Проклятi

Готуючись до грабіжницького наскоку на Гелловін, ми сидимо разом і шиємо, клеїмо, ріжемо наші костюми. Чемпіон із шахів, мозковий центр Леонард зубами відриває оборку від штанів, гризе і роздирає штанини. Підхопивши з землі жменю золи і попелу, Леонард натирає ними штани. Він бруднить драну сорочку і витирає брудні долоні об обличчя.

Дивлячись на нього, я питаю, кого він буде зображати: бродягу? Жебрака?

Леонард хитає головою: ні.

— Зомбі? — не відстаю я.

Леонард знову хитає головою і зізнається:

— Я п'ятнадцятирічний раб-переписувач, який загинув під час пожежі, що зруйнувала знамениту бібліотеку Птоломея І в Александрії.

— Це був мій наступний варіант, — брешу я. Дихаючи на лезо мого прикрашеного дорогоцінним камінням кинджала і поліруючи його, я цікавлюсь у Леонарда, чому він обрав саме цей костюм.

— Та це не костюм, — сміється Паттерсон. — Саме переписувачем він і був. І саме так і помер.

Може, Леонард виглядає і поводиться, наче сучасний хлопець, але він перебуває серед мертвих із сорок восьмого року до нашої ери. Паттерсон, одягнений у футбольну форму, який виглядає стовідсотковим американським красенем, пояснює це, поліруючи бронзовий шолом. Потім знімає футбольний шолом і надягає на своє світле кучеряве волосся бронзовий.

— А я — афінський піхотинець, що загинув у битві з персами у чотириста вісімдесятому році до нашої ери.

Проводячи гребінцем по волоссю, не намагаючись приховати яскраво-червоні шрами на зап'ястках, Бабетта зізнається:

— А я — велика принцеса Саломея, що вимагала вбити Іоанна Хрестителя, яку покарали тим, що кинули до диких собак, які розірвали її на шматки.

Леонард заперечує:

— Тобі цього хотілося б.

— Гаразд, — погоджується Бабетта. — Насправді, я фрейліна Марії Антуанетти, і я покінчила з життям, щоб не потрапити на гільйотину в 1792 році…

Паттерсон перериває її:

— Брехуха.

Леонард додає:

— І Клеопатрою ти теж не була.

— О'кей, — каже Бабетта. — Значить, то була іспанська інквізиція… гадаю. Чого ви регочете, то було так давно, що я вже й не пам'ятаю.

За звичаєм, на Гелловін померлі мають вештатися землею не просто так, а у своєму справжньому вигляді. Таким чином, Леонард знову стає прадавнім ботаном. Паттерсон — качком бронзового віку. Бабетта — замордованою відьмою чи ким вона там була. Той факт, що дехто з моїх нових друзів мертвий вже кілька століть чи навіть тисячоліть, примушує сприймати момент, коли ми сидимо разом, шиємо та поліруємо, як дуже крихкий, і визначений наперед, і дорогоцінний.

— Та пішло воно все, — заявляє Емілі. Вона явно шиє вишукану спідницю з тюлю та прикрашає її дорогоцінним камінням, яке вона забрала у коматозних чи божевільних душ. — Я не збираюся гасати на Землі у костюмі дурної канадки, що померла від СНІДу. Я буду казковою принцесою.

В глибині душі я боюся навіть думати про те, щоб ходити серед живих. Через те, що це мій перший Гелловін після кончини, я здригаюся, уявляючи, скільки Брудних Похітливців блукатиме містом, почепивши на шию петлю із презервативів «Хелло Кітті», зробивши собі макіяж у синіх тонах задушеної, являючи собою дешеву пародію на мій трагічний кінець. Ходячи землею ті кілька годин, чи не зустрічатиму я постійно брутальних гульвіс, які сміятимуться з мене? Як і Емілі, я хочу вдягнутися як стандартний вигаданий персонаж: джин, чи янгол, чи привид. Інший можливий варіант — повернути на Землю мої жахливі армії та примусити їх носити мене всюди у золотому портшезі, поки ми полюватимемо на моїх ворогів, цих міс Гарячих Хвойд, і залякуватимемо їх. Я могла б узяти із собою Тигра і видавати себе за відьму, що подорожує разом із близьким другом.

Мабуть, відчувши мій поганий настрій, Леонард питає:

— Ти як?

У відповідь я просто знизую плечима. Не покращує мені настрій і згадка про те, як я збрехала батькам по телефону.

Єдине, що робить Пекло таким жахливо пекельним, нагадую я собі, це те, що ми сподіваємось, ніби існування тут має бути райським.

— Мабуть, це тебе підбадьорить, — промовляє незнайомий голос. Я і не помітила, як до нашої компанії приєднався Стрілець; костюма на ньому немає, але у нього є товста тека для документів. Тримаючи теку в одній руці, другою він підхоплює одну сторінку, відділяє її від інших і дістає. Підіймаючи її так, щоб усі бачили, Стрілець питає: — Хто сказав, що життя одне?

На цьому клаптику паперу стоїть штамп. На ньому великими червоними літерами зазначено: «ДОЗВОЛИТИ».

Розділ тридцять п'ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Пробач, але я маю повернутися на хвильку до минулого.

Смішно… я прошу пробачення у Диявола».

Той аркуш паперу, який Стрілець підняв над головою, — то моя апеляція. Ля-ля-ля, бланк перегляду справи, який Бабетта подала від мого імені у відповідь на результати мого поліграфічного тесту на спасіння. Можливо, мою душу і справді визнали невинною, і Вищі Сили таким чином виправляють свою помилку. Але я більше схиляюсь до іншого варіанту: що справа в політиці і в тому, що моя політична сила — померлі новобранці, яких я завербувала на Землі, та армії, які я зібрала, — являє собою таку загрозу, що демони згодні звільнити мене, коли це є умовою збереження їхньої спільної влади. До чого все це веде… я більше не маю неодмінно залишатися в Пеклі. Я навіть не повинна неодмінно залишатися мертвою.

Я можу повернутися на Землю, жити з батьками і прожити те життя, яке мені буде відпущене. Я зможу дізнатися із власного досвіду, що таке менструація, зможу народжувати дітей та їсти авокадо.

От тільки я пообіцяла батькам, що ми завжди будемо разом. Так, звичайно, я повідомила їм, що ми будемо в Раю, із Буддою, із Мартіном Лютером Кінґом-молодшим, із Тедом Кеннеді, і куритимемо гашиш чи ще щось таке… але ж я тільки намагалася приглушити їхній біль. Якщо бути дуже чесною, я повела себе вельми благородно. Насправді, я просто хотіла, щоб вони не плакали.

Ні, я не така вже наївна, я розумію, як мало шансів у моїх батьків потрапити до Раю. Саме через це, розмовляючи телефоном, я примусила батька пообіцяти натискати клаксон принаймні сто разів на день. Я вмовила маму заприсягтися, що вона постійно вживатиме слово «чорт» і завжди викидатиме сигаретні недопалки на вулиці. Враховуючи вже присутні записи в їхньому досьє, така поведінка стовідсотково гарантуватиме їм прокляття. Навічно, але в Пеклі — це все ж таки навічно, і врешті-решт, ми залишатимемося разом, у тісному сімейному колі.

Ще коли батько плакав, я примусила його пообіцяти мені, що він завжди користуватиметься нагодою зіпсувати повітря у повному ліфті. Маму я примусила пообіцяти мочитися у басейні при кожному готелі, де вона зупинятиметься. Божественний закон дозволяє людині зіпсувати повітря лише у трьох ліфтах, а помочитися — лише у двох басейнах. До того ж, вік людини не береться до уваги, тож більшість із нас приречена вже у віці рочків п'яти.

Я сказала мамі, що вона виглядає пречудово, коли вручає нагороди Академії кіномистецтва, але їй треба натиснути Ctrl+Alt+D і відімкнути двері всіх моїх спалень у Дубаї, Лондоні, Сінгапурі, Парижі, Стокгольмі, Токіо, і взагалі всюди, в усіх моїх кімнатах. Вона має натиснути Ctrl+Alt+C і відкрити завіси, і пустити сонячне світло до всіх моїх запечатаних, похмурих кімнат. Я примусила татка пообіцяти віддати всіх моїх ляльок, і одяг, і опудала звірів покоївкам-сомалійкам, які працюють у кожному нашому домі, — і також значно підвищити їм платню. І найголовніше: я примусила батьків пообіцяти мені вдочерити всіх наших покоївок-сомалійок по-справжньому, юридично, і зробити так, щоб ці дівчата отримали освіту й стали успішними косметичними хірургами, і адвокатами по справах із оподаткування, і психоаналітиками — і що мама більше ніколи не зачинятиме їх у ванній кімнаті, навіть жартома — і мої батьки в унісон заволали у слухавку: «Досить! Медісон, ми обіцяємо!»

Намагаючись утішити батьків, я сказала їм: «Дотримуйтесь свого слова, і ми будемо однією великою щасливою родиною, навічно!» Моя родина, мої друзі, Ґоран, Емілі, містер Віґґлз[6] і Тигр.