Обережно, тригери
Обережно, тригери читать книгу онлайн
Володар численних нагород, автор книжок, визнаних бестселерами № 1 за версією «New York Times», Ніл Ґейман повертається, щоб вразити, полонити, схвилювати та розважити третьою збіркою короткої прози. «Обережно, тригери!» торкається теми масок, за якими криється наше справжнє «я», щоб показати вразливі сторони людства і виявити, ким ми є насправді. Дивовижне поєднання історій про почвар і привидів, наукової фантастики і казок, магічного реалізму та поезії, що відкривають перед читачем царство вражень та емоцій.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Але ж страшні теж?
— Так.
Хлопчик поглянув на мене. Він стояв у тіні дверей і чекав.
— Ти знаєш якісь історії про клац-цок і торохтливий мішок?
— Здається, ні.
— Це найкращі історії.
— Вам такі в школі розказують?
Він стенув плечима.
— Інколи.
— А що це за історії — про клац-цок і торохтливий мішок?
Він був не по літах розвинутою дитиною, тому таке невігластво сестриного кавалера його не вразило. Це читалося в його обличчі.
— Всі їх знають.
— А я ні, — заперечив я, стримуючи посмішку.
Він поглянув на мене так, мов намагався здогадатися, чи я з ним не жартую. А потім мовив:
— Думаю, тобі пора відвести мене в спальню, а потім ти розповіси мені історію перед сном. Але, мабуть, краще, щоб вона була нестрашною, бо інакше я не зможу спати, а там, у спальні, теж трохи темно.
Я сказав:
— Залишити твоїй сестрі записку, щоб вона знала, де ми?
— Можна. Та однаково ми почуємо, коли вони повернуться. Вхідні двері голосно гупають.
Ми вийшли з теплої і затишної кухні у коридор великого будинку, де було зимно, темно й тягло з вікон. Я клацнув вимикачем, але коридор так і залишився темним.
— Лампочка перегоріла, — пояснив хлопчик. — Таке постійно трапляється.
Наші очі почали звикати до мороку. Місяць був майже уповні, і синьо-біле світло, що просочувалось всередину крізь високі вікна, спадало сходами у коридор.
— Все буде добре, — запевнив я.
— Так, — спокійно докинув хлопчик. — Я дуже радий, що ти тут.
Він більше не здавався таким дорослим, як раніше. Його рука намацала мою, і він тримався спокійно й довірливо, так наче знав мене усе своє життя. Я відчув себе відповідальним і дорослим. Я ще поки не знав, чи те, що я відчував до його сестри — моєї дівчини — було коханням, але мені подобалося, що ця дитина сприймала мене, як члена сім’ї. Я почувався старшим братом, тому поводився впевнено, і навіть якщо мене й тривожив цей порожній будинок, я б нізащо у цьому не зізнався.
Східці скрипіли під потертим килимом.
— Клац-цоки, — мовив хлопчик, — то найкращі монстри.
— Вони з телевізора?
— Навряд. Не думаю, що хтось взагалі знає, звідки вони. Більшість з’являється з пітьми.
— Гарне місце для монстрів.
— Еге ж.
Ми рухалися верхнім коридором крізь морок, просуваючись від одного клаптика місячного сяйва до іншого. Це був справді великий будинок. Ліхтарик тут би не завадив.
— Вони з’являються з пітьми, — сказав хлопчик, тримаючись за мою руку. — Гадаю, вони з неї зроблені. І вони нападають, коли ти не звертаєш уваги. Саме тоді вони нападають і забирають тебе до своїх… не гнізд. Яке ще є слово, схоже на «гніздо»?
— Нора?
— Ні, не нора.
— Лігво?
Він помовчав. А потім сказав:
— Так, думаю, це воно. Лігво.
Він стиснув мою руку, але більше не говорив.
— Гаразд. Отже, вони забирають неуважних людей до себе в лігво. І що вони роблять потім, ці монстри? Висмоктують з людини всю кров, як вампіри?
Він пирхнув.
— Вампіри не висмоктують всю кров з людини. Вони п’ють тільки трішки. Так, щоб вистачало далі існувати і, знаєш, літати. Клац-цоки значно страшніші за вампірів.
— Я не боюсь вампірів, — сказав я йому.
— І я. Я теж їх не боюсь. Знаєш, що клац-цоки роблять? Вони тебе п'ють, — мовив хлопчик.
— Як «Колу»?
— «Кола» дуже шкідлива, — заявив хлопчик. — Якщо покласти зуб у «Колу», то до ранку від нього нічого не залишиться. Ось чому «Кола» така шкідлива і чому треба завжди чистити зуби, щовечора.
Я чув цю історію про «Колу» в дитинстві, і вже в дорослому віці дізнався, що це лише байка. Але я впевнений, що брехня, яка сприяє зубній гігієні — хороша брехня, тому промовчав.
— Клац-цоки тебе п’ють, — продовжив хлопчик. — Спочатку вони кусають, а потім тобі стає дурно всередині, і всі твої нутрощі, мізки і взагалі все, окрім кісток та шкіри, перетворюється на рідку гущу, яку клац-цоки потім висмоктують крізь отвори, в яких раніше були твої очі.
— Яка гидота, — сказав я йому. — Ти сам це вигадав?
Ми досягли останнього прольоту сходів у глибині великого будинку.
— Ні.
— Не можу повірити, що діти спроможні таке вигадати.
— Ти не спитав про торохтливий мішок.
— Добре. То що там з мішком?
— Ну, — його тихий голос, що долинав з пітьми поряд зі мною, звучав проникливо й спокійно, — коли від тебе залишилися самі кістки та шкіра, вони вішають тебе на гачок і твої рештки торохтять на вітрі.
— І як же виглядають ці клац-цоки?
Ще не закінчивши питання, я вже почав шкодувати, що його поставив, і не бажав чути відповідь. Я подумав: «Напевно, це величезні, схожі на павуків створіння, подібні до того, що сьогодні зранку я бачив у душі». Боюся павуків.
Мені відлягло від серця, коли хлопчик сказав:
— Вони виглядають як те, на що ти не подумаєш. Як те, на що ти не звертаєш уваги.
Ми почали підніматися дерев’яними сходами. Він ішов поряд зі мною, і я тримав його руку правицею, а на поручень спирався лівицею. Тут, високо в будинку, відчувався запах пилу і старої деревини. Хлопчик ступав певно, хоча місячного сяйва ставало дедалі менше.
— Ти вже вирішив, яку історію розповіси мені перед сном? — запитав він. — Як я й казав, необов’язково, щоб вона була страшною.
— Не зовсім.
— Можеш розповісти мені про цей вечір. Про те, чим ти займався.
— Це буде така собі історія. Нещодавно моя дівчина переїхала до нового будинку на окраїні. Вона отримала його у спадок від тітки чи що. Цей будинок дуже великий і старий. Сьогодні я збираюся провести з нею свою першу ніч, тому вже десь годину чекаю, доки вона та її співмешканці повернуться з вином та індійським фастфудом.
— Бачиш? — сказав хлопчик.
В його словах знову почулася ця зверхня втіха; але всі діти бувають іноді нестерпними, коли вважають, що знають те, про що не знаєш ти. Напевно, це для них на користь.
— Ти все це знаєш, але зовсім не думаєш — натомість, чекаєш, доки твій мозок сам заповнить пробіли.
Він відчинив двері на горище. Всередині панував суцільний морок, але рух дверей сколихнув повітря, і я почув, як щось тихенько закалатало, немов сухі кістки в тоненьких мішках. Клац-цок, клац-цок — ось так.
Я був би відсахнувся, коли б зміг; але чіпкі, безжалісні пальчики потягнули мене вперед, у пітьму.

Закляття проти допитливості
Блошині ринки зустрічаються по всій Флориді, і цей був не найгіршим з них. Колись тут стояв ангар для літаків, але місцевий аеропорт закрився більш ніж двадцять років тому. За металевими столиками вмостилися сотні торговців. Більшість продавали підробки: сонячні окуляри, наручні годинники, сумки або ремені. Африканська сім’я пропонувала вирізані з дерева фігурки тварин, позаду них голосна розтріпана жінка на ім’я (яке я ніколи не забуду) Черіті Перрот [40] продавала обідрані книжки в м’якій обкладинці і старі палп-журнали, [41] сторінки яких пожовкли і розсипалися, а поряд із нею в кутку мексиканка, ім’я котрої я так і не довідався, збувала кіноафіші і пожмакані рекламні фото акторів.
Часом я купував книжки у Черіті Перрот.
Невдовзі жінка з кіноафішами пішла, а на її місце став низенький чоловік у сонячних окулярах. Його сіру скатертину, яка вкривала металевий столик, займали маленькі різьблені фігурки. Я зупинився, щоб роздивитися їх — цю незвичну купку істот, вирізьблених із сірої кістки, каменю і темного дерева, — а тоді роздивився його самого. Я подумав, чи не потрапив він в якусь страшну аварію, таку, якій зарадить лише пластична хірургія: з його обличчям було не все гаразд — перекошене, дивної форми. Дуже бліда шкіра. Його неприродно чорне волосся видавало перуку, зроблену, мабуть, з собачої шерсті, а темні, як ніч, окуляри не виказували очей. Він ніскілечки не виділявся на блошиному ринку Флориди: за столиками стояли самі диваки, і їхні покупці були такими ж диваками.
