Зiрка для тебе

Сергій мовчав, а бабуня, схоже, й не чекала, що він почне відповідати, тож вела далі:

— Зачекався мене Михасик там, — і вона підводить свої вицвілі очі догори. — Я давно маю бути поруч. Михасика, мого чоловіка, вже двадцять літ немає. Та я замирилася з тим, що досі вікую. Віриш, серце, ніколи не просила в Бога смерті. Бо Йому видніше: Він — дає, Він і забирає. Забрав мого синочка Юрасика в двадцять п’ять. Вважав, що так ліпше для нього. Може, й ліпше, замирилася. Ех, наплакалася тоді. Охо-хо, багато сліз виплакано за життя… Але то, певне, добре, що навчилася плакати. Чому? А бачиш — серце гірку тугу в собі не держало, вона витікала струмочками з очей. То вже так ведеться: що довше життя, то більше у ньому і радощів, і горя, і смутку, і веселощів. Усього порівну дається кожному Слава та милість Господні — безмежні. Творець послав нам із Михасем ще й донечку, Олюсю. Натерпілася вона, бідненька, також різного. Чоловік її залишив саму з дітьми. Сказав, що знайшов ліпшу. Хтозна, чи ліпшу, та набагато молодшу — точно. Потім вертався, падав у ноги, цілував руки, просився назад. Не прийняла. «Гонорова», — дорікали люди. Хоча гонор тут ні до чого. Мудрість скоріше. Бо хто нагидив тобі в криницю один раз і прийшов до неї напитися знову, знаючи, що ти її вичистила, не зможе втриматися довго, бо нечистоплотний… О, ні! Ми з Михасиком нічого їй не радили. Боронь, Боже, втручатися в стосунки двох! Сама все вирішувала. Ото ж ми вкупі дружно жили в квартирці-рукавичці. Я, Михась, наша доня і онучатка — Настуня та Стьопка. Зараз Оля в Італії, допомагає Насті з дітьми. Інколи телефонує, плаче, жаліється на життя, додому проситься: «Мамо, як на чужині тяжко! Мені наше місто щоночі сниться, і тато такий молодий, і ти — юна. Думала моя Настя в отій Італії мед їсти ложкою, але той мед на чужині зовеш не солодким видається, чи, мо’, то його забагато. І знаєш, полином у тій Італії зовсім не пахне, та чому ж так гірко?» Кажу: «Повертайся додому, до нас із Арсенком. Приїжджай! Настя не пропаде, онучата вже виросли! То я — стара і вже гірша, певне, розумом від малого. Приїжджай, припильнуєш Арсенка, бо мене пильнувати не дуже треба. Ти нам більше знадобишся, ніж отій Італії». Не хоче й чути. Усе їй здається, що онуки без неї не ростимуть. А мене заспокоює. Каже: «Мамо, не збирайтесь умирати. Ще не час!» Не час? Еге ж! Майже ніхто не знає часу свого.

— Майже ніхто? — перепитує луною Сергій. Із ним ніколи ніхто з дорослих ось так відверто не розмовляв. Вчителі вчили згідно з написаним у книжках, але не ділилися життєвими премудростями, інколи лаяли, часто зневажали, деколи жаліли та торочили час від часу: «Ех, кому ви потрібні, безталанні?»

— Як то — майже ніхто? — ще раз перепитав.

— Так. Бо ще ж є ті, що з власної волі вкорочують собі віку. Самогубці тобто. Якщо ти собі життя не давав, то чи маєш право його в себе забирати? Ой, та що це я про сумне, — стрепенулася старенька. — Вибач мені, синку. Знаєш, старі люблять побазікати, бо думають, що прожили стільки і бачили таке, що молодим надолужувати і надолужувати. Та старі забувають одну дивну річ: майже всі люди вчаться лишень на власних помилках, скільки б не розповідали нам пізнавально-виховних історій і старші, і мудріші.

Бабуня знову закашлялася.

— Ох! То мені моє тіло говорить: «Ніно, Ніно, я вже не годне терпіти більше. Час мій майже закінчився!» У мене здоров’ячко, мов у доісторичного чорно-білого телевізора, який із невідомих причин досі працює. Та працює специфічно: поки не стукнеш ногою — і мовчатиме, і не показуватиме. Але ж… Моя душа благає тіло: «Потерпи, будь ласочка, ще трішки, хай Арсенко зіпнеться на ноги, і тоді до Михасика. Хай уже забирає до себе».

Бабуня дивилася своїми добрими очима на хлопця. Скуйовдила його чуприну:

— А ти, солодєтко, не бомж зовсім. Що ти таке вигадав? Бомжі — то ті, хто мали і не зуміли втримати. А ти ніколи не мав, але матимеш, бо ти — справжній. Лічозори — то не просто безхатченки. То ті, що шукають і йдуть на поклик власної зірки. Ти — один із них. Вір у свою зірку. Мені про тебе Арсенко розповідав багато. Ти станеш тим, ким захочеш, але мусиш дуже-дуже захотіти, постаратися для цього також.

Шарпнулися двері, і в палату вбіг захеканий Арсен із дволітровою пляшкою мінералки. Слідком за ним зайшов чоловік у білому халаті:

— Арсенко, не створюй бурю, хіба так можна ганяти, мало медсестру з ніг не збив. Тихіше і спокійніше. Ти ж не крос біжиш. Це лікарня, і тут хворі.

Голос чоловіка звучав поважно. На голові шапочка біла, як і халат. Чіпкі, чорні, як вуглинки, очі, такі ж чорні вуса. Лікар майже серйозно відрекомендувався, дивлячись на Сергія:

— Доброго вечора, добродії! Я — Володимир Васильович! Це для тих, хто тут вперше. Ви, очевидно, Сергій, задля якого ця нечемна, але достобіса симпатична пані сьогодні насмілилася мене ослухатися.

Почувши таке, старенька всміхнулася й була відкрила рот щось говорити, та лікар приклав палець до уст, і вона тільки стенула плечима.

— І тому зараз, молоді люди, дозвольте нам із моєю улюбленою пацієнткою потеревенити, бо ж я її давненько не бачив. Так засумував, що аж додому не зміг просто так піти. А ви, хлопчики, зайдете завтра.

Розпрощалися. Бабуня поцілувала в чоло Арсена, а потім Сергія.

Володимир Васильович — лікар бабуні та водночас якийсь там далекий родич, про це Арсен розповів Сергієві дорогою додому. Дякуючи його таланту бабуня досі тримається.

Хлопці йшли пішки вечірнім літнім Львовом. Спека втомилася і пішла спати, місто наче притихло від утоми та галасу. І воно було чудове. Справжнє, живе. Сергію навіть здавалося, що він чує, як Львів дихає… Арсен безупинно базікав, розповідаючи другу то про бабуню, то те, що знав про Львів. Про старі будівлі, дивні їхні назви, навіть про тих, хто їх будував, хто в будинках колись жив, любив, ненавидів.

Сергій був упевнений, що без друга міг би легко заблукати в лабіринтах безкінечних вузьких вуличок та старих мурів. Хлопці спускалися Личаківською — таку назву читав Сергій на табличках будинків. Їх обганяли поважні яскраві вагони, що рухалися колією. Вони були прив’язані дротами до інших дротів. Це трамваї. Звісно, (Сергій бачив їх на картинках журналів та на екрані телевізора. Але ось так, по-справжньому, — вперше. Із вагончиків виходили люди, у вагончики заходили люди. Вони всідалися в червоні крісла: одні щось читали, інші просто витріщалися у вікно. На вулиці темніло. Засвітилися ліхтарі та вивіски над крамничками. Усе видавалося якимось нереальним. Сергій майже не слухав, про що йому розповідає Арсен. Так його вразило видиво нічного Львова.

— Арсенко, слухай, а багато тре’ грошей, щоб покататися на ньому? — Сергій тицьнув пальцем у хвіст трамвая з номером два.

— Та можна і зайцем. Але тільки одну зупинку, бо може нагодитися контролер, і тоді буде непереливки: бабуся за мене штраф заплатить, а тебе відправлять назад у дитбудинок.

Арсен серйозно пригальмував на зупинці, чекаючи трамвая.

— То, може, ну його, тоді ліпше ногами. Га? — Сергій не хотів у дитбудинок.

— Та не бійся. Одну зупинку без білета можна, та й вечір уже, ввечері контролерів майже нема. У них також є діти, родини. Зрештою, можна було б і квитки купити. То мало коштує, та… — Арсен постукав по кишенях штанів, там зовсім не дзвеніло. — Грошей я не маю при собі. Останні витратив бабуні на мінералку, ще печива сухого купив. І… той, мусив для медсестри та санітарки щось зоставити. Хоч Володимир Васильович за це сварить, та я все одно роблю по-своєму. Я не можу біля бабуні вночі бути, а мо’, їй чогось захочеться чи зле стане, то пані Люся чи пані Оля допоможуть. Знаєш, у них життя також не цукор. І зарплати маленькі, і постійно їм ті гроші затримують, а в кожної сім’я. І вони дуже-дуже хороші, бо все відмовляються від грошей. Жаліють і мене, і бабуню, але я вмію переконувати. Тому, Сергію, вибач, хоч ти і в гостях у мене, та трохи мусимо й пішки походити, економити.

Сергій із усім погоджувався. Він не знав і не вмів жити на волі, він у всьому тут довіряв приятелю. А той попередив, що Сергій не просто має його в усьому слухати, а вчитися всього того, що вміє Арсен, якщо дуже хоче вибратися з інтернату і стати вільним. Сергій дуже хотів.