Острiв Дума

Він замислився.

— Скоріш за все, того дня у квітні 1927-го, коли Тесі й Лорі належав післяобідній сон, вони вирішили встати, тихесенько вийти з дому і по натоптаній стежинці вирушити до Тінявого гіляжу полювати на скарби. Можливо, вони збиралися зайти у воду тільки по коліна, як їм зазвичай дозволялося — в одному з репортажів з цього приводу процитовано Джона Істлейка, і Аріадна казала те саме.

— Заміжня дочка, котра повернулася додому?

— Так. Вона зі своїм чоловіком приїхала дні за два до того, як пошук тіл було офіційно скасовано. Так розповідає Шенінгтон. Можливо навіть, якась з дівчаток побачила, ніби щось зблиснуло й зробила крок на глибину, там почала борсатись. А тоді…

— Тоді інша сестра кинулась її рятувати.

Так, це я міг собі уявити. Тільки побачив я перед собою Ілсу й Лін, зовсім маленькими. Не сестри-близнючки, але були три-чотири золоті роки, коли вони були нерозлучними.

Ваєрмен кивнув.

— А там відбійна течія потягнула їх за собою. Мабуть, було так, аміго, бо інакше їхні тіла знайшлися б. Їх затаскало десь далеко в цей овочевий суп.

Я відкрив рота спитати його, що він має на увазі під відбійною течією, та тут згадав романтизований, проте безперечно потужно виписаний сюжет картини Вінслоу Гомера [315] «Протитечія».

На стіні дзеленькнув інтерком, налякавши нас обох. Різко повернувшись, Ваєрмен збив зі столу рукою теку й фотографії з факсами, аж вони розлетілися по кімнаті.

— Містере Ваєрмене! — це була Анна-Марія Вістлер. — Містере Ваєрмене, ви там?

— Я тут, — відповів Ваєрмен.

— Містере Ваєрмене, — голос її звучав схвильовано, відтак сама до себе: — Господи, та де ж ви поділися?

— Чортова кнопка, — вилаявся він, ледь не бігом кинувшись до пристрою на стіні, щоб натиснути там кнопку. — Я тут. Що трапилось? Щось недобре? Вона не впала?

— Ні, — схлипнула Анна-Марія. — Вона прокинулася. Прокинулася і цілком свідома. Вона хоче бачити вас. Ви прийдете?

— Зараз же! — крикнув він і обернувся до мене з сяючим лицем. — Тичув, Едгаре? Ходімо! — Затримався. — Що ти там шукаєш?

— Оце, — показав я йому дві фотографії Істлейка в купальному костюмі: одна, де він в оточенні всіх своїх дочок, а друга, знята через два роки, де обабіч нього стоять лише Марія й Ганна.

— Навіщо вони тобі зараз, ти що, не чув? Міс Істлейк повернулася.

Він рушив до дверей. Я кинув теку на стіл і поспішив за ним. Я побачив зв’язок... це тільки тому, що останні місяці я виховував у собі мистецтво бачити. Виховував наполегливо.

— Ваєрмене! — гукнув я вслід, та він уже пробіг через галерею і подолав половину сходів. Я накульгував якомога швидше, але все’дно значно відставав. Поборюючи свою нетерплячку, він мене все таки зачекав. — Хто сказав йому, що там щось є?

— Істлейкові? Гадаю, він наштовхнувся на той мотлох під час своїх звичайних пірнань.

— Я так не думаю, він давно не одягав купального костюма. Пірнанням він активно займався на початку двадцятих, а у 1925 його головним задоволенням стало гарно попоїсти. Так хто ж йому сказав?

У дверях наприкінці холу з’явилася Анна-Марія. На її обличчі сяяла дурнувата недовірлива посмішка, від якої цясорокарічна жінка зробилася вдвічі молодшою.

— Вона ще...

— Вона тут, — почувся хриплий і такий знайомий голос Елізабет. — Заходь, Ваєрмене, дай я побачу твоє лице, поки ще здатна його розпізнати.

— 9 —

Я затримався в холі разом з Анна-Марією, не знаючи, що собі робити далі, задивившись на велику стару роботу Фредерика Ремінгтона [316] на стіні: «Індіанці верхи на поні». Потім мене позвав Ваєрмен. Нетерплячим, повним сліз голосом.

У кімнаті стояла напівтемрява. Всі жалюзі було закрито. Десь угорі над нами шепотів кондиціонер. Поряд з її ліжком стояв стіл з лампою під зеленим скляним абажуром. Ліжко було шпитального типу, з регульованим підголів’ям, спираючись на яке вона напівсиділа. У м’якому світлі лампи її блискуче волосся ніби стікало на вкриті рожевим халатом плечі. Поряд з нею, тримаючи її руки в своїх, сидів Ваєрмен. Над її ліжком висіла єдина в цій кімнаті картина — чудова репродукція «Одинадцятої ранку» [317] Едварда Гопера, архетип самотності, терпляче очікуючої на переміни, будь-які переміни.

Десь цокав годинник.

Вона подивилася на мене й посміхнулася. З її обличчя я зрозумів три речі. Вони вразили мене одна за одною, як камені, кожний наступний важчий за попередній. По-перше, вона дуже схудла. По-друге, в неї був жахливо втомлений вигляд. По-третє, їй дуже мало залишилося жити.

— Едварде, — промовила вона.

— Ні, — почав я, але вона підняла руку, з її ліктя звисав сніжно-білий мішечок шкіри, і я тут же замовк. Тому що було четверте, що я побачив, і воно придавило мене ще сильніше — не каменюкою, а скелею. Я дивився сам на себе. Таким мене бачили люди після аварії, коли я намагався змести докупи крихти моєї бідної розтрощеної пам’яті — весь той скарб, що, розсипаний таким потворно наглим манером, виглядав як сміття. Я згадав, як забув ім’я своєї ляльки, і вже знав, що зараз почую.

— Я зможу це зробити, — промовила вона.

— Я знаю, ви зможете, — відповів я.

— Ти привіз Ваєрмена з лікарні, — сказала вона.

— Так.

— Я так боялася, що вони його там затримають. А я залишуся сама.

Я промовчав на це.

— Ти не Едмонд? — запитала вона непевно.

— Міс Істлейк, не випробовуйте себе, — делікатно сказав Ваєрмен, — його звуть...

— Тихо, Ваєрмене, — перебив його я, — вона зможе це зробити.

— Ти малюєш, — сказала вона.

— Так.

— Ти вже малював корабель?

Дивина приключилася з моїм шлунком. Він не просто провалився, а буквально зник і я відчув, що між моїм серцем і рештою нутрощів зяє порожнеча. Коліна мені підігнулися. Сталевий штир в стегні розжарився. Потилиця взялася кригою. І теплий, колючий вогонь майнув по руці, якої не існувало.

— Так, — відповів я. — Знову й знову, й знову.

— Тебе звуть Едгар, — сказала вона.

— Так, Елізабет, мене звуть Едгар. Миленька, ви молодчага.

Вона всміхнулася. Гадаю, давно вже ніхто не називав її «миленькою».

— Мій розум схожий на скатертину з великою пропаленою в ній дірою. — Вона обернулася до Ваєрмена. — Muy divertido, si? [318]

— Вам треба відпочити, — сказав він. — Фактично, вам треба dormir como un tronco. [319]

Вона знишка посміхнулася.

— Як колоді. Так. І, сподіваюся, коли прокинуся, я все ще буду тут. Якийсь час. — Вона піднесла його руки собі до обличчя й поцілувала їх. — Я люблю тебе, Ваєрмене.

— Я теж вас люблю, Елізабет, — відповів він.

Молодець.

— Едгаре... Тебе звуть Едгар?

— А ви як вважаєте, Елізабет?

— Звісно, ти Едгар. У тебе буде виставка? Так мені запам’яталося перед моїм останнім... — вона опустила повіки, показуючи, ніби заснула.

— Так, у галереї «Ското». Але вам справді варто відпочити.

— Це буде скоро? Твоя виставка?

— Менше ніж за тиждень.

— Твої картини... картини з кораблем... вони на острові? Чи в галереї?

Ми з Ваєрменом обмінялись поглядами. Він здвигнув плечима.

— Так, в галереї, — відповів я.

— Добре, — посміхнулася вона. — Тоді я трохи відпочину. Все інше може почекати... до закінчення твоєї виставки. Твого осяйного моменту. Тиїх продаєш? Картини з кораблем?

Ми з Ваєрменом знову обмінялись поглядами, в його очах читалось ясно: «не нервуй її».

— На них позначки «не для продажу», Елізабет, це означає...

— Я знаю, що це означає, Едгаре, я не щойно вчора злізла з апельсинового дерева. — На її посіченому глибокими зморшками, позначеному наближенням смерті, обличчі спалахнули очі. — Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. Як би тобі це не було важко. Розділи їх, відправ на всі сторони світу. Ти мене зрозумів?