Кришталевий край

— Схвилював мене ваш винахід, пане доктор, — казав далі робітник, що зрозумів Груберове мовчання як осуд своєму вчинкові. — Ви вже пробачте мені моє нахабство.

І робітник зітхнув.

— Отак працюєш ціле життя і не маєш змоги вивчити своєї роботи. А ви от книжки почитали і вже знаєте більше за мене, старого скловара, — вимовив він, і в його голосі забринів такий глибокий сум, що Груберові стало шкода старого. Справді, це несправедливо. Чому б робітникам не пояснювати тієї роботи, яку вони виконують? Їм це цікаво знати…

— Я зовсім не засуджую вас за те, що ви зацікавилися моїм реактивом, — сказав учений. — Мені приємно, що ви так прагнете до знання, і я б охоче розповів вам про свій реактив. Ви ж, певне, зовсім не знаєте хімії скла…

— Звичайно, ні, — ще раз зітхнув робітник. — Така вже наша робітнича доля. Не про нас наука. Нам лише тяжка робота… Та не скрізь воно так, — раптом бадьоро й твердо забринів голос робітника. — Є на світі країна, де все зовсім інакше… Там робітники вчаться, роблять винаходи, будують нове життя…

— Яка ж це країна? — запитав Грубер.

— Хіба ж ви не знаєте? — здивувався робітник. — Я кажу про Радянську країну, про СРСР. От де б мав успіх ваш винахід…

Грубер хотів спитати, чому саме в Країні Рад його винахід мав би успіх, але, глянувши на годинник, він побачив, що зараз мають починатися найважливіші процеси утворення скла. Треба пильнувати, щоб не сталося ніяких шкідливих відхилень. До самого ранку вчений не відходив од горшків, у яких маса ставала дедалі прозорішою. Раз по раз він брав пробу. Аж ось, нарешті, він досяг того, чого добивався. З залізної палички стікала густа, цупка рідина, така самісінька, як скло, коли його беруть з печі чи горшка. Але ж вона була цілком холодна. Дивно було старим склодувам, коли вчений брав її руками. Здавалося, що ось-ось він закричить, обпечений страшним жаром.

— Будьте обережні, — порадив ученому майстер Руммель, — ми вже бачимо, що ваше дивовижне скло не печеться. Однак воно застигне на пальцях і тоді, поламавшись, поріже, певне, вас, як звичайне скло.

— Ви забули, — відказав Грубер, — що моє скло почне застигати лише тоді, як я додам до нього певного реактиву. Це я й зроблю зараз. Треба тільки після цього добре перемішати скло і дати йому з годину постояти. Тоді воно буде цілком готове для виробів…

За годину почалося видування. Робили різний аптечний та лабораторний посуд, що його хотів Зіммель дати на пробу невеликому аптекарському підприємству, давньому споживачеві продукції його заводу.

Дивно почували себе робітники, видуваючи холодне скло. Не було звичайної пекельної спеки, не лився з усього тіла піт, не різало очей від жару та вогню, яким пашіла розтоплена маса.

Видутий посуд брали просто руками й ставили на дошки, розкладені на підлозі, замість відпалювальної печі. Посуд з холодного скла не потребував відпалювання, тобто перебування в особливій печі протягом кількох годин з поступовим зниженням температури. Відпалювання потрібне було для гарячого скла, бо в ньому через остигання створювалося нерівномірне напруження у внутрішній будові і тому скло мало бути надто крихким, таким крихким, що могло тріснути само, навіть без дотику. Посуд з холодного скла мав правильну, скрізь однакову будову. За кілька годин він був уже твердий, цілком готовий до вжитку.

Грубер узяв одну готову колбу й кинув її на землю. Колба, не розбившись, підстрибнула, як м'яч.

— Це скло має властивості відомого пайрексу, — сказав Грубер здивованим робітникам. — Воно не боїться вогню й міцне, в кілька разів міцніше за пайрекс… Можете зробити собі сковорідки з мого скла. Гарний подарунок буде вашим хазяйкам.

— Добре було б такі сковорідки зробити не тільки для наших хазяйок, — озвався старий майстер Руммель, — та в нас нема такої пресувальної форми. Як трохи розбагатіємо, тоді замовимо на ливарному заводі.

— А поки що можна з дерева зробити сяку-таку форму, — сказав Грубер.

У робітників мимоволі вихопилися вигуки здивування: як це, щоб форма на скло була дерев'яна? Але вони згадали, що скло в них тепер холодне. Зараз же відрядили чоловіка до столяра, а за годину вже почали пресувати з скла гарні, прозорі й міцні сковорідки. Сміх і жарти залунали в старому заводі. Робітники уявляли собі здивування своїх жінок, що, певне, нічого не чули про пайрекс.

— Ваші хазяйки можуть трохи почекати на подарунки, — раптом втрутився в справу Зіммель. — Ці сковорідки я заберу до міста. Є в мене один знайомий, власник крамниці посуду. Нехай продає наші сковорідки. Буде реклама нашого винаходу. Блискуча реклама, бо в нашому місті ще мало чули про пайрекс.

Усі привітали думку старого. Винахід став спільною справою. Кожний бажав йому успіху… Грубер посміхнувся, почувши, як хазяїн назвав винахід «нашим». Тільки позавчора пручався, а тепер, коли вже бачить прибутки — «наш винахід»… Та байдуже. Нехай собі загарбує ті прибутки. Аби тільки чудовий винахід поширився в світі. Молодий учений не шкодував, що в договорі з хазяїном він собі визначив тільки одну десяту частину чистого прибутку. Цього ранку він відчув себе так, як тоді, коли зробив відкриття. Так само, як тоді, починався сонячний осінній день. Рожеві снігові вершини пливли в ясній блакиті, такі легкі, ніби зіткані з хмар, осяяних першим промінням золотого осіннього сонця.

Того ж дня Зіммель повіз до міста першу партію аптечно-лабораторного посуду та сковорідок з чудесного скла. Грубер поїхав з хазяїном. Йому нічого було робити на заводі, бо вирішили провадити далі виробництво скла лише тоді, як будуть гарні наслідки від першої партії виробів. Безперечно, вони будуть гарні. В цьому Грубер зовсім не сумнівався, бо навіть старий Зіммель аж зарожевів од палких надій. Та все ж ученому хотілося на власні очі пересвідчитися в своїй перемозі.

Зіммелю та Груберові пощастило. Хазяїн. аптекарського складу, якому Зіммель давно постачав свої вироби, страшенно зацікавився новим посудом з дивовижним сполученням кришталю і пайрексу. Справді, колби, реторти, пробірки та пляшки, що їх тріумфально витягав з кошика старий Зіммель, були надзвичайно прозорі й чисті і грали на світлі, наче самоцвіти; вони не тріскалися на вогні, витримуючи температуру значно вищу за ту, що була межею для найкращого пайрексу; вони були міцні, як сталь, і зовсім не билися.

— Почекайте мене з годину. Я гадаю, що зможу купити весь посуд з цього скла, який вироблятиме ваш завод. Мені тільки треба побачитися з одною діловою людиною, — сказав аптекар Зіммелю та Груберові й пішов.

Повернувся він раніш як за годину.

— Привітаймо один одного з успіхом, — весело вигукнув він, ледве переступивши поріг свого кабінету, де підприємець і вчений з нетерпінням чекали на нього. — В повітрі пахне порохом, якщо годиться цей вислів для нашої доби, коли є воєнні речовини, значно пахучіші за предавній порох, — казав він далі. — Одна країна, яка саме — секрет, замовляє скрізь, де можна замовити, різні скляні вироби особливого призначення. Ніхто не знає, навіщо раптом треба цій країні так багато тих виробів. Але раз ім'я цієї країни в секреті, значить, це не інакше, як для війни… Я звернувся в справі похідних аптечок до агента цієї країни і показав одну з ваших колб…. Колба справила таке враження на агента, що він одразу зробив мені замовлення на вироби з вашого скла.

Про умови постачання виробів з нового скла домовилися швидко. Пляшка доброго вина закріпила згоду, і за півгодини поїзд мчав Грубера й Зіммеля до старого, тепер омоложеного заводу з радісною звісткою про успіх. Грубер не встиг навіть завітати додому, щоб сповістити про свою радість Маргариті. Він тільки написав їй спішного листа. Дівчина, одержавши листа, засмутилася, що її любий не прийшов, однак думка про щастя, яке тепер обом їм усміхнулося, перемогла той смуток.

— Тату, тату! Подивись, що пише Фріц, — кинулася вона до батька.

Старий Клейнмюнцлі прочитав і замріявся… Тепер, коли він матиме багатого зятя, він, диви, зможе й покинути остогидлу крамничку. Якось коло молодих проживе. І старий запалив свою святкову люльку. А Гретхен, як пташка, співала весь вечір початок світлих днів свого життя.