Епiк

Коли засвітилися вогні сторожових постів Ньюгейвена, Рагнок уже заспокоївся. Низка трупів, що він лишив за собою на бруківці, рідшала. Зрештою, ближче до міста ймовірність, що якась чутка про його вбивства дійде до комітету, зростала, а йому були б нестерпні їхні докори та повчання. Існувала навіть імовірність, що вони можуть проголосувати й заборонити йому використовувати Екзекутора. Звичайно, аргумент, що не треба вбивати гравців, якщо не проголосовано за це, цілком логічний і неспростовний, тож тут не було б сенсу сперечатися. Але недозволена втіха бути гравцем-убивцею — це те, чого не можна зрозуміти, спираючись на логіку. Не пояснила б логіка й характеру його вбивств. Цікаво, його увагу привертали аж ніяк не гравці, що видавалися сильними, — адже якщо й існувало якесь виправдання смерті гравців, то тільки ліквідація можливих загроз для команди Центрального Комітету. Ні, його вабили жалюгідні гравці, що мали тільки один різновид зброї і якусь частину обладунку. В них було щось чарівливо наївне й ніжне, вони витрачали своє дозвілля на вбивство кобольдів і орків-людожерів за ламані шеляги, довго й ретельно збирали гроші. Отож він і косив їх, нагло кладучи край їхнім намаганням видертись угору драбиною «Епіку».

Опинившись у Ньюгейвені, Рагнок повільно їхав вузькими брукованим вулицями, намагаючись триматись у тіні. Хоча його вважали б за НІПа і більшість гравців просто нехтувала б його, завжди була невелика ймовірність, що хтось підійде й заговорить, сподіваючись знайти якийсь ключ до свого дурнуватого пошуку. Після нудної та обережної поїздки тихими вуличками він добувся до собору і припнув коня.

— Почекай, мій хоробрий, — прошепотів Рагнок коню й увійшов до величезної будівлі.

У соборі правили месу. На стінах горіли лампадки, привертаючи увагу до величезного простору під високою склепінчастою стелею. У глибоких нішах стояли статуї святої мучениці та її вірних апостолів; ченці в каптурах співали псалмів, а репрезентативна вибірка ньюгейвенського суспільства сиділа на лавах, слухаючи вечірню проповідь єпископа.

Тут можна тільки висловити захват із приводу вигадливості «Епіку». Дарма що в цій великій споруді, напевне, не було жодного іншого гравця, НІПи жили своїм власним життям. Якщо йти шляхом пошуку, що вимагав зустрічі з тим або тим ньюгейвенським можновладцем, найкраще було почекати в соборі і спробувати заговорити з ним після відправи. І все-таки собор був підходящим місцем тільки для таких людей, як Свейн Рудобородий. Сягнистим кроком Рагнок пішов уздовж нефа, що вів до основи соборної дзвіниці. Знехтувавши спробу якогось НІПа-ченця заговорити з ним, увійшов до дзвіниці, зачинив двері за собою і став підніматися сходами.

Навіть Екзекутор не мав безмежних ресурсів витривалості й на сороковому прогоні сходів почав ступати набагато повільніше. На сотому прогоні він уже насилу переставляв ноги. Але той прогін був останній. Перед Рагноком раптом відкрилося небо.

Він був на вершині дзвіниці й дивився вниз на місто Ньюгейвен.

Сяйво зірок угорі доповнювали вогники смолоскипів унизу. Рагнок міг би, напевне, поплисти темним озером, води якого перетворювали срібні небесні полиски в жовтаві земні вогні. Ньюгейвен був добре впорядкованим містом, і головні вулиці з однаковими інтервалами були освітлені смолоскипами, які всюди навколо Рагнока утворювали цятки вогнів, тягнучись на довгі кілометри. Великий амфітеатр був геть темний і безлюдний, звивисті лінії світла уникали величезного чорного кола.

Зітхнувши, Рагнок приготувався від’єднатися. Коли у світі «Епіку» розвидниться, він повернеться й почне свій пошук.

Розділ 9

Гарячка і переживання

лідий, похмурий світанок розмалював Ерікову кімнату сірими барвами. Він прокинувся рано і якийсь час, ще дрімаючи, дивувався, чого йому треба вставати так рано. Може, Великий Ерік запросив його піти куди-небудь? Ні, це було марення. Потім Ерік згадав і побіг до ванної, його нудило і він виблював. У роті лишився присмак зелених яблук.

— Мамо! — прихилився Ерік до одвірка в кімнаті батька-матері. Вони обоє ще спали в ліжку, видніли їхні умиротворені обличчя. — Мамо! — голосніше повторив Ерік.

Фрея підвела голову, розплетені каштанові коси розсипались їй по обличчю:

— Еріку? Що сталося?

— Я занедужав.

— Іди й ляж у своїй кімнаті. Я за хвилину підійду.

Стеля в Еріковій кімнаті вже посвітлішала, її грубий тиньк і пасмуги вапна нагадували йому снігові краєвиди, які можна створити в амфітеатрі, граючи в «Епік».

— Еріку, що сталося? — приклала мати йому руку до чола.

— Мене нудить. Мені болить живіт.

— Де саме?

— Тут, — поклав руку Ерік одразу нижче пупка. Тепло руки трохи заспокоювало.

Відгорнувши спітнілий чуб у сина на лобі, мати поцілувала його, її вуста були холодні.

— Ой, Еріку, ти гориш! Як, по-твоєму, ти доїдеш на возі до Гоупа? Щоб тебе там оглянули лікарі?

— Атож. На возі. Ліван повезе мене, — бурмотів Ерік, тимчасом як гарячка палила його мов вогнем.

Поїздка до Гоупа тривала цілу вічність, і все-таки вони добулися туди миттю. Гаральд дістав Еріка з хутр, у які його закутали в дорогу. Хлопець раптом відчув, як його морозить, і затремтів усім тілом. Лікарня схожа на бібліотеку, думав він, багато вікон. Іти для нього було надто великим зусиллям, тож коли люди взяли його за кінцівки та голову й понесли, він не опирався. Ліжко, в яке його поклали, було біле й холодне.

— Привіт, юначе, — сказав йому, всміхаючись, лікар із добрим обличчям. — Ти покажеш мені, де болить?

Лікар підняв простирадло, й Ерік показав.

— А коли я тисну, болить дужче? — Ерік похитав головою. — А коли відпускаю? — Тільки-но лікар забрав руку, як Ерік аж затіпався од нестерпного болю. — Що ж, біль дуже гострий. Так? — опустив простирадло лікар і вийшов разом із батьком.

Проте Гаральд невдовзі повернувся.

— Еріку, — мовив він, сідаючи поруч із сином.

— Що?

— Кожна людина має орган, відомий як апендикс. Інколи він запалюється і його треба видалити. Тут немає нічого незвичайного. Однак після видалення якийсь час треба полежати в лікарні. Лікар каже, нам дуже пощастило, що мама здогадалася негайно привезти тебе сюди. Могло б бути набагато гірше, але тепер усе буде гаразд.

— Справді? І я міг би вмерти?

Батько завагався:

— Можливо.

Це добре. Адже друзі здивуються ще більше, коли він розповість, що міг умерти.

— А втім, це несправедливо, — буркнув Гаральд.

— Що саме, батьку?

— Якби ти жив у Майклгарді й був старшим гравцем в «Епіку», вони б ставилися до тебе інакше. — Гаральд замислився. — Або якби ми мали тисячі золотих візантинів.

Ерік бачив, що батько розгніваний, але не розумів його розмірковувань.

— Лікар каже, що необхідне обладнання тут зламалося понад двадцять років тому. Отже, вони мають удатися до хірургічного втручання. В тебе лишиться рубець, який довго гоїтиметься.

— Як довго?

— Два тижні.

Аж зойкнувши од розпачу, що на якийсь час здолав навіть гарячку, Ерік збагнув, що мав на увазі батько:

— Але ж, тату, тоді має відбутися перший етап випускного турніру!

— Атож, — протяжно й сумно зітхнув Гаральд. — І все-таки, синку, твоє здоров’я найважливіше. І, зрештою, тебе ніхто не квапить вибиратися з Остерфіорда.

— Знаю. Але ж ідеться не про мене. Я думаю про інших. — У голові хлопця закрутився вихор думок і почуттів. — Що станеться з командою? Адже ми всі заявлені як «Остерфіордські гравці». Інні, BE, Сігрид. А Б’єрн навіть поступився своїм місцем у команді сільськогосподарської школи, щоб бути разом з нами. А як щодо наших тренувань? — Думки гарячково наздоганяли одна одну. Години тренувань на мисливських угіддях і на арені пропали марно. Його мрія про виклик Центральному Комітетові видається тепер нездійсненною фантазією.

Приголомшені Ерік і Гаральд довго сиділи мовчки.