Заложна душа

Якби вчив латину малий Чіпка, то промовив би, дивлячись на довгу низку скривавлених підкорених: "Vea viktes" — "Горе переможеним", але був це саме той випадок, коли незнання латини пішло на добре, і тому Чіпка принаймні себе не вважав переможеним. Тим більше, що в нього була більш важлива мета, ніж згадувати мудрість римську — врятувати Трохима...

Втім, як не придивлявся він, серед молодих і старих облич бранців не побачив побратимові риси. А там вже курява закрила і полон, і солдат...

....І стихнув гуркіт барабанів, і знов обійняв степ Чіпку дзюрчанням цвіркунів та пташиним співом. Прямував свій шлях Чіпка до Сухої балки, спускався до байраків і ярів, знаходив чисті джерела і пив прохолодну воду, помалу відкушував від хлібини — і знов брів далі. Його сорочка, немов вітрило хороброго човника, біліла у безкраїм степовім морі... Іноді, у тій стороні, де мали бути розкидані козацькі зимівники, підіймалися до неба високі стовпи диму. Хлопець згадав розповіді Трохима про набіги татарські й козацькі фігури із діжок з дьогтем, які розпалювали січовики, і йому стало моторошно, тому він почав для бадьорості мугикати пісні, намагаючись не дивитися в ту сторону.

...Блукаючи степом ще дві години, Чіпка почав придивлятися собі місце на ночівлю. Він вже вгледів попереду байрак, порослий лісом, як до нього донеслися глухі хлопки пострілів. Хлопець зупинився, роздумуючи, чи не заховатися в ярку, але: "Чи не б'ється там із московським військом Трохим?". Тому побіг він на гуркіт пострілів. Чим швидше біг, тим гучнішими ставали крики, постріли, іржання коней і ревіння худоби. Вибіг захеканий на греблю, за якою гуркотіла битва, і закляк: на широкому зеленому полі великим півколом стояли козацькі вози, зчеплені між собою залізними ланцюгами — позаду них чорніло величезне стадо волів і коней, далі, широко по степу, розбігалися із скигленням сірі вівці. За возами сиділо із самопалами з півсотні козаків. Посередині козацького укріплення майоріла височенна хоругва, яку зимівчани носили навколо церкви на Пасху.

Поблизу возів кружляло баскими кіньми біля двох сотень драгунів. З-за возів хлопали постріли, іноді драгуни валилися із коней, і було видно, що перестрілка йде вже довгенько, бо чимало їх лежало поблизу козацького табору. Офіцер на коні щось кричав і махав шпагою, біля нього сурмач, роздуваючи червоні щоки, трубив відхід. Під образливі вигуки і улюлюкання з-за возів, драгуни відійшли й вишикувалися навколо прапора.

— А що, собачники, влупили вам!

— Це низовики вам задурно далися!

— Позбивали вам хвости із маківок!

— Вам тільки хвости волами крутити! — долітало до Чіпки. Хлопець заліг і почав вдивлятися у козаків, але за білим пороховим димом нікого не міг упізнати. Якийсь черевань забрався на віз і почав розмахувати шаблею, погрожуючи драгунам. "Так це ж Барило!" — здогадався Чіпка. Офіцер знов махнув рапірою, драгуни виструнчилися шерегою, випалили із мушкетів, стоячи у стременах, і знов понеслися в атаку, розмахуючи шаблями. Залп з-за возів збив із десяток кавалеристів, але строю вони не втратили і добралися до козацької фортеці. Козаки ратищами збивали їх із коней, а драгуни відмахувалися шаблями. Знову все затягло димом, і тільки схарапуджені драгунські коні без вершників виносилися і мчали степом та гордо посередині тріпотіла хоругва. .

Чіпка вже почав роздумувати, чи не вдарити у тил драгунам, як здалека почулося страшне торохкотіння барабанів. "Невже москві підмога пре?!" — перелякано подумав хлопець, і справді, десь з-за обрію з'явилися довгі колони солдат, над якими вився великий прапор із синім хрестом.

Тим часом поріділий ескадрон драгунів відступив. Але на цей раз козаки, побачивши нових ворогів, похмуро мовчали, ладнаючи самопали.

Солдати підійшли, стали навпроти і почали шикуватися у великі каре, попереду із рипінням викотилися візки із гарматами й каноніри почали розвертати їх, наводячи мідні жерла на козаків.

— Ей, хахли, здавайтесь! — кричали московські офіцери.

— Щоб ви нас на налигачах у Сибір загнали? — глузливо вигукнув Барило.

— Звично, московська напасть! — хтось підхопив.

— Ідіть у сраку, гнидожери! — додав йому молодий голос.

— Плі! — зірваним голосом скомандував офіцер, махнув шпагою, і каноніри приклали запали до гармат. Гармати ревонули — і відразу вкрилися білою хмарою. Бомби перелетіли через табір і розірвалися серед худоби. Воли й коні кинулися у степ. З десяток драгунів щез, немов мара, під їхніми копитами. Козаки зареготали:

— Краще вже по горобцях лупіть, бородані!

Офіцер ізнов блимнув шпагою — і батарея дала другий залп. На цей раз заряди впали посередині козацького табору. Тепер запорожцям було не до жартів. Видно було, що бомби добряче їх посікли. Кілька возів зайнялися. "Нашим би гармату!" — тяжко зітхнув Чіпка. Після декількох залпів солдати опустили мушкети із багнетами, дали по розбитому табору залп, крикнули "Ура!" і побігли в атаку. Козаки випалили востаннє, покидали рушниці і наїжачилися списами й шаблями. Солдати вже перестрибували через потрощені гарматами вози. Із брязкотом вороги зчепилися у рукопашній. Усе затягло димом, і Чіпка з болем побачив, як за кілька хвилин хоругва впала, а на її місці затріпотів московський прапор.

"От і все, і не здався я при нагоді, ані Трохиму, ні Барилу, ані всьому кошу зимівчанському..." — з такими гіркими думками, витираючи сльози, повз у нічній темряві Чіпка до залишків козацького табору.

Драгуни вже зібрали по степу козацьку худобу і кудись погнали, солдати пообдирали вбитих запорожців, покололи поранених багнетами, звантажили зимівчанське майно на вцілілі вози, поховали своїх мертвих і з піснями помарширували у степ. Весь цей час Чіпка протрясся у своїй схованці. Хто знає, не будь у нього за плечима стежок гайдамацьких, а в грудях лицарського серця, то може, на все життя і навчився б він тіпатися при одному вигляді московського війська, московських барабанів і московських команд. Але пік Чіпку гіркий жаль і сором, що не встиг він підмогти зимівчанам і, певно, тим самим залишив на смерть Трохима.

Із болючим серцем добрів Чіпка до попалених возів. Мертві козаки, обідрані солдатами, біліли при місячному сяйві. Барила Чіпка побачив відразу — все його здоровенне тіло було покрите плямами крові, замість одного ока чорніло криваве провалля, втім, у вцілілому оці застигла звична Барилова впертість і небачена лють. Великого срібного кільця із яхонтом у розірваному вусі не було, рука міцно стискала шаблю з уламком леза. Згадав Чіпка веселий зимівник і веселих зимівчан. Згадав свята, коли наділяв його Барило чи хазяїн шинку Варивода гостинцями за колядування (лежав нині шинкар, живіт, напханий картеччю, стискуючи), згадав співи молодиків і бешкетування, і сам незчувся, як покотилися сльози по обличчю...

...Довго бродив Чіпка поміж мертвих гостинцями за колядування впізнав ледь не всіх зимівчан, тільки так і не побачив серед мертвих Трохима. Від густого смороду крові, порохового диму й смерті, від витріщених очей мерців, розчахнутих ротів, потрощених ребер, відрубаних рук і розвалених голів запаморочилася голова у хлопця, і побіг він, перестрибуючи через небіжчиків.

Здавалося, ноги не несуть його, у темряві перечепився хлопець за обгорілу голоблю і впав, уп'явся пальцями у вологу землю і скрикнув — прямо перед його очима лежав убитий молодик Василь — у розволочених грудях біліли кістки і повільно тіпалося, завмираючи, серце. Завжди веселе обличчя парубка було залите кров'ю і густа чуприна збилася на розтрощеній голові у слизький ковтун... "А що, Чіпка, не поїхав із нами?" — раптом промовив Василь, вишкіривши білі зуби. Чіпка закричав, підхопився й побіг подалі від жахливого місця...

9. Зустріч у степу

...Немов океан без берегів розлігся Великий Запорізький Степ під небом. Цілий всесвіт замкнувся у степових межах між Сходом і Заходом. Живий, хижий, благодатний і безжальний. Уособлення вищого Закону, закону Крові та Землі. Жирні ґрунти степові просякнуті кров'ю. Цілі армії зникали без сліду у цьому Степу і цілі армії виникали, немов виростали із гарячої землі поміж древніми могилами і курганами. Здається, у самому дзвінкому повітрі, просякнутому пахощами таємничих трав степових, у дражливому мареві, зітканому з невидимих струмів, протягнутих між твердю земною і небом, зібгані душі обраних. Жах породжує Степ, бо він є уособленням Волі, і ніхто ніколи не міг втримати Степ, якщо хотів панувати над ним. У столітті Розуму і Просвітництва на мапах, що намагалися вловити Степ, втиснути його у квадрати звичних координат, немов вироки і попередження виводили вчені: "...А поділяється весь степ на степ Мертвих, степ Бузький, степ Інгульський та Піщані пагорби...", і далі вже лягали на пергамент карти назви, кожна з яких була немов початок чергової легенди — химерної, кривавої, паморочливої: "Дорога невидима, частина котрої йменується Лихий крок, а друга Чорний шлях, а є іще Муравський шлях, шлях Ромоданівський ...Мертве озеро, Біле озеро, урочища Борода, Ніс, Дикий діл, Гріб Павлюка, Запогостя, Темна долина, Мазепин ланцюг, Долина Злодіїв, Скік білого коня, Скік півня, Скік овечий, Скік вовчий...". Тому і витримували Степ і назавжди закохувалися в його жорстокі чари люди, які приймали його Закон, жили згідно нього і вмирали відповідно йому. І горе було тим одинакам, що пускалися навмання Степом, бо жалю Степ до чужинців не знав...