Господиня

Не дивно, що я так довго спала: Ванда в моєму тілі кілька днів толком не спала. Тіло виснажене. Але проспати сьогодні — жахливо.

Іян уже прокинувся? Шукає мене?

Не мене. Ванду.

Я різко сідаю в ліжку, і в голові паморочиться. Очі ж шукають Ванду. Контейнер стоїть на ліжку поряд зі мною.

— Все добре, — бурмоче Джаред заспокійливо — так балакають до хворих або до переляканих дітей. — Вона тут. Нікуди не поділася.

Джаред прихилився на бильце ліжка. Він усміхається, і в куточках очей розбігаються промінчики зморщок. В очах і досі обережність. Джаред не певен, що я не змінилася. Не певен, який вплив справила на мене Ванда.

На його правій щоці розпливається багряний синець.

Прочистивши горло після сну, я мовлю:

— Вибач. І дякую. Ще раз.

— Я тебе кохаю, — каже він у відповідь. Слова його не просто впевнені. Це виклик.

— Я теж тебе кохаю, — кажу я. І закочую очі: — Хіба не очевидно?

Він розпливається в усмішці. Йому більше й не треба! Підхоплює мене з ліжка і притискає до грудей.

Я теж його обіймаю, проте почуваюся там, наче обманюю його. Ще рано радіти. Заснувши, я багато чого відклала на потім. І тепер воно дамокловим мечем висить наді мною. Поки я все не вирішу, не зможу жити далі.

— Що таке? — дивується Джаред із того, як я закам’яніла в його обіймах. — Що ти відчуваєш? Поговори зі мною!

Голос його серйозний і зважений — якщо мені потрібен психолог, Джаред готовий виконати і таку послугу.

— Не так уже й важко здогадатися, — зітхаю я. — Іян.

На мить Джаред напружується, а тоді зусиллям волі розслабляється. На його обличчі проступає неочікуваний сумнів.

— Іян має дізнатися. Що довше ми зволікаємо…

— Ще рано. Він, мабуть, і не прокинувся. Ходімо пошукаємо його, — як завжди, Джаред готовий діяти.

— Спершу я маю побалакати з ним наодинці. Все пояснити.

Якусь мить Джаред міркує над моїми словами.

— Не подобається мені це, — каже він нарешті. Він промовляє слова повільніше й важче, ніж зазвичай. — Він розлютиться. По-справжньому розлютиться.

— Знаю.

— Тому я піду з тобою.

— Ні. Так ми завдамо йому тільки більше болю, — впевнено кажу я. Переконана, Іян не заподіє мені лиха. Надто добре я його знаю. — І не ходи за мною, не стеж, як за Вандою. Все просто. Іян має почути все з моїх вуст.

Джаред сторожко киває. Знову сумнів. Не знаю, що ще сказати, аби він перестав сумніватися. Слів замало, особливо після того, як він цілий рік слухав з моїх вуст чужі слова. Згодом Джаред упевниться, що між нами нічого не змінилося тільки через те, що Ванда в моєму тілі закохалася в Іяна. Час і плин подій — ось що переконає Джареда. І я.

Я беру його обличчя в долоні й міцно припадаю до вуст, а потім іще раз — легенько — торкаюся губами синця.

Відчуття, що наді мною завис дамоклів меч, занадто сильне — я не можу зволікати. Треба покінчити з усім несуттєвим, а тоді розслаблятися. Як можна бути щасливою, коли над тобою тяжіє таке важке завдання? Задоволення настільки спотворене, що аж болюче.

Я відвертаюся, і Джаред востаннє стискає мою руку. Проминаю Дока — він тихо похропує на останньому ліжку. Виходжу в південний коридор — і мене захлистує відчуття сюрреальності.

Хто б міг подумати, що мені знову доведеться ходити тут у темряві! Останній раз здавався таки останнім. Розумом я усвідомлюю, що мета наша полягала саме цьому: аби я знову могла збудитися, підвестися з ліжка, попрямувати в печери. Але зараз я почуваюся неможливо, дивно, неправильно.

Коридор довгий і трохи лячний — а Ванду він уже давно не лякав.

Я швидко ступаю, а мозок квапливо підшукує слова, які я скажу Іянові. Чи він уже прокинувся? Чи варто мені постукати? Не пам’ятаю, чи зачинила Ванда двері, коли пішла геть.

В уяві постає Іян: розкидав руки й ноги, як завжди уві сні, чорне волосся розкучмане, бліді повіки стулені. Із заплющеними очима його уявляти легше. Боюся зазирнути в його блакитні очі, боюся прочитати там біль, і злість, і звинувачення, на які я заслуговую.

Я прискорюю ходу — вже ледь не біжу. Треба заскочити його, поки він іще не прокинувся. Мені потрібно бодай кілька секунд — просто поглянути на його обличчя, перш ніж він оговтається і зненавидить мене. Вилітаючи на ясно освітлений майдан, я вже не стримую бігу. Я тут уперше і втисячне, думаю я — і налітаю на Іяна.

Він інстинктивно хапає мене за руку, щоб я не гримнулась на землю. На його вустах розцвітає усмішка.

І застигає. Наче вражений струмом, він відпускає мою руку.

Хоча я нічим не відрізняюся від Ванди (якщо не посвітити промінцем у зіниці, навіть очі не здатні мене зрадити), очевидно, що Іян про все здогадався. З тої секунди, коли торкнувся мене, — просто усмішка почала розцвітати, перш ніж мозок утямив переміну.

Іян відступає на крок, досі усміхаючись, хоча в обличчі його більше немає радості. Застигла усмішка на обличчі трупа, яку недомалював візажист у похоронному бюро.

Ми не відриваємо одне від одного очей.

Не знаю, скільки минає часу. Щосекунди Іянова усмішка стає дедалі боліснішою — я просто не можу витримати. Нарешті я вичавлюю перші-ліпші слова, які спали мені на думку:

— З Вандою все гаразд. Вона в контейнері. Ми знайдемо для неї тіло. З нею все буде добре. Добре. Все добре… — голос мій уривається. Не голос — шепіт.

Іянове обличчя розслабляється. Більш-менш. Зникає застигла усмішка, кутики вуст опускаються. Крига у блакитних очах тане. Та водночас Іянове обличчя напружується по-новому. Навколо очей залягають зморшки. Чорні брови сходяться на переніссі в одну лінію.

Він мовчить. Ми знову дивимося в очі одне одному, одначе вже не так нерухомо й холодно.

Руки так і тягнуться до Іяна — втішити. Я вже здійняла руку — та вона впала. Стискаю долоні в кулаки.

І він тягнеться до мене. Нахиляється — і різко відхиляється. Тричі, а ми не відриваємо одне від одного очей.

Зараз він кине мені в обличчя звинувачення: «Ти змусила її страждати через мене. Як низько! Ти знала її слабкості й уміло їх використала. Дозволила їй пожертвувати собою. Та в ній людського було стократ більше, ніж у тобі!»

І це все правда. Я не заперечуватиму. Визнаю провину.

Проте Іян мовчить.

Стримується — заради Ванди, адже знає, що вона б такого не схвалила? Чи просто виявляє чемність — як до незнайомця?

А Іян усе мовчить, і мені здається, що він утратив мову. Просто для болю, який зараз світиться в його очах, немає слів.

— Хочеш… до неї? — запитую я.

Він нічого не каже, але вираз в очах змінюється. Біль перетворюється на… ніяковість. Рука злітає — і знову падає.

— Вона у Дока, — бурмочу я. І розвертаюся в напрямку південного тунелю.

Наче показуючи дорогу, роблю крок. Він смикається мені навздогін.

І досі боком я пірнаю в темряву. Іян прямує за мною, і тепер його крок упевненіший. У темному коридорі я нарешті повертаюся до нього спиною. Ступаю легенько, дослухаючись до Іянових кроків позаду. Вони стають твердішими, Іян прискорює ходу. За кілька секунд це я вже маю наздоганяти його.

В темряві набагато легше. Наче Іян заплющив очі. Рухаємося ми мовчки, але ця мовчанка не тисне. Колись я здавалася йому невидимкою, проте я все одно завжди була поряд. І зараз я знову почуваюся невидимкою.

— Я не встигла її зупинити, — кажу я, коли ми вже подолали, мабуть, із півмилі.

На диво, після невеличкого вагання Іян відповідає:

— А хотіла?

Голос його хрипкий — мабуть, він не зважувався заговорити, бо боявся втратити контроль, і я радію, що в темряві не бачу його обличчя.

— Так.

Ми стишуємо ходу й довгий час мовчимо. Цікаво, як то йому — знову почути мій голос? Для мене його голос — голос друга, а от для нього…

— Чому ж? — нарешті запитує він.

— Тому що… вона — моя найкраща подруга.

Тепер його голос інший — спокійніший:

— От я й думав…

Я не заохочую його, сподіваючись, що він сам усе пояснить. За хвилину він таки веде далі: