Обережно, тригери

— Ми майже на місці, — сказав Доктор. — На початку часів. Будь ласка, скажи мені, що Емі в безпеці, де б вона не була.

— І чого б я таке казав? — запитав Рід у масці Емі Понд. — Це неправда.

VII

Емі чула, як Доктор збігав сходами. Його гукнув на диво знайомий голос, а тоді долинув звук, який сповнив її серце відчаєм: стихаюче «ворп-ворп», що видавала ТАРДІС при відльоті.

У цю мить двері відчинилися і вона вийшла в коридор на першому поверсі.

— Він втік без тебе, — мовив низький голос. — Як тобі почуватися покинутою?

— Доктор не покидає своїх друзів, — відповіла Емі створінню в пітьмі.

— Ще й як покидає. От тебе, наприклад, щойно покинув. Можеш чекати скільки завгодно — він не повернеться, — заявило створіння, виступивши з мороку в напівосвітлений коридор.

Воно виявилось величезним. У його подобі було щось людське, але й щось тваринне («Щось від вовка», — подумала Емі Понд, відступивши на крок, подалі від створіння). На ньому була маска, непереконлива дерев’яна маска, яка, здавалось, мала зображати злого собаку або, можливо, вовка.

— Він взяв з собою у політ на ТАРДІС декого, схожого на тебе. І вже за мить реальність буде переписана. Володарі Часу звели Рід до однієї самотньої істоти, відрізаної від решти Всесвіту. Отож, логічно, щоб саме Володар Часу повернув нам наше законне місце в природі: все навколо служитиме мені, буде мною або стане для мене поживою. Запитай мене, котрий зараз час, Емі Понд.

— Навіщо?

Постатей у пітьмі тепер побільшало. Жінка-кішка на сходах. Маленька дівчинка в кутку. Чоловік-кріль, який стояв позаду неї, мовив:

— Бо це гарний спосіб померти пристойно. Простий спосіб. Ти однаково зникнеш за мить, так наче тебе ніколи й не існувало.

— Запитай мене, — мовила постать у вовчій масці. — Скажи, «Який зараз час, містере Вовче?»

У відповідь Емі Понд потягнулася й зірвала вовчу маску з обличчя величезної істоти — то був Рід.

Людські очі не повинні були його бачити. Плазуюче, скорчене, звивисте місиво на місці обличчя представляло жахливе видовище: їхні маски були однаково корисні як їм самим, так і всім оточуючим.

Емі Понд вдивилася в обличчя. Вона мовила:

— Вбийте мене, якщо збираєтесь вбивати. Однак я все одно не вірю, що Доктор мене покинув. І я не збираюся питати вас про час.

— Шкода, — відказав Рід крізь кошмарне обличчя і посунув на неї.

Двигуни ТАРДІС голосно завищали, а тоді стихли.

— Ми приїхали, — сказав Рід. Його маска Емі Понд тепер перетворилася на пласке, нашкрябане зображення дівчачого обличчя.

— Так, ми приїхали на початок часів, — відказав Доктор, — як ти й просив. Але я готовий зробити все по-іншому, знайти інший вихід. Для тебе, для всіх вас.

— Відчиняй двері, — буркнув Рід.

Доктор послухався. Вітри, що вирували навкруг ТАРДІС, відкинули його назад.

Рід зупинився у дверях.

— Тут так темно.

— Ми на самому початку часів. Світло ще не з’явилось.

— Я ступлю в порожнечу, — мовив Рід. — А ти запитаєш мене: «Який зараз час?» І я скажу собі, скажу тобі, скажу усьому Всесвіту: Час Роду правити, захоплювати і вторгатись. Час Всесвіту стати єдиним зі мною і тільки мною, ну і моєю поживою. Час на перше і остаточне панування. Рід пануватиме на віки вічні в усі часи.

— Я б цього не робив, — відповів Доктор, — якби був на твоєму місці. Ти все ще можеш змінити свою думку.

Рід кинув маску Емі Понд на підлогу ТАРДІС. А тоді викинувся з дверей ТАРДІС у Порожнечу.

— Докторе, — гукнув він.

На його обличчі наче кишіли тисячі личинок.

— Запитай у мене, який зараз час.

— У мене є краща ідея, — відказав Доктор. — Я можу сказати тобі, який зараз час. Ніякий. Зараз ніяка година. Мікросекунда перед Великим вибухом. Ми не на Початку Часів. Ми перед Початком. Володарі Часу справді не любили вдаватися до геноциду. Я — не виключення. Ти губиш власний потенціал. Що, якби одного дня з’явився хороший Далек? Що, якби… — він затнувся. — Простір величезний. А час ще більший. Я б допоміг тобі знайти місце для вашого народу. Але так сталося, що дівчинка на ім’я Поллі забула забрати свій щоденник. І ти вбив її. Це було помилкою.

— Ти навіть не знав її, — прокричав Рід з Порожнечі.

— Вона була дитиною, — відказав Доктор. — І, як і всі діти, мала безмежний потенціал. Цього достатньо.

Хвиляста штука на консолі ТАРДІС почала диміти та іскритись.

— У тебе більше немає часу, бо відлік Часу починається з Великого вибуху. А коли хоча б частина створіння, що мешкає у часі, вийде за його межі… що ж, тоді й саме створіння зникне з загальної картини світу.

Рід зрозумів. Він зрозумів, що в ту мить увесь Час і Простір становили одну крихітну, меншу за атом частинку, і доки не пройде одна мікросекунда, доки частинка не вибухне, нічого не відбудеться. Нічого не зможе відбутися. А Рід перебував по той бік мікросекунди.

Відрізані від Часу, інші частини Роду припиняли своє існування, а разом з ними припиняв існувати і сам Рід. Він, точніше Вони, відчули, як їх накрила хвиля небуття.

На початку — перед початком — було Слово. І слово було «Доктор!»

Втім, двері вже зачинилися, а ТАРДІС безповоротно зникла. Рід зостався наодинці у порожнечі перед Створенням.

Сам на сам, навіки запроторений у миті, що передує Часу.

VIII

Молодик у твідовому піджаку обійшов будинок в кінці Клейвершем-роу. Він постукав у двері, але ніхто не відповів. Тоді він повернувся в синю будку і взявся за тонке налаштування: завжди було легше перенестися на тисячу років, ніж на двадцять чотири години.

Він повторив спробу.

Доктор відчував, як нитки часу розплітались, а тоді спліталися заново. Час — складна штука: зрештою, не все, що сталося — сталось насправді. Тільки Володарі Часу розуміли, як працює час, проте навіть вони не могли нічого пояснити.

У садку перед будинком на Клейвершем-роу стояв закіптявілий знак «Продається».

Доктор постукав у двері.

— Привіт, — мовив він. — Ти, напевно, Поллі. Я шукаю Емі Понд.

Волосся дівчинки було зібране у кіски. Вона з підозрою поглянула на Доктора.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — поцікавилась вона.

— Я дуже розумний, — відповів Доктор серйозним тоном.

Поллі стенула плечима. Вона повернулася в будинок, і Доктор пішов за нею. Він з полегшенням зауважив відсутність вовни на стінах.

Емі сиділа на кухні і пила чай з місіс Браунінг. Грало «Radio Four». Місіс Браунінг розповідала Емі про свою роботу медсестри і про те, які довгі в неї були зміни, а Емі казала, що її наречений працював медбратом, тож вона в курсі всіх цих труднощів.

Вона кинула на Доктора різкий погляд, коли той увійшов. У ньому так і читалося: «У нас з тобою буде довга розмова».

— Я так і думав, що ти опинишся тут, — сказав Доктор. — Рано чи пізно.

Вони вийшли з будинку на Клейвершем-роу: синя поліцейська будка була припаркована в кінці дороги, під каштанами.

— Однієї миті, — почала Емі, — я мала стати обідом для того створіння, а вже наступної сиділа на кухні, балакала з місіс Браунінг і слухала «Арчерів». [53] Як тобі це вдалося?

— Я дуже розумний, — відповів Доктор.

Це була гарна фраза, тож він вирішив вживати її якомога частіше.

— Полетіли додому, — сказала Емі. — Цього разу Рорі буде на місці?

— Усі на світі тепер будуть на місці, — відповів Доктор. — Навіть Рорі.

Вони зайшли у ТАРДІС. Доктор вже прибрав обвуглені рештки хвилястої штуки з консолі: ТАРДІС більше не зможе повернутися до миті, що передує початку часів. Втім, це тільки на краще.

Він вирішив відвезти Емі додому, але спершу швиденько заскочити в Андалусію за часів лицарства, де у маленькому трактирі по дорозі до Севільї він якось скуштував найкращий у своєму житті гаспачо.