Обережно, тригери

— Хвилинку, — сказала Саллі. — Але ж у нас нема літаючих машин.

— Нема, — погодився низенький чоловік, — та лиш тому, що я їх рознайшов. Ви не повірите, які від них були затори. Піднімеш голову, а зверху видно тільки днища клятих літаючих машин — від обрію до обрію. Бували дні, коли і неба не побачиш. І люди кидали сміття з вікон… Ними було легко користуватись — машини, зрозуміло, працювали на гравітаційно-сонячній енергії, та я й не усвідомлював, що їх варто позбутися, аж доки не почув, як одна жінка на «Radio Four» скаржилася в дусі: «Боже-боже, чи ж нам бракувало наземних авто?» Вона мала рацію. Щось треба було вдіяти. Тож я їх рознайшов. Я склав список винаходів, без яких світ міг обійтись, і рознайшов їх усі, один за одним.

Тепер навколо нього почало сходитись маленьке коло слухачів. Я був радий, що мені дісталось гарне місце.

— Здійснити це було досить непросто, — продовжив він. — Штука в тому, що як тільки людство вигадало світло-бульки, не винайти літаючу машину стало практично неможливо. Тож зрештою мені довелося рознайти і їх. Я сумую за персональними світло-бульками: це були безмасові портативні джерела світла, які плили на висоті півметра над головою і вмикалися, коли ви забажаєте. Такий чудовий винахід. Проте, як-то кажуть, непролиту воду назад не збереш, а щоб не було яєчні, не треба, аби розбивали крашанку.

— Ви ж не думаєте, що ми повіримо вам на слово? — мовив хтось. Гадаю, це була Джоселін.

— Ага, — підтакнув Браян. — А то ми незчуємось, як ви скажете, що рознайшли космічний корабель.

— А таки рознайшов, — відказав Овдій Полкінхорн. Здавалося, він був вкрай задоволений собою. — Двічі. Я не мав вибору. Розумієте, як тільки людство вирушає в космос і летить на інші планети, а то й далі, воно стикається з речами, які призводять до виникнення купи різних винаходів. Найгіршим з них був миттєвий переміщувач від «Полароїд». А ще телепатичний перекладач від «Мокетт». Цей теж наробив діл. Але якщо винахід не гірше за ракету до Місяця, то мені вдається все тримати під контролем.

— А як саме ви рознаходите різні штуки? — запитав я.

— Це непросто, — зізнався він. — Мені доводиться витягувати нитки ймовірностей з тканини творення. Це приблизно як намагатися дістати голку зі скирти сіна. Тільки-от нитки довгі і сплутані, як спагеті. Отож, швидше, як намагатися дістати порцію спагеті з сіна.

— Схоже, це втомлива робота, — зазначив Майкл, і я показав, щоб він налив мені ще півпінти сидру.

— Так, кропітка, — сказав низенький чоловік. — Та я пишаюся тим, що творю добро. Щодня я прокидаюсь і, навіть якщо через мене більше не трапиться щось потенційно чудове, думаю: Овдіє Полкінхорн, життя у світі стало кращим, бо ти щось рознайшов.

Він подивився на залишки свого віскі і збовтав рідину.

— Проблема в тому, — мовив він, — що після «Шептом’юзека» більше нічого не залишилось. Все. Я рознайшов усе, що можна. Більше немає відкриттів, які варто «закрити» чи вершин, які слід «розкорити».

— Як щодо атомної енергії? — запропонував «Твітник» Пестон.

— Її винайшли до мене, — відповів Овдій. — Я не можу рознаходити те, що було винайдене до мого народження. Інакше я міг би випадково рознайти якусь річ, необхідну для мого народження, і що б тоді було?

Ніхто не висловив припущень.

— Все б завалило ракетними ранцями і літаючими машинами, от що, — пояснив він. — Не кажучи вже про марсіанські виплати Моррісона, — на мить він спохмурнів. — Оце була гидота. А потім ліки від раку. Але, відверто кажучи, вони так шкодили океанам, що краще вже хай буде рак. Ні, я рознайшов все, що було в списку. Краще піду додому, — заявив Овдій Полкінхорн відважно, — і заридаю, як Александр, бо не залишилось світів, які б я міг «розпідкорити». [48] Що тут ще можна рознайти?

У «Фонтані» запала тиша.

Її прорізав дзвінок Браянового айфона. Це була пісня гурту Rutles «Cheese and Onions».

— Алло? — відповів він. А тоді сказав: — Я тобі передзвоню.

Сумно, що поява в руках телефону може так серйозно впливати на оточуючих. Інколи я думаю, що причиною тому є згадка про часи, коли в пабах дозволяли курити, і ми дістаємо свої телефони так само, як колись діставали пачки сигарет. Але, мабуть, насправді нам просто швидко стає нудно.

Хай там як, а всі подіставали телефони.

Краун Бейкер сфотографував нас усіх, а тоді запостив фото в Твіттер. Джоселін почала читати свої повідомлення. «Твітник» Пестон написав у Твіттер, що він проводить час у «Фонтані», і що вперше в житті зустрів рознахідника. Професор Макінтош перевірив рахунок міжнародного матчу з крикету, повідомив його нам і відправив своєму братові електронною поштою, щоб висловити своє незадоволення. З появою телефонів розмова припинилась.

— Що це? — запитав Овдій Полкінхорн.

— П’ятий айфон, — відповів Рей Арнольд, показавши свій телефон. — А в Крауна он «Нексус Ікс». Він на «Андроїді». Дзвінки. Інтернет. Камера. Музика. Але вся фішка в програмках. Ви в курсі, що для одного тільки айфона існує більше тисячі програмок зі звуками пердіння? Хочете ввімкну фанатську програмку зі звуками пердіння з «Сімпсонів»?

— Ні, — відказав Овдій. — Однозначно не хочу. Не хочу. — Він відставив свою склянку, не допивши. Поправив краватку. Зашпилив пальто. — Це буде непросто, — мовив він, наче сам до себе. — Але для загального блага…

А тоді він спинився і усміхнувся.

— Радий був з усіма вами побалакати, — промовив він у повітря, виходячи з «Фонтана».

Ніяка година

I

Володарі Часу збудували в’язницю. Вони звели її в часі та місці, що однаково неймовірні для будь-якої сутності, яка не полишала межі сонячної системи, де народилась, або яка подорожувала у часі хіба в майбутнє. В’язниця призначалася лишень Родові. Вона була неприступною: її складав комплекс чітко визначених кімнат (бо Володарі Часу не були монстрами — вони могли бути милостивими, якщо це йшло їм на руку), розірваних у часі з рештою Всесвіту.

Нічого, крім цих кімнат, там не існувало: прірву між мікросекундами неможливо було подолати. По суті, ці кімнати перетворилися на самостійний всесвіт, що запозичував світло, тепло та гравітацію з навколишніх світів, проте робив це завжди за коротку мить до всього часу.

Рід блукав кімнатами, терплячий та невмирущий, і все чекав.

Він чекав на питання. І міг чекати так, аж поки не скінчиться час. (Та навіть тоді, коли Часу настане Кінець, Рід нічого не відчує, бо він ув’язнений у миттєвості, що передує часу.)

Володарі Часу утримували в’язницю за допомогою величезних двигунів, які вони побудували в центрі чорних дір, щоб забезпечити їхню недосяжність: ніхто, крім самих Володарів Часу, не міг до них підступитися.

Для надійності, двигунів було декілька. Все було передбачено.

Поки існували Володарі Часу, Рід не міг покинути в’язниці, а отже, решта Всесвіту була в безпеці. Так було тоді, і так мало бути завжди.

А якби щось пішло не так, Володарі Часу про це б дізналися. Навіть якби один із двигунів якимось дивовижним чином вийшов з ладу, сигнали тривоги на планеті Галіфрей пролунали б задовго до того, як Родова в’язниця повернулася в наш час і Всесвіт. Володарі Часу врахували все — все, крім імовірності, що одного дня не стане ані Володарів Часу, ані Галіфрея. У всьому Всесвіті не залишиться жодного Володаря Часу, за винятком одного.

Отож, коли в’язниця затряслася й розкололася, наче від землетрусу, Рід упав ниць, а як поглянув угору з-поміж стін в’язниці, то побачив світло галактик і сонць, не відділене і не відфільтроване, і зрозумів, що повернувся до Всесвіту, він знав, що рано чи пізно питання поставлять знову.

І оскільки Рід був обережним, він вирішив ознайомитися з Всесвітом, в який потрапив. Він не збирався мстити: це було йому не властиво. Він хотів того, що й завжди. Та й крім того…