Xронос

Суддя зробив паузу, намагаючись подивитися в очі підсудному. Однак Марк стояв у своїй металевій клітці з напівприкритими повіками, ніби куняючи. Така поведінка у присутності слуг закону й наглядачів виробилася у нього ще з юних літ, коли він загримів у виправну колонію за зґвалтування. Спочатку він робив так від сорому, потім сором відмер, як рудимент, а вміння приховувати вираз очей розвинулося до філігранності.

— Марк Патон, вам має бути відомо про застосування хроноферезу в пенітенціарній системі нашої держави. Ваш шостий термін ув'язнення вам не доведеться сидіти в тюрмі. Останнім часом у нашій державі взагалі ніхто не «сидить», що дозволяє не витрачати державних коштів на утримання в'язнів, наглядачів і тюремних приміщень. Забір біологічного часу з організму злочинця визнаний ефективною заміною позбавлення волі. Отож, згідно з вироком, у вашого тіла буде забрано дванадцять років. Будьте певні, ваш біологічний час використають краще, ніж це зробили б ви самі — він поповнить Державний резерв біологічного часу. Держрезерв, як вам має бути відомо, служить потребам охорони здоров’я. Пишайтеся: ваш час допоможе невиліковним хворим не дожити до їхньої хвороби. Одразу після виконання вироку вас обстежать на предмет геронтологічних змін. Крім того, ви отримаєте посвідчення темпорального донора, що дає право на низку пільг, зокрема безплатний проїзд у комунальному транспорті. Також вам буде надано одноразову продовольчу знижку на всі темпорально модифіковані продукти харчування. Марк Патон, приготуйтеся відбути покарання з гідністю.

Марка вивели із зали суду просто в сусіднє приміщення. То була кімната без повноцінних вікон, лише з широким ілюмінатором, крізь який свідки виконання вироку мали спостерігати процедуру. Не піднімаючи повік, Марк намагався розгледіти тих розсаджених, як у партері, свідків — щоб запам'ятати обличчя кожного і згодом розшукати для розправи. Він уже уявляв, як накидатиме їм на шиї зашморг із басової струни — за цей архаїчний стиль екзекуції братва прозвала його Удавом. Проте ілюмінатор був прозорий лише з боку свідків, а з боку Марка — затемнений. Посеред кімнати стояло металеве крісло, пригвинчене за ніжки до підлоги. Туди конвоїри і всадовили його, затягнувши на руках і ногах важкі шкіряні ремені.

Увійшов хрономейстер. Марк упізнав його за нашивками на комбінезоні — фірмовий знак становив собою гібрид людини й піщаного годинника. Коли хрономейстер дістав хрономат, Марк ледь не розсміявся. Усе враз почало скидатися на дитячу «війнушку» з уявним взяттям у полон і бутафорськими розстрілами. Хрономейстер набрав на клавіатурі інструмента «12», цифра загорілася на табло. Він підніс хрономат до ілюмінатора — свідки мали бачити, що термін відповідає вирокові. Потім табло було продемонстроване конвоїрам. Марк побачив табло останнім, так і не розплющивши очей.

Хрономейстер приставив свою цяцьку до міцного татуйованого плеча вбивці, промимрив молитву. На слові «Амінь» перед очима у Марка потьмарилося, а потім світ вибухнув потоком якогось сірого піску чи то збожеволілих молекул. Усеньке тіло, здавалося, стислось у мікроскопічну точку, а потім роздулося й вивергнуло себе назовні. Марк фізично відчував, як розкладається кожна його клітина. Він гадав, що ця концентрація пережитого болю і є смертю, але зненацька все закінчилося. Він очуняв, коли тіло ще спазмувало. Хрономейстер припинив його судоми якимось уколом, граційно вклонився в бік ілюмінатора, наче тореадор-переможець прекрасній дамі, і вийшов із кімнати.

У дзеркальній поверхні ілюмінатора відбивалося зморшкувате лице з переляканими і налитими кров’ю очима. В анусі пекло. Боліли пеньки зубів. Крутило коліна. Марк тяжко закашлявся, підніс руку до обличчя, помацав його й аж тепер усвідомив, що цей восковий мрець в ілюмінаторі — він сам.

Додому його доправили в інвалідному візку. У тілі Марка розцвів цілий букет болячок, так наче всі його гріхи уп'ялися паразитами в його органи: туберкульоз, поліартрит, геморой, атеросклероз. Далося взнаки все — і стероїди, завдяки яким колись накачався, і кокаїн, на який присів між другою і третьою ходкою, і дешевий коньяк, який дудлив в останні роки. Уставати з крісла він міг, але суглоби дуже боліли при пересуванні.

Марк дотягся до оцупка сигарети, яку ще тиждень тому тримав своїми міцними жовтими зубами. «Усі ці речі переживуть мене», — подумав із гіркотою, оглядаючи свою занедбану квартиру. Він зазирнув собі за пазуху і помітив, що всі татуювання на обвислій шкірі «потекли», наче туш на заплаканих дівочих очах. Але не це його нажахало. Найстрашніше було те, що ця остання умовна ходка не додала жодного рукотворного візерунка, жодної декорації його тілу. Вона була блискавичним зануренням у порожнечу. Вона спустошила і виснажила його, як жоден із попередніх — реально відбутих — строків.

Марк завжди вважав, що в тюрмі теж можна жити. І він там жив, проживаючи різні стани і настрої — радість, лють, страх, голод, холод, хворобу, одужання, надію, розчарування. Він вдихав, видихав, ходив, сидів, лежав, стояв, присідав, відтискався від підлоги, їв, випорожнювався. Він міг учинити підлість і постраждати від чужої підлості. Він ризикував, був щохвилини включений у психологічну й фізичну боротьбу за виживання. Він слухав примусові лекції якихось заїжджих проповідників, з яких потішалися зеки. Він діставав ліки й порножурнали для співкамерника. Він навіть грав у тюремній шаховій лізі. Його відсидки були його повнокровним досвідом, який він, попри все, цінував. Вони повнили його спогадами.

А що він міг згадати про хроноферез? 12 утрачених років, які не прожив ні на йоту! Жодного спогаду, окрім кількох секунд вселенського болю. У хроніці існування Марка утворилася грандіозна чорна діра. Здавалося, вона розширювалася, стрімко заміщаючи його приватний світ пусткою. Цього дня вислів «вирвані роки» набув для нього нищівної конкретики.

Він безсило затягнувся своїм недопалком — просто щоб через дим діткнутися себе колишнього. Груди здушив кашель. Він сплюнув на долоню трохи крові. У тюрмі Марк справді міг жити. Але цього разу його обікрали, позбавивши навіть права на тюрму. Рештки життя витекли з нього через пекельний портал, прокладений злою іграшкою хрономейстера.

Марк Патон підкотився на візку до вікна й підважив носаком черевика блок паркету. Басова струна лисніла в заглибині підлоги гадюкою, готовою до стрибка. За вікном загусав вечірній туман. Із запаленого носа текли якісь мокроти. Марк придивився до сизих клубів, що вирували по той бік скла. Йому раптом здалося, що хтось видуває з туману портрети його жертв — деякий час знайомі лиця розбухали і ніби лускали від натуги, а потім уся та пекельна фігуративність розчинилася в шаленому бігу молекул. Марка пробрав справжній розпач. Він заплющив очі, але перед його внутрішнім зором так і пінилася ця сіра маса, то накочуючись, то відпливаючи, щоб повернутися знов.

Він довго бив себе по голові скоцюрбленими кулаками, пробуючи витрясти звідти цей смог. А коли геть знесилів, то в його каправій душі зродилося бажання помолитись. Марк Патон на прізвисько Удав не знав жодної молитви, тому помолився як міг:

— Боже, мені хана. Якщо ти є і якщо тобі не насрати… треба щось рішать.

Серпень 2042

Куряча мить

Боло стояв перед фанерним столом начальника цеху. Начальник з-під лоба свердлив Боло недобрим поглядом. Боло не знав, куди подіти свої великі вузлуваті руки. Потягся було до носа, щоб пощипати в ньому довгі волосини, але в цю мить згадав, що старенька мати радила йому утримуватися від поганої звички, аби він справив добре враження під час співбесіди. Боло утримався, і в результаті його рука, недонесена до точки призначення, повисла в незрозумілому жесті.

— Ви хотіли мені щось сказати? — наїхав начальник цеху.

Боло спробував згадати, чи радила мати вимовляти на співбесіді якісь слова. Боло не міг цього згадати. Тож Боло вирішив діяти на свій страх і ризик.