Чорнi Журавлi Всесвiту

— Гаразд-то гаразд, — сказав Сенцов, — а от радіоактивність тут підвищена. Чи не йдемо ми кудись просто в диявольську кухню? До того ж не схоже, щоб тут часто ходили: надто вже багато пилюки…

Справді, тонкий шар пилюки лежав на підлозі, припорошив стіни.

— Що ж, — мовив Раїн. — Звернемо, як тільки випаде нагода. Повертати треба праворуч: ракета має перебувати саме в цьому напрямку.

— Цікаво, що там у них таке?..

— Очевидно, щось подібне до сховища або ангара.

— Ну, так уже й подібне… — насмішкувато сказав Сенцов. — Яка ж тут схожість? Тут усе справжнє, нам би ще повчитися. Ох, цей великопланетний шовінізм!..

Раїн захихикав, хотів щось відповісти — і в цю хвилину побачив таке, що змусило його бігцем кинутися вперед.

— Ось! — Він зупинився перед нішею в правій стіні коридора. — Чи не тут хід убік?

Сенцов квапливо підійшов, обдивився. Таку ж нішу видно було і з протилежного боку коридора. Але він рушив далі, в глибину супутника.

— А смуга ж веде туди… — пробурчав він. — Дуже цікаво, що там може бути?..

Хвилину вони стояли на місці, роздумуючи. Але так хотілося якнайбільше дізнатись — уже зараз, на самому початку — про сховані тут таємниці, що обидва разом рушили з місця — знову далі, вперед коридором — і вже через дві хвилини наткнулися на стінку, яка наглухо перегороджувала його.

— Мусить відкритись, — впевнено промовив Сенцов, підійшовши до самої перепони.

В ту ж мить лампочка індикатора в його шоломі загорілася помітно яскравіше. Сенцов відсахнувся, нервово провів рукою по скафандру, ніби обтрушуючись.

— Так і є, сатанинська кухня, — сказав Раїн. — Нічого, сюди ми ще заглянемо…

Повернулись до ніш. Раїн ввімкнув прожектор. Під шаром пилюки вгадувався невисокий східець.

Не роздумуючи, він ступив на нього ногою. Під підлогою щось ледве чутно клацнуло, стіна беззвучно, повільно піднялася, поповзла вгору. За нею виявились — на відстані двох метрів — другі такі ж двері.

— Ризикнемо! — сказав Сенцов.

Вони увійшли в цей своєрідний тамбур. Плита, що раніше піднялася, обережно, ніби боячись їх зачепити, опустилась. І тільки-но торкнулася порога, як одразу ж піднялася внутрішня. За нею знову був коридор, цього разу вужчий. Точнісінько так спалахували й гасли лампи…

Раїн пробубонів рядок із Багрицького: “Коридори в коридори, в коридорах — двері…”

— Саме дверей і немає, — промовив Сенцов. — Та дарма, розшукаємо… Згадай щось цікавіше.

— Це я так… — зніяковіло відповів Раїн. — А зверни увагу, цікаво: коридор вигинається ліворуч. Отже, наші міркування були правильні.

— Ну, ось і дійшли, — сказав Сенцов і зупинився перед нішею, вже знайомою на вигляд. Впевнено натиснув на східець.

І тут двері були з блокуванням — подвійні.

— Серйозно збудовано, — сказав Сенцов. — А де ж наші?

За дверима було темно. Та ось замиготіло — спочатку боязко, потім усе впевненіше. І, нарешті, сірувате мерехтливе світло — неначе світилося саме повітря — осяяло зсередини величезний зал, переділений навпіл похилою естакадою.

На ній нічого не було.

Вони постояли кілька секунд, ховаючи розчарування. Потім Сенцов (він усе тривожніше поглядав на годинник і на кисневий манометр) поквапив:

— Ходімо далі.

…Знову коридор, двері і зал, залитий сіруватим світлом, і посередині — естакада. Сенцов радо промовив:

— А ось тут уже дещо цікавіше!

— Я ж казав, що вони перебувають поблизу… — пробубонів Раїн.

Широкими кроками обидва попрямували вперед, високо підлітаючи над підлогою, нарешті Сенцов сказав:

— Ну, а тепер чого нам так поспішати? На естакаді, ледь видніючись, наче крізь туман, лежала ракета. Вони підходили до неї неквапливо, немов повертаючись з дачної прогулянки.

Сенцов пробурмотів:

— Жодних робіт не ведуть… Що вони, сплять, чи що? Ну, дочекається в мене Коробові..

Раїн похитав головою: тут щось було не те, від Коробова важко було чекати такої неоперативності.

— І рацію вимкнено, не відповідають, — сказав він. — Може, захопились внутрішнім ремонтом? Мало що могло статися… А раптом хлопці постраждали?

— Або їх там уже нема, — похмуро сказав Сенцов, прискорюючи ходу. Раїн глянув на годинник. Кисню залишалось трохи більше як на двадцять хвилин.

Зненацька Сенцов так різко зупинився, що навіть подався наперед — якби не присоски на підошвах, він, напевне, впав би. Раїн з розгону ледве не налетів на нього. Сенцов неголосно промовив:

— А подивись уважніше: це наша ракета?

Так, тепер вони бачили вже виразно, що ракета, яка лежала на естакаді, була створена не на Землі…

Немовби нічим особливим не відрізнялися обриси цієї чужої ракети; вони були навіть не дуже красиві, та навряд чи й досвідчений рисувальник зміг би одразу відтворити їх на папері.

Цей корабель здавався породженням самого простору, в якому він ширяв вільно і радісно. Це одразу відчувалось навіть при побіжному огляді його довгого тіла (воно було раза у півтора довше за їхній корабель), хоч деякі лінії й виглядали незвичними для земного ока. Та вони були безперечно обумовлені якимись вимогами простору, поки що незрозумілими для людей, як не були їм зрозумілі в тридцятих роках цього століття незвичайні закони дельтоподібного крила.

Сенцову подумалося, що такий корабель іде неухильно, ніби промінь світла, пронизуючи поля гравітації, мов голка — мішковину.

— Це не наш корабель, — сказав Раїн, підтверджуючи тепер уже очевидну істину.

Сенцов трохи покашляв, глухо відповів:

— Еге ж, краса яка… Нічого не вдієш — доведеться повертатись. Тут порожньо, ніхто й не заходив; кожен слід відбився б у пилюці.

— Вони, напевно, в наступному відсіку, — сказав Раїн. — Ми йдемо правильно.

Обоє повернули до виходу. Раїн з тривогою помітив, що Сенцов рухався вже не так легко, як раніше, і важке дихання його відбивалося в навушниках грізним шумом. Ясно: силач Сенцов перший мав вичерпати запас кисню, йому вже важко дихати…

Немов прочитавши товаришеві думки, Сенцов глухо промовив: “Ну, тільки не відставати…” — і з помітним зусиллям закрокував швидше.

Якраз коли до дверей лишалося кроків зо два, світло в залі зненацька погасло, непроглядна темінь оточила їх. Інстинктивно обидва ввімкнули прожектори. Раїн перший натиснув на східець, — двері на це ніяк не реагували. Тоді за ним зі злістю тупнув по східцю і Сенцов. Відчувалося, як майданчик вільно осідає під ногами, десь під ним ледве чутно в розрідженій атмосфері клацали перемикачі, але двері не відчинялись.

Сенцов безсило опустився на підлогу, хрипло сказав:

— Ну, тепер, здається, влипли остаточно…

Помовчав. Потім, немов ці слова здалися йому недостатньо виразними, додав:

— Підвела автоматика… Правильно її критикував Азаров.

— Автомати автоматами, а ми — люди, нам належить бути мудрішими, — відгукнувся Раїн.

Що ж, — важко промовив Сенцов по довгій паузі, — лишається одне: оглянути ракету.

Раїн здивовано подивився на нього і раптом зрозумів: у ракеті може бути кисень, якщо тільки вона не автоматична або телекерована. Якщо тільки в ній летіли живі істоти, то дихати вони повинні були киснем — в усякому разі, за це було дев’ять шансів із десяти. А раптом хоч аварійний запас його лишився в резервуарах!

Підтягти товариша до естакади, Раїн почав видряпуватися по слизьких прямовисних балках. Кілька разів він зривався і ледве не порвав скафандра. Та кінець кінцем все ж виліз на платформу.

Тепер треба було знайти люк: адже повинен був екіпаж якось заходити в ракету. Вона не могла бути автоматичною. її досконалі форми переконували Раїна, що тільки для людей (так Раїн для спрощення називав про себе будівничих супутника) вона мала бути створена.

Він повз і повз уздовж ракети, а люка все не було. Звичайно, вхід міг бути і з другого боку. Чи встигне він дістатися до нього? Раїн і сам уже починав задихатись, а Сенцов, певне, зовсім слабий. Що він там бурчав про люк, доки Раїн примощував його біля підніжжя естакади?