Заложна душа

— Ой, діду, краще було б мені вмерти, ніж знов на цьому клятому світі ряст топтати!

— Що ж із тобою трапилося, козаче, що ти цьому світові не радий? — співчутливо запитав старий.

— А те, що святу Січ москалі поруйнували, і Війська нема вже, і славне лицарство конає, і всю старшину у кайданах погнали до Сибіру!

На такі слова старий важко задихав, піднявся і, спираючись на посох, пошкандибав на двір. Здавалося, що за одну мить він втратив решту своїх сил.

За хвилину німий угледів, що козак пнеться до ковдри на стіні, а скоріше до ятагана, щоб смерть собі заподіяти. На таке знов пришкандибав до бурдюга і старий. Пхнув лівою рукою німого із дверей, а сам гукнув:

— Так, що ж ти, бісова душе, сто копанок чортів тобі в печінку, москалі тебе не дострелили, так ти сам собі ганебну смерть здумав заподіяти!

— А нащо мені жити, якщо я наказу курінного не виконав, а Військо розпалося, як кукіль солом'яний! — промовив до старого козак із болем.

— Знав я, що так трапиться, казав і кошовому, та хіба послухали ці собачі сини старого! Казав колись і гетьманцям... Пропали пани гетьмани, а кобила порох з'їла... Невже січовики не бачили, що полкові козаки вже пікінерами й гусарами поробилися! От і дослужилися Москві! Свою славу кинули під лаву! — дід Чорнояр сплюнув і подивився на запорожця, –а тепер розкажи, як до цього дійшло.

І козак, захлинаючись від люті та відчаю, почав розповідь... Про те, як учорашні брати по зброї — московські війська, вертаючись із турецької кампанії, несподівано оточили Січ, як січовики вже виставили гармати із стін і на шанцях, щоб привітати гостей свинцевими галушками, і як січовий архімандрит та кошовий слізно вмовили товариство скласти зброю, і як пішли із хлібом-сіллю, а повернулися закуті у кайдани, і як зганьбили запорожці своє лицарство, піддавшись москалям без бою, віддали свою зброю; як на їх очах руйнували церкву січову, розривали могили козацькі і викидали кості, шукаючи скарби; як зібрались найзапекліші запорожці із Андрієм Ляхом за Дунай до турка, а найбільш затяті вирішили битися і серед них він — Остап Лелека, який за наказом свого курінного кинувся по зимівниках піднімати низовиків до зброї; але напоровся на московський пікет, застрелив капітана, зарубав двох драгунів і, поранений, ледь відірвався від погоні, і, вже конаючі, щоб не впасти, прив'язав себе чересом до шиї коня, і як марилося йому, що вмер і підіймається на козацьку чайку...

Дід із кам'яним обличчям слухав довгу розповідь. Тільки плечі його ламалися й очі поступово затягував морок. Коли Остап скінчив розповідь, старий довго мовчав, потім промовив:

— Що ж, синку, Запоріжжя пропало, але лицарі залишилися. Буде тобі велика справа. Тільки нехай спочатку рани твої як слід загояться...

...Вночі по небу спалахувало багряне полум'я, там, де були зимівники, тягнуло згарищем і стояли заграви. Вовки високо завивали на повний зловісний місяць. Раптово підіймався вітер, крутив високий стовп чорного пилу і несподівано опадав. Зграї воронів із кряканням кружляли у темному небі. Схарапуджені дикі коні нажахано носилися степом. Худоба перелякано збивалася докупи й жалібно ревла...

Остап прокинувся серед ночі — тяжке сновидіння тиснуло на серце. У бурдюгу було світло — горіла біла свіча. Дід сидів на лаві. Перед ним на столі — грубезна книга. Кістлява рука старого лежала на цупкому жовтому листі. Чорнояр хмурив білі брови, проводив рукою по оселедцю і зрідка гортав тяжкі сторінки книги. Остапу здалося, що чорні літери наливаються червоним і зловісно світяться. Раптом дід відсахнувся від книги і поточився, тяжко навалився на стіл і схопився за голову — очі його палали дивним синім полум'ям. Тільки одне вигукнув Чорнояр у розпачі:

— Ожив Мрець! Прокляття мені!

Наступного дня запорожець вже вийшов до маленького дідового саду. Старий сидів на своєму звичному місці під вишнею. Козак шкутильгав, спираючись на плече німого. Прохромлену багнетом ногу він важко тягнув по траві.

— Чолом тобі, діду. — схилив голову козак.

— Чолом і тобі, Остапе. — відповів дід.

— Багато я ран бачив, але не чув, щоб рани на людині як сніг сходили, — тихо сказав Остап, дивлячись прямо у дідові очі.

Чорнояр байдуже відповів:

— Буває і не таке, козаче... За два дні метелицю танцювати будеш.

Остап кинув рукою:

— Хіба що знов на московському багнеті...

Дід суворо глянув на нього. Потім уставився кудись у небо. Вони мовчали. Повітря поступово пропікало липневе сонце. Стояти було важко. Німий притягнув великий опецьок — і козак опустився на нього. Нарешті, дід промовив, дивлячись кудись повз Остапа:

— За Мазепи-гетьмана я на Січі у Полтавському курені козакував. Більшість товариства січового, із Гордієнком на чолі, гетьману допомогти вирушила, а я з ногайською стрілою під ребром недужав — тому на Січі і залишився. Коли Яковлєв із Ґалаґаном Січ осадили, ми добре їм крові пустили. Тільки москалів, що на човнах до нас підступались, сотні три постріляли, а що вже поміж шанцями трупу їхнього було покладено, як ми у самій Січі різались!.. Якби Ґалаґан ману на січовиків не напустив — ніколи б Січі не спалили! Ґалаґан голдовник був — п'ять разів його полковничий джура цілив самопалом — із голови червоне клоччя летіло і нічого... Присягнули тоді Ґалаґан і полковник його Горлач на хресті і Святому Євангелії, що запорожців крізь облоги випустять. Хтось і повірив... тільки не ми. Хто повірив, тих голови потім на плотах Дніпром попливли. А ми... кинулися куренем на солдатські шереги та покидьків ґалаґанових — двох коней піді мною вбили. Ми тоді крові своєї і ворожої пролили чимало. Задурно зброї не склали. Тому честь і врятували... Прорвалося нас у степ скрізь московське військо із Полтавського куреня десять братчиків...

...А позаду залишився густий дим, що у синє небо крутився із спаленої Чортомлицької Січі Запорізької; і залишилися у степу порубані донці й драгуни, що за нами у погоню необачно кинулися; і їхали ми — десятеро запорожців — по вигорілому степу, і відхекували чорну кров із порубаних грудей; і коні вибивали копитами суху землю, на яку рясно крапала наша кров; і червоне сонце, сідаючи на обрії, пронизувало нас кривими променями; і сорочки наші перестали бути білими, і кожен із нас відчував, як просякали вони рудою, а ми не знали вже — чи білі наші душі чи чорні; і озирнувся я назад, і побачив своїх братчиків, і серед них побратима мого рідного — Гната Шаулу, що хилився із коня, бо картеч гарматна добре покропила ребра його; і тоді повернув я коня, під'їхав до братчика і спитав: "А чи не зробити для тебе, братику рідненький, якої послуги?"; і братчик мій глянув прямо меніву очі і відповів голосом, у якому вже подих смерті крижанів: "А зробиш ти добру справу, як муки мої у цьому степу припиниш..."; і зобачив я, що братчик мій, руками біленькими за живіт, із якого крівця сочилася, тримається, аби тельбухи по землі дурно не розкидати; і кинув я шапку об землю, і зіскочив із вороного, і підхопив братчика мого Гната Шаулу, і зняв з коня, і поклав на траву високу, а січове товариство, коней зупинивши, мовчки на нас дивилося, і повторив я ще раз: "А чи не зробити задля тебе, братчику рідненький, якої послуги?"; та вже братчик мій, тілько зуби зчепивши, стогнав, і лице його біліло, немов вечір на Дніпрі; і тоді заплакав я і гукнув: "А чи пам'ятаєш ти, братчику, як із бою ти мене, стрілою татарською пробитого, виніс і як сам-один рубався з чамбулом ногайським?"; але мовчав мій братчик, важко груди здіймаючи, і під долонями кров скипала; і озирнувся я на товариство, і витер очі рукавом сорочки, червоної від ворожої руди, і низько поклонився братчикам, і промовив: "А чи не зробити мені останню службу брату моєму названому?"; і сльози текли по моєму лицю, закопченому димом останньої битви; і мовчали мої братчики, бо стали ми тоді братами на віки вічні; а брат мій рідний, Гнат Шаула, очі розкрив і на мене глянув, і цього досить мені було, –– потягнув я в нього з-за череса ятаган, бо шабля моя залишилася у грудях московського каноніра, і витер кров я, що на лезі чорніла — добре витер, аби не споганити братчика мого рідного чужою кров'ю; добре витер оберемком духмяної степової трави і взявся обома руками за руків'я, і прошепотів молитву, і увігнав ятаган у серце братчика мого рідного, і закрив йому очі, і поховали ми Гната Шаулу в тому степу, недалеко від спаленої Чортомлицької Січі...