Епiк

Пополудні по Еріка прийшли санітари й поклали його на ноші на коліщатках. Поки його везли лікарняним коридором, ноші жалібно, немов налякана пташка, вищали після кожного оберту коліщат. Черк, черк, черк… Тиньк на стелі коридору порепався, а подекуди й зовсім відпав, там виднівся жовтуватий камінь. Зрештою санітари зупинили візок у кімнаті з великою рухомою лампою, спрямованою на нього, немов змія, що ладна кинутись.

Тривалий час Ерік лежав сам, чув, як десь далеко бахкають двері, і трохи боявся тієї змії. Потім до кімнати почали заходити люди, і хлопець уловив уривки розмови.

— Ви повинні зробити розтин отут і відгорнути шкіру так, аж поки зможете схопити запалений апендикс..

— Тут не повинно бути надто багато крові, а якщо буде, нехай одна сестра витирає тампоном, щоб ви бачили, що робите. Крім того, тримайте наготові затискач: адже ніколи не знаєш…

Саме тоді сестра збагнула, що Ерік чує їхню розмову:

— Будь ласка, візьміть і зробіть анестезію! — кинула вона.

— Ось, удихни.

Ерікові підсунули під ніс ядучий ватний тампон на кінчику довгого пінцета. Він удихнув.

Після операції Ерік прокинувся вкрай розбитий. Найменший рух озивався болем в усьому тілі, тож він лежав горілиць, дослухаючись до інших людей, що були в палаті. Відлуння кроків на твердій підлозі свідчило, що палата досить велика. Навколо скрізь тихенько звучали голоси, жоден із них не був досить гучним, щоб розчути окремі слова. День повільно минав, сутеніло, тіні спустилися з порепаної стелі й полізли далі, аж поки їх розігнало тьмяне світло олійних ламп.

Уночі було ще гірше, спати він міг лише уривками. Не спалося не тільки через те, що тіло все-таки забагато ворушилось, а й тому, що він опинився в дивній палаті. Ерік збагнув, що навколо нього хворі діти; інколи він чув звуки якоїсь невидної приглушеної діяльності, й ніколи не стихало ледь чутне бурмотіння.

Наступного дня медсестра, міняючи простирадла, наказала йому підвестися. То були тяжкі муки, й Ерік не йняв віри, яка жорстока та сестра, наполягаючи, щоб він сів на стілець поруч із ліжком. Ерік уперше після операції глянув на свій живіт. Ватно-марлева пов’язка, що була зверху, міцно приклеїлася кров'ю до тіла. Спроби відірвати її викликали гострий біль, ще страшніший за біль від згинання, тож він не чіпав її. Простирадла, які зібрала медсестра, теж були вкриті кров’ю.

Ерікові щодня ставало дедалі легше згинати тіло, коли він опускав ноги на підлогу. І щодня відлущувалося дедалі більше засохлої крові, аж поки нарешті він із великою полегкістю зміг зняти всю замащену кров’ю пов’язку. На ділянці нижче від шлунка, десь посередині між пупком і правою сідницею, проступав великий білий рубець. Він скидався на білого блідого хробака й мав майже тридцять сантиметрів завдовжки. М’які тканини були стулені докупи кільканадцятьма широкими стібками. Тепер Ерік, одягнений у видану в лікарні нову бавовняну піжаму, вже міг помаленьку ходити, тримаючись за болючий бік.

Якось пополудні батько-мати привели з собою його друзів. Вони зайшли, озираючись, майже несміливо, спантеличені розміром палати й кількістю людей, що були навколо ліжок.

— Я тут! Інгеборг! — помахав рукою Ерік, і друзі заквапилися до нього.

— Еріку, ми принесли тобі подарунки, — гордо проказала Інгеборг.

Сігрид подала йому горщичок меду.

— Ой, чудово! Дякую, Сігрид. Їжа тут жахлива, — поскаржився Ерік, ставлячи мед на столик коло ліжка.

— Б’єрне, дай йому свій подарунок, — підганяла Інгеборг, стараючись, щоб Ерік швидше побачив усе, що вони принесли.

— Еріку, на, — зніяковівши, Б’єрн витяг із сумки картонну коробочку. Зверху на ній був намальований човен у морі поблизу Остерфіорда. Ерік відкрив коробочку, всередині були сотні дрібних фрагментів мозаїки, зроблених із тоненького картону.

— Еріку, він витратив увесь день, вирізаючи їх. І, крім того, покрив їх лаком, щоб не стирався малюнок, — аж сяяли з радості очі Інгеборг.

— Я двічі намагався скласти цю картину. Але, підбираючи, ти завжди зможеш визначити, чи правильний фрагмент узяв, — сором’язливо пробурмотів Б’єрн.

— Дякую, Б’єрне. Це дуже гарний подарунок.

— А ось і мій, — Інгеборг витягла плутаний клубок мотузочок і планочок. Ерік подумав, що то лялька.

— Гм, дякую, Інгеборг, — мовив він і почав розплутувати, і аж потім побачив, що то рухлива скульптурка для підвішування.

— Я думала, вона нагадуватиме тобі про Остерфіорд, — радісно пояснила Інгеборг. — Дивись, ось черепашка з пляжу. А ось шишка з твоєї ялини. А це має бути твій віслюк. Тільки його важко зобразити. Бачиш? Я зрізала трохи шерсті з хвоста Лівана.

— Інгеборг, ти чарівниця! — засміявся Ерік. — Цікаво, чи дозволять вони мені повісити її отут на бильці.

— Звичайно дозволять. Б’єрне, прив’яжи її.

Старший брат почав роззиратися, шукаючи, в кого спитати дозволу. Потім, стенувши плечима й немов вибачаючись, підвівся зі стільця і прив’язав скульптурку до бильця. Вона хиталася, обидві руки повільно оберталися одна навколо одної.

— Інні, яка вона гарна! — захоплювався Ерік, дивлячись на теплі усмішки друзів. Для нього було справжнім одкровенням, що вони так турбувалися про нього й не полінувалися виготовити подарунки.

Ерік помітив, що BE чекає його уваги.

— Ось. Сподіваюся, ти ще не читав її, — подав йому книжку BE. А називалася вона так: «Уроки стратегії гри в «Епік».

— Ні, не читав, — з цікавістю розгорнув книжку Ерік. Зміст просто зачаровував: «Поєдинки», «Чари для битв просто неба» і багато іншого. — Здається, і справді дуже добра. Великий Еріку, дякую, що розлучився з нею.

— Не варто, — відмахнувся од подяки BE. — Я ніколи не мав часу простудіювати її як слід. А ти, застрявши тут на два тижні, може, й матимеш.

Обличчя друзів, такі осяйні і приязні, раптом спохмурніли.

— Як нам не пощастило, — зітхнула Сігрид.

Засмучена Інгеборг тільки скрушно похитала головою.

— Атож. А я і Б’єрн наступного року будемо дуже старі. Ми втратили свій шанс грати разом. Це кінець «Остерфіордських гравців», — констатував BE.

— А хто у вас є, щоб замінити мене?

Діти перезирнулися.

— Еріку, ми говорили про це й вирішили брати участь тільки в індивідуальному чемпіонаті. Адже без тебе було б уже не так, — пояснила Інгеборг, що була речником команди.

— Авжеж, — кивнув Б’єрн. — Не так цікаво.

— Саме ти робив команду. Адже в тебе така пристрасть до гри. Не годиться грати, якщо тебе немає, — пояснила Сігрид. — І, хай там як, ми б не зайшли дуже далеко без твоєї розбишаки. Вона була б нашою таємною зброєю.

— Мені дуже шкода, — сказав Ерік, соромлячись сліз, які набігли йому на очі і які годі було приховати.

— Еріку, не сумуй, — заспокоювала Інгеборг. — Ти маєш значення, а не гра. І невже хтось із нас хоче вступати до Майклгардського університету?

Чекати, поки йому дозволять піти додому, було дуже нудно. Хоча Ерік і досі ходив понад силу, він міг вільно пересуватись по всій лікарні. Там було багато книжок та іграшок, але він однаково нудився. Жодна гра не могла дорівнятися до «Епіку», і йому була майже нестерпна думка, що там відбуватиметься чемпіонат, а він застряв у лікарні.

Надто сумним був сьогоднішній ранок, бо у світі «Епіку» вже почалися випускні турніри.

Невдовзі після сніданку Ерік здивувався, почувши, як до палати заходять Гаральд і гоупський бібліотекар Торстейн. Вони удвох несли якийсь важкий ящик. На батьковім обличчі збуджено сяяли очі.

— Привіт, Еріку, — крекнувши, Гаральд поставив ящик на підлогу.

— Добридень, тату. Що це?

— Почекай і побачиш. Можна це все прибрати зі столу?

— Звичайно.

Дерев’яний ящик відкрили, і Торстейн поставив на стіл великий чорний металевий куб. Потім дуже обережно витягнув тендітні навушники зі спеціального тримача в тому кубі. Далі — пару рукавичок.

— Еріку, в ліжко, — звелів батько.

Торстейн розбирався з кабелями.