Обережно, тригери

— Однак ніяк не збагну, — казала Емі. — Чому взагалі Скелетолюди так на тебе злилися? Я думала, вони хотіли звільнитися від тиранії Жаб’ячого короля?

— Вони злилися на мене не через це, — відказав молодик, одягнений у твідовий піджак і краватку-метелик. Він запустив п’ятірню у волосся. — Думаю, вони дійсно зраділи свободі.

Він провів руками по панелі керування ТАРДІС, торкаючись важелів і циферблатів.

— Вони лише трошки образилися, коли я забрав у них ту хвилясту штуку.

— Хвилясту штуку?

— Вона лежить на… — він невпевнено замахав руками, які немов складалися лише з ліктів та суглобів. — На он тому стілку. Я її конфіскував.

Емі виглядала роздратованою. Вона не дратувалася насправді, а лише інколи любила прикидатися, щоб показати йому, хто за головного.

— Чому ти ніколи не називаєш речі своїми іменами? «На он тому стілку»? Це називається «стіл».

Вона підійшла до столу. Хвиляста штука блискотіла і мала вишуканий вигляд: розміром та формою вона нагадувала браслет, але звивалася так чудно, що слідкувати оком було вкрай непросто.

— Справді? Добре, — він виглядав вдоволеним. — Постараюся запам’ятати.

Емі взяла до рук хвилясту штуку. Вона була холодна і значно важча, ніж здавалася на вигляд.

— А чому ти її конфіскував? І взагалі, чому ти кажеш, що «конфіскував»? «Конфіскують» зазвичай вчителі, коли ти приносиш до школи не те, що треба. Моя шкільна подруга Мелc поставила рекорд із кількості конфіскованих у неї речей. Однієї ночі вона змусила мене з Рорі здійняти галас, а тим часом вдерлася до вчительської підсобки, де зберігали все її добро. Їй довелося пробратися на дах, а тоді залізти до вікна вчительської вбиральні…

Але Доктора не цікавили подвиги шкільної подруги Емі. Ні тоді, ні будь-коли. Він мовив:

— Саме конфіскував. Задля їхньої ж безпеки. В них не мало бути таких технологій. Мабуть, вони її поцупили. Хвиляста штука — це прискорювач і замикач часу. Вони могли встряти в неабияку халепу через неї, — він потягнув важіль на себе. — Приїхали. Гайда на вихід.

Пролунав ритмічний скрегіт, мов завищали двигуни самого Всесвіту, а тоді зринув потік повітря, і велика блакитна будка поліції матеріалізувалася в садку за домом Емі Понд. Йшов другий десяток двадцять першого століття.

Доктор відкрив двері ТАРДІС, а потім мовив:

— Дивина.

Він зупинився в дверях і не рухався. Емі підійшла до нього. Доктор виставив руку, перекриваючи їй вихід із ТАРДІС. Стояв чудовий сонячний день — в небі не було ані хмаринки.

— Що не так?

— Все, — відповів він. — Хіба ти не відчуваєш?

Емі поглянула на свій садок. Він був занедбаним, втім, так було завжди, скільки вона себе пам’ятала.

— Ні, — сказала Емі. А тоді продовжила: — Навколо тихо. Ані машин. Ані птахів. Нічогісінько.

— Немає й радіохвиль, — додав Доктор. — Навіть «Radio Four» немає.

— Ти можеш чути радіохвилі?

— Звичайно, ні. Цього ніхто не може, — відповів він непереконливо.

Саме в цю мить зазвучав голос:

— УВАГА, ВІДВІДУВАЧІ. ВИ ВХОДИТЕ У РОДОВИЙ ПРОСТІР. РІД — ВЛАСНИК ЦЬОГО СВІТУ. ВАШЕ ПРОНИКНЕННЯ НЕЗАКОННЕ.

Голос був дивний, точніше, то був шепіт і, як підозрювала Емі, звучав він лише в її голові.

— Це планета Земля, — вигукнула Емі. — Вона вам не належить. А тоді додала: — Що ви зробили з людьми?

— МИ ВИКУПИЛИ ПЛАНЕТУ. А ЛЮДИ ЗГОДОМ ВИМЕРЛИ ПРИРОДНІМ ШЛЯХОМ. БУЛО ТАК ШКОДА.

— Я вам не вірю, — закричала Емі.

— ВСЕ В РАМКАХ ГАЛАКТИЧНИХ ЗАКОНІВ. МИ КУПИЛИ ПЛАНЕТУ НА ЗАКОННИХ ПІДСТАВАХ. ДЕТАЛЬНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРОКЛАМАЦІЇ ТІНЕЙ ПОВНІСТЮ ПІДТВЕРДИЛО НАШЕ ПРАВО ВЛАСНОСТІ.

— Земля вам не належить! Де Рорі?

— Емі? З ким ти розмовляєш? — запитав Доктор.

— З голосом у моїй голові. А ти його хіба не чуєш?

— ДО КОГО ТИ ГОВОРИШ? — спитав Голос. Емі зачинила двері ТАРДІС.

— Навіщо ти це зробила? — поцікавився Доктор.

— Химерний тихий голос у моїй голові сказав, що вони купили планету Земля. І що Прокламація Тіней схвалила покупку. А всі люди вимерли природнім шляхом. Ти його не чув. І він не знав, що ти тут. Отож, заради несподіванки, я зачинила двері.

Емі Понд бувала дивовижно спритною у стресовому стані, а саме в такому стані вона перебувала зараз. Та здогадатися про це було б непросто, якби не хвиляста штука в її руках, яка звивалася, перепліталася і набувала неймовірних форм, немовби переходячи до інших своєрідних вимірів.

— Вони представились?

Вона задумалась.

— «Ви входите у Родовий простір. Рід — власник цього світу».

Він мовив:

— Це може бути хто завгодно. «Рід». Це як назватися Народом. Та кожне расове ім’я має подібне значення. Окрім Далеків. Скаронською їхнє ім’я означає «Ненависні металеві машини смерті».

З цими словами він підбіг до панелі керування.

— Подібні речі за одну ніч не трапляються. Люди не можуть просто взяти й вимерти. І зараз 2010 рік. А це означає…

— Це означає, що вони щось зробили з Рорі.

— Це означає, що вони щось зробили з усім людством.

Він натиснув кілька клавіш на старезній друкарській клавіатурі, і екран, що висів над консоллю ТАРДІС, заповнився схемами.

— Я не чув їх… а вони не чули мене. Зате ти чула нас обох. Ага! Літо 1984 року! Ось точка розбіжності…

Його руки почали крутити, вертіти і рухати важелі, насоси, перемикачі та щось маленьке, що видало звук «дінь».

— Де Рорі? Я хочу негайно його побачити! — заявила Емі, коли ТАРДІС хитко полетіла крізь простір й час.

Доктор бачився з її нареченим Рорі Вільямсом лише раз, і то мигцем. Навряд чи Доктор розумів, що вона знайшла у Рорі. Часом Емі й сама не знала, що вона в ньому знайшла. Проте в одному вона була певна: ніхто не міг забрати в неї нареченого.

— Гарне питання. Де Рорі? І де інші сім мільярдів людей? — запитав він.

— Я хочу повернути свого Рорі.

— Він там, де й решта — де б вони не були. І взагалі, ти мала бути однією з них. Припускаю, що жоден із вас так і не народився.

Емі опустила очі і перевірила, чи ще на місці її ступні, ноги, лікті й руки (хвиляста штука виблискувала на зап’ясті, наче кошмар Ешера, [51] і вона кинула її на панель керування). Вона підняла руку й намацала жмут рудуватого волосся.

— Якщо це так, то чому я досі існую?

— Ти — незалежний часовий зв’язок, встановлений хроносинкластично як протилежність…

Він помітив вираз її обличчя і замовк.

— Хочеш сказати, що це все час-мульчас?

— Так, — відповів він серйозно. — Гадаю, саме це я й хотів сказати. Гаразд. Ми на місці.

Точним рухом пальців він поправив краватку-метелик, скосивши її в бік.

— Докторе, але ж людська раса не вимирала в 1984 році.

— З’явилася нова часова лінія. Це парадокс.

— А ти — парадоктор?

— Ні, просто Доктор, — він повернув краватці попередній вигляд і ледь-ледь випростався. — Усе це щось мені нагадує.

— Що?

— Не знаю. Хм-м… Рід. Рід. Рід. З голови не виходять маски. Хто носить маски?

— Грабіжники банків?

— Ні.

— Дуже негарні люди?

— Ні.

— Може, ти думаєш про Геловін? Люди носять маски на Геловін.

— Точно! Дійсно носять!

— Це важливо?

— Аніскілечки. Але це факт. Добре. Існує велика розбіжність у потоці часу. До того ж неможливо захопити планету п’ятого рівня так, щоб Прокламація Тіней заплющила на це очі, якщо не…

— Якщо не що?

Доктор спинився. Він прикусив нижню губу. А тоді мовив:

— Ні, цього не може бути.

— Чого не може бути?

— Та вони не змогли б. Ні, це абсолютно…

Емі відкинула волосся і постаралась взяти себе в руки. Крики на Доктора ніколи не діяли, за рідкісними винятками.

— Абсолютно що?

— Абсолютно неможливо. Планету п’ятого рівня неможливо захопити. Якщо тільки не зробити це законним шляхом.

На панелі керування ТАРДІС щось крутнулося, а тоді почулось «дінь».