Тiло™

Можливістю спродати власне тіло в кредит охоче користалися незаможні верстви населення, щоб розрахуватися з боргами, поставити дітей на ноги або ж хоч на схилі віку спробувати те життя на смак. Звісно, найчастіше в результаті таких «угод» ломбарди отримували старі, зношені й попсуті тіла, які досить складно було перепродати. Та іноді серед копійчаного тілесного непотребу траплявся справдешній скарб — і тоді втрачене поверталося з відсотками. Приміром, із клієнтом міг статися нещасний випадок, який не передбачав значних фізичних ушкоджень (мало від чого помирають люди), і втішений хазяїн ломбарду отримував у власність молоде й добротне тіло. Щоправда, нещасні випадки чомусь найчастіше спіткали «молодих» і «добротних». Одного разу так померла двадцятирічна студентка коледжу: заснула звечора у ванній, а на ранок не прокинулася, втонула. Поряд плавав підручник із макроекономіки. Але до розтину тіла справа не дійшла — за сплячою красунею терміново виїхала спеціалізована бригада й завантажила її до фірмового фургона, де досвідчені лікарі-реаніматологи хутко викачали воду з легень й відправили у донорський фонд ломбарду.

Розчавлені горем батьки спочатку вирішили, що то працівники ритуального бюро, й без вагань дозволили їм забрати тіло доньки. Тільки згодом, отримавши на руки папери з логотипом медичної корпорації «ТІЛО™», вони дізналися, що донька заклала себе в ломбарді за програмою «Диверсифікація з відтермінуванням», аби сплатити за навчання в коледжі, а їм чомусь сказала, що здобула грант на стипендію. Коли ж вони зрештою отямилися, тіло їхньої єдиної дитини було спродане і в ньому оселилася інша жінка, котра посилала їх подалі щоразу, як тільки бачила.

А якось перед одним із таких ломбардів зупинився чорний, розмальований язиками пекельного полум’я лімузин Шона Елвіса [3] — епатажної старіючої рок-зірки з купою грошей, відсутністю комплексів та нездоровим мескаліновим блиском в очах. Зірка виявила бажання відписати своє тіло на «диверсифікацію». Незважаючи на поважний вік, більша частина котрого була чесно віддана алкоголю, наркотикам та жінкам, а також на хронічний сифіліс і незалікований цироз печінки, за тілом Шона одразу ж вишикувалася черга фанатів, тож власник ломбарду поспіхом уклав із ним угоду і виплатив шалені гроші. Як згодом зізнався Шон, він зробив це на підтримку свого нового альбому «Going Back To Hell» [4].

Проте на всяку бочку меду знаходилася своя ложка дьогтю. Жодній країні не вдалося цілковито уникнути зловживань, пов’язаних із неправомірним привласненням чужих тіл. Дедалі частіше в різних куточках світу траплялися банальні викрадення людей і цинічне народження дітей на продаж, що прикривалося благородною програмою сурогатного материнства… Оскільки на тілах після пересадок не лишалося жодних відзнак, постало питання ідентифікації громадян, щоб уникнути масових «крадіжок особистості», а з ними — невідворотної анархії. Кожен, хто проходив через трансплантацію, мусив негайно ставати на облік у спеціально створеному державному департаменті, за несанкціоновані пересадки жорстоко карали. Проте це вже не могло зупинити тріумфального поступу «прогресу», адже трансплантації свідомості приносили величезні прибутки засновникам цього революційного бізнесу, а обраним дарували перспективу вічного життя.

Тіло стало капіталом. Люди, що потребували грошей, могли звернутися до центру з питань трансплантації свідомості, аби здати своє тіло в оренду, як квартиру, — погодинно, щодобово, на місяць, на рік, або й на кілька років. Жовчна преса відразу ж охрестила цю категорію послуг «проституцією свідомості». Проте чиновники знову стали на бік «послуг» — адже в цій ситуації теж укладався договір, що проходив обов’язкову реєстрацію у державного нотаріуса, сплачувалися податки.

Щоправда, траплялися випадки, коли винаймачі «забували» повертати тіла, однак і для цієї проблеми знайшлося вирішення: клініка, що займалася трансплантацією, встановлювала на тілі реципієнта такий собі автоматичний таймер. Його дія спочатку нагадувала будильник — три попереджувальних сигнали, легенький напад тахікардії. Якщо ж винаймач не реагував на них слізним каяттям та негайним поверненням тіла, вмикалося автоматичне блокування життєдіяльності організму, а на місце пригоди за «джипіаресом» виїжджала «Служба порятунку», і все ставало на свої місця. Порушника повертали в його колишнє тіло і заносили до так званого чорного списку «недобросовісних винаймачів». Вдруге отримати тіло в оренду таким винаймачам було досить складно.

Траплялися й курйозні випадки. Одній дівчині-донору із зовнішністю кінозірки якось повернули її тіло вагітним. З’ясувалося, жіночка-реципієнт використала його для побачення з чоловіком своєї мрії, що з ним познайомилася в соціальній мережі. Невідомо, на що та жіночка розраховувала в майбутньому, та, судячи з нещадного токсикозу, яким почала страждати невинна дівчина-«кінозірка», побачення видалося на славу. Але красуня не розгубилася. Вона навіть до суду на стару хвойду не подала, щоб отримати хоч дещицю відшкодування. Дівчина просто народила дитину (чудову донечку з блакитними очима, золотавими кучериками і чомусь смаглявою шкірою), зачекала, доки та підросте, — і тепер мала цілих два тіла, які можна було здавати в оренду. Згодом, подейкували, тіло матері зносилося (втратило товарний вигляд від частих використань несумлінними винаймачами), проте вона знову знайшла вихід — просто спродала його за безцінь у ломбарді при центрі з питань трансплантації свідомості й «переїхала» до тіла дочки, яке на той час саме досягло повноліття і було ще вродливішим, аніж тіло матері. Уславлений у піснях та легендах народів світу материнський інстинкт тут чомусь не спрацював.

Життя тривало. Тепер слід було знову завагітніти.

Доктор Паскуда дістав із кишені м’яту пачку цигарок і судомно затягнувся густим ядуче-гіркуватим димом — просто тут, серед металу й пластику свого позиченого лікарняного життя. Систему протипожежної безпеки він вимикав, із часом керівництво корпорації навчилося заплющувати на це очі. Маленький привілей великого невдахи. Смердючих цигарок доктор Паскуда потребував, як повітря (йому робили їх на замовлення). Окрім кінської дози смол та нікотину було там іще дещо, і це «дещо» допомагало йому не так люто ненавидіти себе після трансплантацій. Бо він добре пам’ятав ту матір-«кінозірку» — це ж він пересаджував її свідомість у тіло заледве вісімнадцятилітньої доньки. Бачив — донька тоді навіть не розуміла, що відбувається. А потім свідомість малої було утилізовано: саме так, згідно з інструкцією, належало чинити із залишковими матеріалами — душами ще живих донорів…

Він усе зробив, як належить. І навіщось записав на клаптику серветки ім’я матері-вбивці — Ясміна Хіменес. Із того часу минуло два роки, впродовж яких доктор Паскуда убив і повернув до життя не один десяток людей. Ясміна Хіменес, мабуть, знову завагітніла й народила, а він час від часу все діставав старий пожмаканий клаптик серветки, годинами роздивлявся його й уявлення не мав, що йому робити з тим її довбаним ім’ям.

А життя справді тривало. Таких, як він, у портлендському центрі з питань трансплантації свідомості працювало восьмеро. Усі були дипломованими спеціалістами-лікарями, котрі з різних причин втратили власну медичну практику — кардіологи, анестезіологи, травматологи, інфекціоністи. Доктор Паскуда колись був нейрохірургом. Так само позбавленим ліцензії, тож у звичайній клініці його й на поріг операційної не пустили б. Власне, це й стало символом нової корпорації: саме адепти-вигнанці мали подарувати людству його нове життя.

Працювали позмінно. Переважно в парах, асистуючи одне одному, підписи в акті виконаних робіт ставили обидвоє. Найбільше доктор Паскуда любив заступати на чергування з доктором Абангу Мванаджумба, або ж просто Беном — завжди усміхненим балакучим афроамериканцем років тридцяти на вигляд. Насправді ж Бенові нещодавно виповнився сорок один. За екзотичні дреди та низку чудернацьких плетених амулетів, які він носив під своєю медичною уніформою, ексцентричного афроамериканця почали кликати Шаманом. Оповідали, що він неабияк знався на закляттях прадавньої магії вуду. Та ніхто не наважувався підтвердити, що бачив, як він ту свою магію втілює у життя.