Чорнi Журавлi Всесвiту

— Кінець кінцем — так, через це, — губи Калве скривились, він замовк. — Кінець кіпцем… — знову почав він по паузі. — Недостача кисню — це була сокира… А вдарили сокирою ми з тобою.

Коробов швидко підійшов, обійняв його за плечі. Калве шарпнувся, скинув його руку.

— Ні, я не збожеволів, — сказав він дуже спокійно. — Це не маячня… Не маячня, авжеж… — він простяг Коробову предметне скло з грудочкою сірої маси, що вже вкрилася зверху якоюсь дивною, брунатного кольору плівкою. — Я роздивився. Ти знаєш, що це?

— Ну, живильна речовина, чи що там… Ні? Тоді що ж?

— Ні, не живильна речовина. Це тканина, можна навіть сказати — жива тканина, яка складається з клітин, що нагадують клітини головного мозку…

— А що нам до того?

— Ми знаємо, що тут має бути кібернетичний центр, — казав далі Калве. — Ми його знайшли, тільки не здогадались, бо все це було надто не схоже на наші земні кібернетичні установки. Оті прозорі ящички і є машини, очевидно, дуже надійні… Замість наших мікромодулярних та молектронних схем у них працює органічна речовина, розумієш? Ми з тобою мимохіть ушкодили якусь частину схеми, ми…

— Штучний мозок, чи що?

— Ну, не мозок, звичайно. Все це набагато примітивніше. Не мозок, але велика кібернетична машина, розрахункова установка. А ми…

— А яке це має відношення до наших? — хмурячись, запитав Коробов.

— Ну як можна не розуміти! Тут, напевно, всією автоматикою керує центр. Це полегшує роботу і контроль. Про це я здогадувався й раніше. Ти зрозумів, чому в них ці машини розміщені секційно, по кімнатах? Напевно, весь супутник поділений на секції, мов апельсин. Кожною секцією керує своя машина. Так доцільно: супутник не втрачає життєздатності, навіть коли вийде з ладу одна чи кілька секцій… Так ось, ми зіпсували найближчий до виходу блок машини. Пам’ятаєш червоне світло? Воно вказувало на несправність. Ми про це не знали. Та коли б і знали, полагодити не змогли б. Машина відмовила, і весь комплекс її автоматів, вся секція вимкнулась. Це, очевидно, той випадок, коли господарі супутника втручалися в роботу автоматів: машина сама себе ремонтувати, мабуть, не може. Ми не знали. Але треба було передбачити, треба! Ніби можливості техніки вичерпуються нашими земними схемами! Дурниці, нісенітниця…

Калве замовк, сховав обличчя в долонях. Коробов знову поклав йому руку на плече.

— Давай одягайся. Доведеться тобі йти, без тебе я не розберуся. Подивимось на місці, що там можна зробити. Хоч так…

Калве зрозумів, що він хотів сказати: хоч так ми їх знову побачимо, зможемо віддати останню шану.

Він мовчки підвівся, побачив — у дверях рубки стоїть Азаров.

— Куди ви зібрались? Калве зовсім хворий, та й ти… Що з тобою сталося? В такому стані йти не можна.

Коробов мовчки відштовхнув його. Азаров відскочив до стіни, схопився за маховичок аварійного задраювання, вигукнув:

— Не пущу, клянусь! Відпочиньте хоч з годину, півгодини!

Коробов зупинився і здивовано, ніби вперше бачив, подивився на Азарова; зрозумів — справді не пустить.

— Гаразд… Відставити вихід, роздягнутись! Тридцять хвилин відпочинку.

Вже з каюти Коробов погрозливо сказав:

— Але щоб за півгодини… Азаров щільно причинив двері, ввімкнув електричний сон і, повернувшись на місце, став уважно дивитися в мікроскоп на крихітну часточку сірої речовини. Та, подивившись хвилину, не витримав, плечі його затремтіли…

9

Тільки години через дві знайшли вони сили вийти з ракети. Калве все ж відрадив Коробова негайно вирушити в кібернетичний центр: були й невідкладніші справи. Вирішили, що пілоти одразу візьмуться за ремонт, Калве ж сходить нагору сам і подивиться, чи не можна якось відновити керування тим відсіком, де на запиленій підлозі лежать без руху тіла товаришів.

Калве, важко ступаючи, попрямував до виходу з відсіку. Коробов сказав навздогін:

— Ти, Лаймоне, тільки там не перемудри — бачиш, як з ними треба обережно.

— Постараюсь, — коротко відповів той.

Перед тим як вийти з відсіку, Калве перевірив закріплений на шоломі скафандра інвертор. Апарат цей давав можливість побачити на особливому екрані сітку електричних струмів, навіть якщо дроти будуть ізольовані або сховані: вловлюючи магнітне поле, яке утворювалось навколо провідників, інвертор перетворював його на видиме зображення. Прилад застосовували для ремонту електричних сіток ракети, однак Калве сподівався використати його і під час дослідження будови тутешніх кібернетичних машин.

Він уже зовсім було намірився відчинити двері в коридор, і в цю мить Коробов промовив:

— Знову автомати…

Голос його пролунав одночасно в усіх шоломах. Азаров і Калве обернулись. Відчинилось кілька люків у стінах ангара — досі, вкриті пилюгою, кришки їх непомітно зливалися з гладенькими стінами; з люків виповзли дивні конусоподібні механізми, увінчані згори гребенями на зразок того, як прикрашувались колись шоломи римських легіонерів.

Машини повільно просувалися вперед у цілковитій тиші. Двоє на естакаді і Калве перед дверима дивились на них з цікавістю і тривогою.

Роботи підпливли трохи ближче, і стало чітко видно, що “гребені” їхні складаються з багатьох тонких і гнучких важелів. Вони помалу рухались, плавно, в усі боки, немов механізми, розминали, наче піаністи, пальці.

— Ого, це ж скільки у них ступенів вільності? — сказав Азаров.

— Мені це дуже не подобається, — озвався Калве стурбовано. — Це нагадує…

І в цю мить — наче його слова були командою — роботи різко змінили напрямок, поділились на дві групи. Одна з них рушила до головної частини, друга — до корми ракети. Щупальця заворушились, витяглись наперед.

— Тримайте їх! — крикнув Калве, кидаючись до ракети.

Блиснув райдужний розряд, за ним ще й ще один…

— Обережно! — щосили вигукнув Коробов. — Триматись подалі!

Над ракетою здійнялися струмені блакитного диму. Крізь них невиразно було видно, як роботи в двох місцях наче присмоктались вигнутими важелями до бортів ракети. Знову блиснув розряд, за ним ціла серія, а потім розряди злилися в суцільне полум’я. Язик був схожий на факел газової горілки — тільки газ не міг би горіти в цій атмосфері, — і такий яскравий, що засліплював очі. Здавалось, навколо ракети запалало все повітря.

Затуляючи очі від нестерпного сяйва притуленими до обличчя пальцями, Калве все ж розгледів, що вогняний язик встромився в тіло корабля і повільно повів тонку лінію розрізу…

— Ракета! — тільки й встиг вигукнути він, і в ту ж хвилину Коробов дико закричав: “Бий!” — і кинувся на найближчого робота. Тут уже було не до ввічливості, не до міжпланетної дипломатії, — це був справжнісінький напад на корабель, і треба було захищатись.

Коробов, розмахнувшись, рубонув по найближчому роботу, але інструмент відскочив від непроникного панцира. Автомати працювали, ніби ніхто й не пробував їм перешкодити, і розрізи в тілі ракети все глибшали і глибшали; вони йшли так рівно, наче ракета лежала на операційному столі, під ножем найдосвідченішого марсіянського хірурга, оточена цілим почтом вогнедишних асистентів.

— Треба перекидати! — крикнув Калве, і всі троє навалились на робота, що висів невисоко над підлогою, намагаючись перекосити його, відтягти вбік. Та конус одразу ж набув попереднього положення (очевидно, його рівновагу регулювали спеціальні пристрої), один з важелів повільно, ніби нерішуче, зігнувся, потягся до Азарова. Коробов ледве встиг, підставивши ногу, кинути Азарова на підлогу.

— Божевільні! А якщо він ударить? — крикнув Коробов. — Так ми їх не зупинимо…

Короткий гуркіт прокотився по залу. З корми ракети вирвався вогняний меч, вдарив у робота, що висів неподалік. Той миттю вкрився бульбашками, щупальця його безсило згорнулись. За секунду понівечений механізм перекинувся набік, шарпнувся, немовби з останніх сил, і впав, аж задвигтіла підлога.