Острiв Дума
Острiв Дума читать книгу онлайн
Едгар потрапляє в аварію. Він залишається живим, але з роздробленою ногою і без руки. Приступи неконтрольованої агресії змушують його покинути рідне місто. За порадою психіатра Едгар починає малювати. І виявляється, що, наче компенсуючи всі нещастя, доля наділяє його незвичайним талантом до живопису. Його картини можуть змінювати життя людей, які на них зображені. Едгар повертає зір своєму новому другу, виліковує стару жінку, що страждала на хворобу Альцгеймера. Але з кожним днем сила картин зростає, і Едгар вже не може її стримати. Дар виривається з-під контролю, це вже не дарунок долі – це страшна сила, яка здатна вбити найдорожче...
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Вона дарувала посмішки на всі боки. Ваєрмен притримав візок, коли до нього підступила Мері, даючи їй можливість поцілувати Елізабет в щоку й щось шепнути їй на вушко. Елізабет кивнула їй і щось сама шепнула у відповідь. Мері реготнула, відтак погладила Елізабет руку.
Хтось продерся повз мене. Джейкоб Розенблат з мокрими очима й почервонілим носом. За ним Даріо й Джимі. Розенблат укляк поряд з візком, його кістляві коліна хруснули, мов стартові пістолети, і запричитав: «Міс Істлейк! О, міс Істлейк, ми так давно вас не бачили, і ось ви... о, який прекрасний сюрприз!»
— Невже це ти, Джейку, — впізнала вона й притисла його лису голову собі до грудей, між яких та відразу стала схожою на велике яйце. — Красивий, як Богарт! [329]
Помітила мене й... підморгнула. Я відповів їй тим же, але мені важко було утримувати в себе на обличчі радісний вираз. Попри посмішку, вона виглядала змарнілою, дуже втомленою.
Я підняв очі на Ваєрмена і він ледь помітно знизав плечима.
— Вона наполягала, — сказав він. Джек кивнув, підтверджуючи.
Тим часом Розенблат рився у себе в кишенях. Нарешті він дістав таку зашмаровану коробку сірників, що вона, певне, колись без паспорта потрапила до Сполучених Штатів ще через острів Еліс [330].
— А я гадала, паління тепер заборонене у всіх публічних місцях, — сказала Елізабет.
Розенблат знизав плечима. Шия йому почервоніла. Я боявся, що в нього ось-ось може вибухнути голова. Врешті він спромігся вигукнути: «К чорту правила, міс Істлейк!»
— БРАВІССІМО! — сміючись і скидаючи руки під стелю, заволала Мері, на що зал відгукнувся новими аплодисментами. Аплодисменти подужчали, коли Розенблату вдалося запалити древнього сірника і він підставив вогонь під цигарку, мундштук якої вже стирчав у Елізабет в губах.
— Хто ж вона насправді, тату? — стиха спитала мене Ілса. — Я маю на увазі, крім того, що вона старенька леді, котра живе в тій садибі.
— Судячи з повідомлень, свого часу вона була центральною фігурою в мистецькому житті Сарасоти, — відповів я їй.
— Я не розумію, яким чином це надає їй право забруднювати наші легені її тютюновим димом, — промовила Лінні, і на її чоло повернулася вертикальна зморшка.
— О, cherie [331], кінець кінцем, є бари, де...
— Там — це не тут, — обірвала вона його і вертикальна лініяна її лобі поглибилася, а я собі подумав: «Рік, хоч ти й француз, але ти ще багато чого взнаєш нового про жінок від ось цієї американки».
Аліса Окойн щось прошепотіла Даріо і той видобув в себе з кишені жерстяну коробочку Altoids [332], висипав пігулки собі в долоню й віддав жерстянку Алісі. Аліса передала її Елізабет, та подякувала і почала струшувати попіл туди.
Пам дивилася на все це не відриваючи очей, відтак обернулася до мене й спитала:
— А що вона думає про твої картини?
— Невідомо, — відповів я, — вона їх поки що не бачила.
— Едгаре, ти познайомиш мене зі своєю родиною? — озвалася до мене Елізабет.
Я представив їй всіх, почавши з Пам і закінчивши Ріком. Едгар з Джеком також потисли їм руки.
— Після всіх тих наших телефонних розмов тепер мені приємно бачити вас наживо, — звернувся Ваєрмен до Пам.
— Навзаєм, — відповіла вона, міряючи його поглядом; побачене їй напевне сподобалося, про це свідчила її посмішка, щира посмішка, та, коли світиться все її обличчя. — А все ж таки, ми це зробили. Як він не впирався, а ми досягли мети.
— Молода пані, мистецтво нелегка штука, — промовила Елізабет.
Пам перевела погляд на неї, зберігаючи у себе на обличчі ту ж щиру посмішку, в яку я колись був закохався.
— Аби ви знали, як давно мене ніхто не називав молодою пані.
— Авжеж, для мене ви виглядаєте вельми молодою й красивою, — сказала Елізабет... Невже це та сама жінка, котра ще тиждень тому, бовваном сидячи у своєму кріслі-візочку, була спроможна лиш на безглузде мурмотіння? Зараз у це важко було повірити. Бачачи її втомлений вигляд, у це неможливо було повірити. — Хоча й не такою юною, як ваші дочки. Дівчатка, ваш батько дуже талановита особистість — у всіх сенсах.
— Ми ним пишаємося, — відповіла Мелінда, посмикуючи своє намисто.
Елізабет подарувала їй посмішку й обернулася до мене.
— Я хотіла б подивитися роботи і скласти власне враження. Ти покажеш мені їх, Едгаре?
— З радістю.
Я був готовий це зробити, але все одно диявольськи нервувався. В глибині душі я боявся почути її опінію. Я боявся того, що вона може подивитися, покивати й видати вердикт з тією прямотою, право на яку надавав її поважний вік: «Легко... колористично... не без енергії... але, либонь, не більше того. Зрештою».
Ваєрмен вхопився за руків’я її візка, але вона похитала головою.
— Ні, Ваєрмене, тепер Едгар мене повезе. Хай він мене ескортує, — вона витягла напівдокурену сигарету з мундштука, при цім її покручені пальці працювали з дивовижною спритністю, і загасила її об денце жерстяної коробочки. — А юна леді таки має рацію, гадаю, досить з нас цього смороду.
У Мелінди вистачило стиду зашарітися. Елізабет віддала жерстянку Розенблатові, той, посміхнувшись, взяв її з поклоном. З того моменту мене не покидає думка — я знаю, це гидко, але тим не менш не перестаю загадуватися — чи докурила б вона тоді до кінця, аби знала, що це її остання цигарка?
— 6 —
Навіть ті, хто в житті нічого не чули про дочку Джона Істлейка, автоматично второпали, що між ними з’явилася Персона, і хвиля, що була прилинула до передпокою на звук схвильованого вигуку Мері, тепер попливла у зворотньому напрямку, в той час як я покотив візок у бічну залу, де висіли більшість моїх робіт на тему «Захід з...». Ліворуч від мене йшли Пам з Ваєрменом, Ілса і Джек — праворуч. Ілса підштовхувала зі свого боку руків’я візка, корегуючи його курс. Позаду нас йшли Мелінда з Ріком, а за ними Камен, Том Райлі і Бозі. Ну а вже за цим тріо, здавалося, сунули всі, хто перебував у галереї.
Я не був певен, чи ми проїдемо між тимчасовою барною стійкою і стіною, але, здавалося, місця вистачить. Я вже почав штовхати візок у цей вузький прохід, радий вже тому, що принаймні більшість натовпу залишиться далеко позаду, аж тут Елізабет раптом вигукнула: «Стоп!»
Я вмент зупинився:
— Елізабет, з вами все нормально?
— Хвилиночку, золотко, помовч.
Ми застигли там, роздивляючись картини на стіні. За якийсь час вона зітхнула й промовила:
— Ваєрмене, в тебе є серветка?
Той витяг з кишені хусточку, розгорнув і передав їй.
— Підійди сюди, Едгаре, — позвала вона. — Стань так, щоб я могла тебе бачити.
Бармен обхопив руками стійку й тримав, щоб та не перекинулася, поки я протискався між його баром і візком.
— Ти зможеш стати на коліна, щоб нам дивитися очі в очі?
Я зміг. Мої Великі Пляжні Прогулянки почали сплачувати мені дивіденди. В одній руці вона стискала свій позолочений мундштук — це виглядало якось по-дурному й водночас маєстатично — а в іншій Ваєрменову хусточку. Очі в неї зволожилися.
— Ти пам’ятаєш, як читав мені вірші, бо Ваєрмен не міг цього робити? Ти це пам’ятаєш?
— Так, мем.
Звісно, що я це пам’ятав. Солодкі то були інтерлюдії.
— Якщо я скажу тобі «Говори, пам’ять» [333], ти подумаєш про того чоловіка, я не пригадую, як його ім’я, це той, що написав «Лоліту», хіба не так?
Я не мав зеленого поняття, про кого вона каже, але кивнув.
— Але крім того існує також вірш. Я не пам’ятаю, хто його автор, але він починається словами: «Говори, пам’ять, що не зможу я забути смак троянд, і шурхіт попелу під вітром, що зможу знов на смак колись відчути я зелену чашу моря». Тебе хвилюють ці слова? Так, я бачу, що хвилюють.