Чорнi Журавлi Всесвiту

Вони підійшли до корми і знову були вражені строгими геометричними формами споруди, на яку спирався корабель. Поверхня планетки виблискувала в них під ногами, де-не-де в ній віддзеркалювались навіть зірки. Та це був не метал, а швидше якась пластмаса чи навіть кераміка.

Одначе вивчати її зараз не було часу. Сенцова дедалі більше непокоїли часті перерви зв’язку з ракетою, хоч вони стояли поряд з нею — лише на кілька метрів нижче. Треба було швидше повертатися до товаришів.

Але як потрапити знову в ракету? її корма нависала над ними, впираючись амортизаторами в пологий виступ дивної естакади. Один з амортизаторів, здається, був добряче ушкоджений. Та це не мало значення — однаково основний ступінь ракети доведеться відкинути, лишити тут.

Поки Сенцов ламав голову як по гладенькій, вертикальній поверхні дістатися нагору, до ракети, а якщо просто стрибнути, то за що ж зачепитися, Раїн, очевидно, думав зовсім про інше.

— Тут би непогано поставити телескоп, — мрійно промовив він. — Хай навіть без магнітного обладнання: кращі умови для спостереження Марса годі й придумати.

Сенцов похмуро відповів:

— Доведеться почекати з телескопами… Схоже, що… — і раптом скрикнув, схопивши товариша за плече: — Дивись, дивися!..

Гладенька поверхня враз затремтіла під ногами. Ракета смикнулася і повільно поповзла по естакаді кормою вперед, ніби занурюючись у той самий виступ, па який щойно спиралася. Металевий борт корабля тьмяно блиснув у промені прожектора. Ще мить — і ракета зникла, провалилася кудись всередину планетки. Естакада спорожніла…

6

Ракета ковзала нескінченно довго — здавалось, провалювалась до самого центра супутника. Одначе це не було падіння: швидкість не зростала. Схоже було, що якийсь механізм опускав їх…

Раптом ракета зупинилась. Азаров, який сидів біля рації, спробував підвестися, але незрозуміле ковзання почалося знову. Коробов дивився на циферблат хронометра; секундна стрілка так повільно перескакувала з поділки на поділку, немовби кожного разу їй доводилося довго збиратися з силами. “Наче в агонії…” — подумав Коробов. І в цю мить ракета зупинилась остаточно.

— Сімнадцять секунд… — рівним голосом сказав Коробов і на якусь долю миті пошкодував, що спуск закінчився. Тепер треба було вирішувати, а Сенцова не було поруч:

— Навіщо це вони? — спитав Калве розгублено.

— Хто? — озвався Коробов й одразу ж зрозумів його думку. — Ти гадаєш?.. — І раптом випростав руку, закликаючи до тиші.

Всі прислухалися. Було виразно чути, як хтось постукує, шкрябає, треться об металеву броню ракети. Враження було таке — і всім одразу пригадалося те, — ніби вподовж ракети ходить оглядач, постукує молотком по оболонці, як по колесах вагонів, і щось діловито бурмоче.

Водночас екрани почали світліти, наче за бортом ракети загорялось слабке світання. В його сяйві почали невиразно проступати якісь вгнуті поверхні, незрозумілі апарати, прилади… Повз один з екранів промайнула кругляста тінь, одразу ж почулися шарудіння з боку лівого борту. Азаров зі свистом видихнув повітря.

Та Коробов уже повністю опанував себе. Обставини вимагали дій швидких і рішучих, і він готовий був діяти.

— Увага! — промовив він, можливо, трохи голосніше, ніж належало. — Штучний супутник… Зараз ми зустрінемося з ними. Як розумієте, церемоніалу таких зустрічей ще не розроблено, але в загальних рисах завдання зрозуміле: гідно відрекомендувати свою планету… В будь-якому випадку ми негайно вживаємо заходів, щоб розшукати товаришів, які залишились на поверхні, якщо їх ще не доставлено сюди. Пам’ятайте, який би вони не мали вигляд, зустрічаємось ми з друзями: в них не може бути ніяких причин вороже поставитися до істот з іншої планети, до братів по Розуму. Зустрічати їх будемо біля люка… Чуєте? — перервав він сам себе. — Знову стукають…

— Одному треба залишитись в ракеті, — промовив Калве і ступив крок у напрямку до шафи із скафандрами.

— Я піду, Гнатовичу! — сказав Азаров. — Хоч тепер…

— Ні, — відповів Коробов. — Хвилинку! — перебив він Азарова, який хотів щось заперечити. — Для дискусій буде відведено спеціально час… пізніше… Поки що твоє завдання — налагодити зв’язок з нашими і не втрачати зв’язку з нами, якщо ми будемо змушені вийти з ракети.

Азаров закрутив головою, але покірно відійшов до рації, сів, почав щось гарячково креслити на аркушику паперу. Коробов оглянув рубку, склав купкою на відкидному столику робочі зошити, рукавом стер з блискучого пульта якусь порошину, ще раз окинув усе критичним оком.

— Ну, ходімо…

Швидко надягли скафандри, перевірили кисень, зв’язок. Калве сказав:

— Прихопимо по запасному балону… про всяк випадок.

— І аптечку візьми… теж про всяк випадок, — відповів Коробов.

Калве в думці посміхнувся: видно, цілковитої впевненості щодо щасливого закінчення зустрічі в пілота все ж не було…

Вийшли в тамбур. Постояли, поки довкола них бушувало ультрафіолетове випромінювання: під таким душем належало побути щоразу при виході і вході, щоб не винести і не занести в ракету жодного мікроба.

Люк відкривався повільно. Нарешті над їхніми головами засвітився, замиготів сірим м’яким світлом вихід. Вони не почули свисту, з яким повітря із тамбура мусило б рвучко вихопитися в порожнечу.

— Якась атмосфера тут, отже, є… — сказав Коробов. — Та воно й зрозуміло: раз є живі…

Він, не відриваючись, дивився на отвір люка, звідки повинні були з’явитися ці живі. Вони не поспішали. Минула хвилина, друга, третя, а жодна жива істота так і не з’являлася. Коробов усміхнувся, сказав:

— Так, сміливцями їх не назвеш… Ну що ж, подамо приклад…

Він виліз назовні, озирнувся. Ракета похило лежала на довгій, ледь ввігнутій платформі, один край її — той, де був люк, — вони могли роздивитися в усіх деталях. Двома вцілілими кормовими амортизаторами ракета, очевидно, у щось впиралася. Ті, що стукали в оболонку, кудись зникли — нікого не було видно, але Калве, який виліз слідом за пілотом, весь час здавалося, що він відчуває чийсь уважний, невідступний, важкий погляд.

— Що ж, стрибнемо? — запитав Коробов. — Невисоко, метрів зо три до підлоги…

— А назад?

— Назад нас буде четверо, — впораємось, підсадимо один одного, — промовив Коробов упевнено, наче не вперше доводилось йому розшукувати друзів на чужих штучних супутниках.

Обережно, притримуючись за люк, вони зіскочили на край платформи.

— Тяжіння приблизно одна п’ята земного, — прикинув Калве.

— Отже, штучна гравітація для марсіян не проблема, — відповів Коробов. — Оцьому б навчитися…

Підійшовши до краю платформи і ще раз оглянувшись, сподіваючись побачити хоч одну живу істоту, вони стрибнули на підлогу. Обережно ступаючи, відійшли від ракети на кілька кроків. Калве поглянув на годинник, потім — на абсолютний термометр.

— Двісті сімдесят вісім — значить, п’ять за Цельсієм… Тиск — триста.

— Що ж, прийнятно, доки ми в скафандрах, — спокійно відгукнувся Коробов. — Але куди ж ми зрештою потрапили? Де гостинне населення? Де оркестр, квіти?

Вони перебували у великому, схожому на ангар залі. Зовнішня, широка стіна його, в яку впиралась естакада з ракетою, що лежала на ній, була трохи вигнута назовні; протилежна, вузька, здавалась опуклою, наче обидві були збудовані по дугах концентричних кіл. Плавно, без кутів стіни переходили у високу стелю.

Уздовж стін цього велетенського залу, який естакада з ракетою поділяла якраз навпіл, височіли якісь машини чи прилади невідомого призначення; форма їх була, видно, добре продумана, точно вивірена, хоч і здавалася незвичною для земного ока: багато гострих кутів, увігнутих поверхонь, площин, що нависали й виступали наперед. Та всі вони створювали враження стрункої системи, об’єднаної загальним задумом і стилем. Коробов звик за зовнішнім виглядом машини судити про загальний рівень технічної культури, і схоже, тут цей рівень був досить високий.