Господиня

Говорити про Мелані нам із Джеймі було не так важко, як на перший погляд мало би бути. Мелані завжди була присутня в розмовах — тамувала його біль, згладжувала мою ніяковість, — хоча сама говорила мало. Коли ми були самі, вона рідко зі мною розмовляла, а коли й розмовляла, то дуже тихо. Інколи я сумнівалася, чи справді її чую, чи просто уявляю, що вона могла б сказати в цю мить. Але для Джеймі вона робила зусилля і, коли він був поруч, не мовчала. Та навіть якщо вона й не говорила, ми з Джеймі відчували її присутність.

— Чому Мелані стала так рідко розмовляти? — якось уночі запитав мене Джеймі. То був один із тих небагатьох випадків, коли він не мучив мене питаннями про павуків і поглиначів вогню. Ми обоє стомилися — перед тим цілісінький день проривали моркву. Здавалося, поперек от-от переламається.

— Їй важко говорити. У неї це забирає набагато більше сил, ніж у нас із тобою. Та й що такого їй конче необхідно сказати?

— А що ж вона увесь цей час робить?

— Мабуть, слухає. Не знаю.

— А зараз ти її чуєш?

— Ні.

Я позіхнула, і він затих. Мені здалося, що він заснув, і я попливла у тому ж напрямку.

— Гадаєш, вона зникає? Потихеньку помирає? — несподівано прошепотів Джеймі. На останньому слові його голос урвався.

Я не вміла брехати, а якби й уміла, то не могла б збрехати Джеймі. Я намагалась не думати, що криється за моїми почуттями до нього. Як це може бути: найбільша любов за всі мої дев’ять життів, перше справжнє відчуття родини, материнський інстинкт — до чужака, а не до одноплемінника? Я відштовхнула від себе цю думку.

— Не знаю, — відповіла я, а потім — і це була правда — додала, — сподіваюся, що ні.

— Ти любиш її так само, як любиш мене? І ненавиділа її тоді, коли вона ненавиділа тебе?

— Любов до тебе — це зовсім інше. А до Мелані я ніколи не відчувала ненависті, навіть на самому початку. Я боялася її і сердилася, що через неї я не така, як усі. Але завжди, завжди захоплювалася її силою, а сильніших особистостей за Мелані мені ще не траплялося.

Джеймі засміявся.

— Ти боялася її?

— Гадаєш, твою сестру неможливо боятися? Пам’ятаєш, як одного разу ти зайшов далеко в каньйон і повернувся додому пізно? І як вона тоді, за словами Джареда, «метала блискавки»?

Джеймі усміхнувся, пригадуючи цей випадок. Мені було приємно, що це відвернуло його від болісних запитань…

Найдужче мені хотілося домогтися мирного співіснування з людьми. Я була готова виконувати будь-яку роботу, хай якою важкою чи брудною вона буде. Але виявилося, що я помиляюся.

— Я так і думав, — сказав мені Джеб одного дня, десь за два тижні після того, як «усе залагодилося». Я вже встигла зненавидіти такі Джебові вступи. — Пам’ятаєш, я пропонував тобі трохи тут повикладати?

— Так, — відрізала я.

— Ну, і що ти про це думаєш?

Довго голови я не сушила.

— Не хочу.

Я почувала дивну провину за цю відмову. Адже ще ніколи не відмовлялася від покликання. Егоїстичний учинок! Але, вочевидь, виправданий. Душі б не відправили мене на самогубство.

Джеб насупився, і одна його брова-гусінь заповзла на другу.

— Чому ні?

— А як, на вашу думку, до цього поставиться Шерон? — рівним голосом запитала я. У мене було чимало аргументів, але цей, мабуть, найпереконливіший.

Досі хмурячись, Джеб кивнув, приймаючи мій довід.

— Це для загального блага, — пробурмотів він.

Я пирхнула.

— Загального блага? Може, краще пристрелити мене для загального блага?

— Вандо, це недалекоглядно, — сказав він, сперечаючись зі мною так, наче моя відповідь — то замах на його переконання. — Ситуація, яка склалася, дає нам унікальні можливості для навчання. Не можна їх марнувати.

— Я справді не вірю, що хтось захоче ходити на мої уроки. Я не проти розповідати вам із Джеймі…

— Важливо не те, хто що хоче, — наполягав Джеб. — Важливо те, що для кого корисно. Це як шоколад порівнювати з риб’ячим жиром. Люди мають більше дізнатися про всесвіт, я вже не кажу про нових мешканців нашої планети.

— Яким чином їм це допоможе, Джебе? Чи ви думаєте, я знаю спосіб, як знищити душі? Повернути назад колесо історії? Все, Джебе, це кінець.

— Не кінець, поки ми живі,— сказав він, і з його посмішки я зрозуміла: він знову мене дражнить. — Я й не сподіваюся, що ти — зрадниця, яка розкриє нам таємну зброю. Я просто подумав, що нам варто дізнатися більше про світ, у якому ми живемо.

При слові «зрадниця» я здригнулася.

— Я не зможу дати вам зброю проти нас, Джебе, навіть якщо захочу. У душ немає ані ахіллесової п’яти, ані запеклих ворогів, які прилетіти б сюди з космосу вам на допомогу, ані вірусів, щоб нас викосили, а вас не зачепили. Вибачте.

— Ну-ну, не гарячкуй, — він стиснув долоню в кулак і жартівливо буцнув мене у плече. — Не дивуйся, але тут, я вже казав, стає нудно. Може виявитися, що люди слухатимуть тебе з роззявленими ротами.

Я знала, що Джеб не облишить своєї ідеї. Поразка? Це не для нього!

За обідом я завжди сиділа з Джебом і Джеймі, якщо він був не в школі й не зайнятий. Іян здебільшого сидів неподалік, хоч і не з нами. Я й досі не могла до кінця звикнути до його нової ролі мого самопризначеного охоронця. Надто добре, аби бути правдою, а значить, за людською філософією, це й неправда.

Кілька днів потому, як я відмовила Джебу навчати людей «заради їхнього ж блага», за вечерею до мене підсів Док.

Шерон при цьому не зрушила з місця — вона завжди сідала від мене якнайдалі. Сьогодні вона була сама, без матері, й навіть не глянула на Дока, коли той підходив до мене. Її вогняне волосся було сьогодні високо підібране, оголюючи шию та плечі — згорблені, напружені, нещасні. Мені хотілося крізь землю провалитись, аби Док не встиг мені нічого сказати, щоб ніхто бува не подумав, ніби ми з ним подружилися.

Але Джеймі, що сидів поруч, миттю розпізнав у моїх очах переляк і взяв мене за руку. Він інстинктивно відчував, коли я починала панікувати. Зітхнувши, я завмерла. Мабуть, давно слід занепокоїтися, що я так легко корюся його дитячим бажанням.

— Як справи? — запитав Док буденним тоном, застрибуючи на тумбу поруч зі мною. Іян, що сидів трохи осторонь, при цьому розвернувся, ніби він також із нами.

Я знизала плечима.

— А ми сьогодні варили суп, — оголосив Джеймі.— У мене й досі сльози течуть.

Док показав яскраво-червоні долоні.

— А ми — мило.

Джеймі засміявся.

— Ви виграли.

Док жартівливо уклонився по самий пояс, а потім обернувся до мене.

— Вандо, у мене є до тебе запитання…

Я звела брови.

— Мені цікаво… З усіх планет, на яких ти побувала, хто нам, людям, фізично найближчий?

Я моргнула.

— А що?

— Та так, звичайна цікавість біолога. А ще я думав про ваших цілителів… Де вони навчилися зцілювати, а не просто лікувати симптоми, як ти сказала? — Док промовляв голосніше, ніж було необхідно, — щоб усі чули. Дехто озирнувся — Труді та Джефрі, Лілі, Волтер…

Я міцно обхопила себе руками, наче хотіла сховатися.

— Це вже два запитання, — ледь чутно зронила я.

Док усміхнувся і жестом підохотив мене. Джеймі стиснув мою долоню, і я, зітхнувши, сказала:

— Ведмеді з Планети Туманів, напевно.

— Це там, де пазурзвірі?

Я кивнула.

— А чим ведмеді схожі на нас? — підштовхував далі Док.

Я закотила очі, відчуваючи, що без Джеба тут не обійшлося, і продовжила.

— Вони багато в чому схожі на ссавців. Теплокровні, мають хутро. Кров у них не зовсім така, як ваша, але виконує ту ж саму функцію. У них подібні емоції, подібна потреба товариства та творчості.

— Творчості? — Док зачудовано — або вдавано-зачудовано — гойднувся вперед. — Як це?

Я подивилася на Джеймі.

— Ти ж знаєш. Чому не розповіси Доку?

— Я можу щось переплутати.

— Не переплутаєш.

Він подивився на Дока — той кивнув.

— Вся справа у їхніх неймовірних лапах, — Джеймі аж засяяв. — Вони мають подвійні суглоби і здатні згинатися в обидва боки, — він потягнув пальці, мов намагаючись вигнути їх назовні.— Лапа з одного боку м’яка, як моя долоня, а з другого — мов лезами всіяна! Цими лапами ведмеді вирізають скульптури з льоду. Створюють цілі міста з кришталевих палаців, які ніколи не тануть! Дуже гарно, правда ж, Вандо? — Джеймі обернувся до мене по підтвердження.