Тiло™

А центральною алеєю неквапом походжала найколоритніша пацієнтка клініки — в’януча голлівудська кінозірка Ванесса Маріані, бундючна й вередлива, схожа на зачерствілий коржик у яскравій глянцевій обгортці. Колись вона була першою красунею «Фабрики мрій», однак роки невблаганно взяли своє, висушивши її казкову вроду, наче листок для гербарію. Звісно, стара акторка прагнула повернути молодість. У цьому бажанні її скрізь супроводжував, аж надто віддано зазираючи в очі, фактурний молодик із зовнішністю Аполлона і дещо нетутешнім ім’ям. Чи то коханець, чи охоронець. Насправді то був її чоловік.

Проте найбільше уваги притягував інший пацієнт закритої клініки — спотворений страхітливими опіками сімнадцятирічний юнак на ймення Лукас. Притягував — і водночас викликав непереборне бажання ніяково відвести погляд. Хлопець не мав обличчя. Натомість перед спантеличеним оточенням поставало щось на кшталт зморщеного перепеченого яблука, в котрому вже не вгадувалося жодних людських рис, лише зяючі отвори. Як згодом з’ясувалося, заможної й турботливої родини у Лукаса теж не було. Право на дороге лікування в клініці «ТІЛО™» він виграв у популярному реаліті-шоу «Ти — найпотворніший», що ось уже п’ятий сезон поспіль приваблювало нещасних калік із усіх куточків країни, аби на втіху телеглядачам ефектно розіграти серед них сертифікат на нове життя.

Однак нагальною справою цього дня були химерні самогубці, що привселюдно спробували вкоротити собі віку. За дверима на лікаря чекала заплакана дружина Келлера, чи то пак уже його вдова. Нічого. Такі-сякі слова співчуття, щось про швидкоплинність земного життя, долину смертної тіні… Потому — обережний натяк на можливі побічні наслідки новітніх методик лікування раку та стандартне запитання щодо номера медичної страховки чоловіка. І якщо з цим усе гаразд, Ентоні Келлер повернеться до родини вже наприкінці тижня — живим, неушкодженим і щасливим. Хай тільки клятий муніципальний шпиталь поверне їм тіло.

Далі — справа техніки.

Проте шаленство не миналося. Відторгнення. Душа вивергає тіло. Він знав, що раніше чи пізніше кожне окремо взяте уособлення міста з таким діагнозом привезуть до нього, доктора Паскуди, як він сам подумки себе називав. Руки міста тремтітимуть, ліва повіка сіпатиметься, воно ледь не навколішки благатиме припинити все це раз і назавжди. І наразі не матиме значення, хто перед ним конатиме: чоловік чи жінка, старе чи юне, заможне чи вбоге, бо очі в таких завше однакові — нажахані, зашорені безнадією, стомлені.

Як очі програміста-аналітика, що кілька годин тому зумисне спрямував свій «фольксваген» у бетонний зад торговельного центру.

«Чиєї дружини? Якого шлюбу?..»

Чи очі тележурналістки, котра вирішила застрелитися після ланчу просто перед камерою чергового оператора замість того, щоб узвичаєно робити сюжет.

«Сьогодні переконаний республіканець Джек Донован зустрінеться на теледебатах із демократом Робертом Ван Хеллом. Нагадаємо, обидва балотуються на пост губернатора штату. А за якого сучого сина голосуватимете ви?»

Або ж очі торакального хірурга, що приходив до нього вчора, а сьогодні перерізав собі горлянку скальпелем № 10 прямісінько над розпанаханою грудною кліткою пацієнта в операційній.

«Я вже давно не рятую чужі життя, я навчений їх забирати».

Люди з однаковими очима. Стомлені, дратівливі, розгублені. Дзеркала, що показують їм чужі обличчя. Смерть. Їхні останні думки лізуть із усіх шпарин, пхаються одна поперед одну. А доктор Паскуда чомусь бачитиме тільки очі. Часом слухатиме думки. Та найчастіше гнатиме їх усіх до бісової мами.

Зрештою він презентує кожному із прийшлих його нове ідеальне життя. Особливо старатиметься для хірурга з перетятою сонною артерією — такі люди вкрай необхідні новому соціуму. І крихітне відображення велетенського міста отримає нагоду жити вічно.

Проте не всі будуть задоволені й щасливі.

У двері його кабінету нерішуче постукали.

— Увійдіть! — доктор Паскуда виструнчився, внутрішньо згрупувався, спробував надати своєму обличчю якомога доброзичливішого виразу. Вийшло не дуже переконливо.

Рипнули двері. Навпроти його столу непевно зупинилася худенька білява жінка із запалими, аж прозорими від сліз очима. Знову він бачить самі лише очі.

— Я Маргарет Келлер, дружина Ентоні.

— Сідайте, місіс Келлер, — він рвучко підвівся, жестом запропонував несміливій гості широкий шкіряний диван побіля вікна. — Щиро співчуваю з приводу вашого… вашої втрати.

Вона не зрушила з місця.

— Але я… не за співчуттям прийшла. Коли я зможу побачити свого чоловіка?

Доктор Паскуда подумки вилаявся. Це було єдине, що в нього добре виходило англійською. Бо він так і не спромігся до пуття вивчити чужу мову. Ґвалтував і ламав її, вона затято робила з ним те саме. А для таких розмов, як оця, словникового запасу зазвичай бракувало. Хоч, певно, справа була не в словниковому запасі…

— Маргарет, наразі він мертвий. І ми не знаємо, як швидко зможемо… виправити це становище.

— Гаразд, то коли я зможу з ним поговорити?

— Він мертвий, Маргарет.

— Але в мене… в нас… в нас усе гаразд зі страховкою! — вона незчулась, як зійшла на крик. — Ми маємо заощадження! Ми продамо дім!.. Чого ще вам бракує для того, аби врешті почати працювати?!

— Ви молода й приваблива жінка, — раптом випалив зізнання доктор Паскуда. — Дім залиште собі. Певен, ви цього заслуговуєте.

Маргарет подивилася на нього, як на божевільного.

— Але він не потрібен мені без Ентоні! Ми разом про нього мріяли, разом його будували, він створений для двох! Невже ви не здатні цього зрозуміти? Звісно, Ентоні не щодня був таким, у якого я закохалася… Та й мені часом бракувало терпіння, того ранку ми знову посварилися, але все не може на цьому скінчитися! Тільки не так!..

Доктор Паскуда, не відриваючись, дивився на неї. Вона просила його оживити мертвого. І в середині ХХІ століття це було можливим.

Він спробував пригадати, коли це почалося. Однак роки не бажали виструнчено шикуватися у спогади, плутали сліди, ховалися, лякливо визирали з-за плечей одне одного, мовчали.

Третє тисячоліття все ще нашої ери натужно прогнулося під вагою хворобливо розповнілого науково-технічного прогресу. Щоправда, новий час став примітним лише резонансними досягненнями у медицині, в інших сферах життя майже все чомусь залишилось, як було. Пересічні громадяни так само їздили на автівках надійних перевірених марок (хіба що їх стало забагато — міста просто захлиналися од потоків машин), мешкали в старих добрих багатоповерхівках (переїзд до чепурного заміського будиночка досі лишався американською мрією не для всіх), рятуючись комп’ютерними іграми та сексом по телефону.

На диво, майбутнє обійшлося без нових, не досліджених наукою епідемій, без техногенно-екологічних катастроф і навіть без «кіборгів», «бетменів» та «чужих», дарма що нові частини саг про тих та інших так само переможно крокували кінотеатрами. Злітали та сідали літаки на центральних летовищах світу (здебільшого перевірені часом та інженерами-проектувальниками пасажирські «Боїнги-746»), відпливали з пристаней вантажні кораблі (на свій страх і ризик перед сомалійськими піратами), п’ятизіркові готелі й елітні ресторани гостинно відчиняли двері перед жаданими відвідувачами, в казино програвались і вигравалися страхітливі грошиська… Одначе щось невловимо було не так.

Людство вкотре погналося за привидом вічної молодості. І одного дня земну кулю облетіла сенсаційна новина — якийсь науковець у Швеції хірургічним шляхом зумів відокремити душу від тіла. Щоправда, тіло без душі можна було тримати не більше п’яти годин. Далі починалися незворотні зміни в мозку та поступовий природний розклад тканин. А от душа поза тілом, як з’ясувалося, могла існувати вічно, за умови її зберігання у вакуумно-герметичному контейнері з боросилікатного скла з надвисокою гідролітичною стійкістю. Без контейнера вона вивітрювалась, як ефір. Таке вивільнення звалося «утилізацією».