Епiк

— Куди ж ти біжиш? — глузував із нього Екзекутор. Він недбало пустив коня клусом, наздоганяючи охопленого панікою Гальфдана. Такі лови завжди були для Рагнока найбільшою насолодою.

Вечір був найкращою порою, щоб знайти Вольфа. На жаль, місце, де він приєднувався, мінялося залежно від його мандрів. Проте, якщо був у вовчій подобі, він мав звичай гордо вити на місяць, нагадуючи персонажам, які грали пізно, про свою присутність у пущі. Сьогодні, чуючи те виття, можна було здогадатися, що Вольф перебуває десь на південь од міста. І справді, Екзекутор, пильно придивляючись до шляху у Снігові гори, зрештою побачив вовка, що безпечно мчав між ланів.

Аж скривившись од насолоди, Екзекутор напнув Лука Падучих Зір і випустив стрілу з отрутою.

Коли Екзекутор під’їхав до своєї жертви, вовкулака вже несамохіть набув людської подоби, його обличчя і шия аж напнулись од намагань подолати отруту.

— Мушу сказати, що я захоплююся твоєю відвертістю. Мені бракуватиме засідань комітету з твоєю участю. Але, на жаль, мабуть, ти не оціниш змін, які я запроваджую. — Екзекутор навіть не завдав собі клопоту спішитись, а просто пустив ще одну стрілу просто у груди вовкулаки.

Після тренувальних уроків зі зброєю на вечірньому відділенні університету Брунгільда мала звичай спілкуватися в таверні «Туманна Долина». Там у неї була віддана група прихильників, зокрема гравців з північно-східних районів. Ходила чутка, ніби валькірія має потаємних залицяльників і в грі, і в Майклгарді. Од гри вона зазвичай від’єднувалася на кораблі, який спорядила на свій смак у доках, і саме там Екзекутор терпляче чекав її, ліквідувавши кілька пасток і без труднощів пройшовши до її каюти.

Екзекутор із певною насолодою й полегкістю нарешті почув кроки Брунгільди по трапу. Вона ступила на корабель і зайшла до суміжної каюти. Якийсь час Екзекутор напружено слухав, як вона походжала по каюті, зазирала в різні кутки, відсувала й засувала шухляди. Але нетерпіння наростало, була ймовірність, що він може проґавити її, якщо вона має намір від’єднатися в сусідній каюті, а не в спальні, де він заховався. Отож із великою обережністю Екзекутор прочинив двері між каютами, з полегкістю побачивши, що вона не дивиться в його бік. Брунгільда саме зняла свого крилатого шолома, і її довгі біляві коси розсипалися на плечах.

— Сумніваюся, що твій наступний персонаж матиме досить багатства, щоб збільшити їхню красу.

Валькірія обернулася з дивовижною швидкістю, водночас витягши меч і вдаривши Екзекутора по руці, яку він підняв, захищаючись. На щастя, то був довгий магічний меч, що лише приголомшив його, а більше не заподіяв ніякої шкоди, і демон на щиті з насолодою облизав губи, всотавши силу тієї зброї.

Потім Брунгільда знову здивувала його. Вона взагалі перестала ворушитися, ставши перед ним як стовп. Вона від’єднувалася. Не було часу говорити слова, які приготував Екзекутор, і він поквапно вдарив її Гострецем, одразу вбивши.

Поклавши меча до піхв, він скрушно похитав головою — найнезадоволеніша страта. Але не міг стримати захвату перед її рефлексами, що були напрочуд точні як для літньої жінки.

Останньою з комітетників була Бека, друїдська жриця. Для Рагнока вона становила найменший клопіт, і його мало турбувало, що вона, здається, вже від’єдналася на ніч або ж просто її немає там, де вона найчастіше буває. Насправді їй навіть не конче треба гинути, її персонаж стане в набагато більшій пригоді під час подорожі, ніж на дуелі. Мабуть, жодна команда, яку вона могла б очолити на арені, не завдасть поразки команді Рагнока Дужого. Звісно, було б насолодою закінчити всі вбивства до того, як хтось із них заб’є на сполох, але годі нарікати на своє щастя, справи пішли набагато краще, ніж він сподівався.

Зійшов місяць, освітивши поставлене сторч каміння, що було останньою точкою, де він сподівався піймати її. Екзекутор постояв якийсь час у роздумах, лагідно погладжуючи шию свого чорного огира й тішачись спогадами про недавні події.

— Я спостерігаю за тобою з певною цікавістю, — пролунав разюче давній голос, позбавлений людської теплоти, й налякав Екзекутора, який миттю випростався, намагаючись побачити, хто озвався до нього. Кінь перелякано заіржав, здибився, його вологі чорні очі закотилися од жаху.

У центрі кам’яного кола, на жертовному камені стояв граф Ілістивостич, вампір.

Екзекутор судорожно схопився за руків’я Гостреця. То була вкрай небезпечна зустріч, найгірша, яка могла трапитися в околицях Ньюгейвена. Хоча Рагнок почувався невразливим перед будь-яким ігровим персонажем, тепер він злякався. Примхливий і прикрий поворот долі міг зруйнувати все. Сидячи на стільці в Майклгарді, Рагнок відчув, як усе його знервоване тіло облив холодний піт, немов його викрутив хтось ізсередини.

— Ти обережний, якщо не витяг зброї, бо інакше мені довелося б діяти, — ошкірився граф порочною, грішною посмішкою, намагаючись утягти Екзекутора в атмосферу спільної змови. Рагнок і далі стискав і розтискав пальці, але відступив назад і відчув незначну полегкість.

— Будь ласка, не лякайся. Повір, ти і я маємо багато спільного. — Вологі, криваво-червоні вуста вампіра знову скрутились у похмурому зачудуванні. Рагнок ще більше заспокоївся, побачивши манери того створіння, й цього разу спромігся кивнути головою у відповідь.

— Якщо я розумію правильно, ти — істота, яка може входити в мій світ і покидати його.

Рагнок був електризований словами вампіра, волосся йому негайно стало сторч. Аж ніяк не звичайний НІП перестрів його сьогодні.

— Ти… ти розумієш, що це гра? — затинався він.

— Гра? — лагідно засміявся вампір. — Для вашого поріддя — можливо, але це моє буття.

— Ти живий?

Знову лиховісний сміх, теплий і ніжний, з гіркотою отруєного меду:

— Якщо Володаря Немертвих ти називаєш живим, то чому ж я живий. — Вампір підібрав свої шати й сів на прадавній камінь. Повів рукою навколо себе, показавши на зірки, місяць і понурі менгіри: — Це мій світ. Я не можу лишити його. І якщо коли-небудь настане кінець світу, скінчиться й моє існування. — Очі вампіра зустрілися з очима Рагнока, що вже не міг відвести погляду од їхньої палючої, прекрасної виразності, хоч як вони пекли його. — Що ж, мені видається, що й ти не дуже хочеш, щоб настав кінець цього світу. Чи слушні мої слова?

— Звичайно.

— Добре, тоді ми союзники.

Ця проста заява дещо заспокоїла страхи Рагнока. Він зрештою прийняв руку з Гостреця, і граф схвально кивнув.

— Я бачив, як ти сьогодні вбив кількох наймогутніших персонажів Ньюгейвена. Чи правильно я виснував, що ти вчинив так тому, що це якимось чином зміцнює твоє становище як наймогутнішої істоти у твоєму світі?

— Так. — Рагнок дозволив собі при цьому легеньку усмішку, вперше його новий статус був сформульований словами. І то створінням з «Епіку»!

— У цьому є безперечний сенс. — Вампір висловив своє задоволення кивком, що, здається, робив їх обох спільниками у великому злочині і ще більших, які будуть скоєні згодом. — Тоді я повинен попередити тебе про небезпеку, якої ти, напевне, не усвідомлюєш. — Він замовк, щоб увиразнити свої наступні слова — Існує можливість зруйнувати цей світ. Не маючи знань про вашу справжню природу, я скоїв страшну, дарма що цілком зрозумілу помилку й дозволив деяким вашим істотам дізнатися про це — істотам, які не тільки заявили про своє прагнення покласти край цьому світові, а й саме цієї миті, коли ми розмовляємо з тобою, наклали свої руки на предмет, здатний зруйнувати його!

— Ні! Це неможливо! — вигукнув приголомшений Рагнок і замовк, його мозок мало не розривався од напруги. Хто міг би покласти край грі?

— На жаль, хоча це завдання вкрай важке, воно здійсненне. Можливо, тільки раз на сотню років може з’явитися група людей, здатних довести до кінця цей пошук, надто якщо вони мають ресурси драконового скарбу, що допомагають їм!