ГЧ

Про це Микола розмовляв з Риданом.

— А коли потрібна нам хвиля виявиться на безконечно малу частку довшою або коротшою за ту, яку ми можемо фіксувати вашим верньєром, тоді що? — спитав професор. — Як ви тоді повторите цю частоту? Адже кожний поворот ручки верньєра, хоч би який малий він був, дає нову хвилю, так же?

— Так, звичайно. Але я не думаю, щоб тут мали істотне значення такі зовсім незначні зміни частоти.

— Не думаєте? А коли ви намагались повторити знаменитий дослід ваших харчовиків, то знали, на якій хвилі вони працювали?

— Знав.

— І все-таки не змогли повторити?

— Але ж тут, крім хвилі, є ще невідомі: експозиція й потужність.

— Те саме і експозиція! Ви думаєте, соті часточки секунди не впливають на результат? — домагався Ридан.

— У певній мірі — так.

— Ні, Миколо Арсеновичу, я думаю, у вирішальній мірі. Мені здається, ви недооцінюєте ролі мізерно малих величин, особливо, коли маєте справу з біологією.

Розмова ця мала важливі наслідки. Микола слухав і думав.

Як завжди, нова правильна думка входила в його розум легко, займаючи місце старого уявлення, що, здавалось, міцно укоренилося. Це була чудова властивість, яка дозволяла Миколі без особливого напруження рухатися вперед і відкидати застарілі або помилкові уявлення.

І от знову, як і в кожній майже розмові, Ридан відкривав йому якусь частку ще не пізнаного світу. І Микола дивувався: як же це він сам не спромігся подумати про це! Адже значення надзвичайно малих величин очевидне. Хіба він не знав нічого про фермент, про гомеопатію? Ридан має рацію: частки хвилі, частки секунди, частки ватта могли мати вирішальне значення. На якусь мить Тунгусов відчув внутрішній холодок: якщо так, завдання може лишитись невирішеним. Безконечно малі частки — це значить безконечно велика кількість комбінацій з трьох елементів: хвилі, експозиції і потужності. Результат харчовиків — справжнісінька випадковість. У них жоден з цих елементів не був сталим. Генератор був простенький, хвиля «гуляла», час визначався за секундною стрілкою хронометра. На якусь мить випадково збіглися умови опромінення. Може, все життя доведеться шукати цього збігу і…

— Нічого, Миколо Арсеновичу, не занепадайте духом, — усміхався Ридан. — Ми діятимемо методом виключення. Аби тільки ваш апарат був точний.

— Так, тепер я бачу, що мої верньєри непридатні для цього. Доведеться конструювати нові. Тут потрібні мікроверньєри, до того ж з автоматичним визначенням кроку. Це складне завдання. А в мене на черзі другий генератор. Коли я все, це зроблю?

— Знаєте що, — придумав Ридан, — доручимо верньєри Віклінгу. До речі, й перевіримо його здібності, а то він усе «вивчає» нові методи генерації мікрохвиль у якихось таємничих лабораторіях, а користі поки що не видно. Справа ця темна й може тягтися без кінця. А якщо він швидко й добре впорається з верньєрами, візьмемо його до вас на допомогу.

Микола погодився неохоче. Він любив усе робити сам, особливо, коли доводилось придумувати щось нове, винаходити. Але цього разу будь-яка нова робота загрожувала зірвати план. Він уже обіцяв Риданові, що опромінення проб почнеться зараз же після того, як буде обладнано лабораторію і розміщено устаткування. Крім того, досвід колективної роботи над сушаркою навчив його дечому.

Віклінг частенько з’являвся в домі Ридана. Він приходив запросто вечорами на чай, щоразу приносив з собою яку-небудь цікаву історію, забавну гру, з винятковою спритністю показував фокуси, приємним баритоном наспівував пісеньки різних народів, акомпануючи собі на роялі, — словом, досконало володів мистецтвом розважати співрозмовників. Професор любив поговорити з ним про долю Європи. Віклінг виявляв виключну обізнаність у політичних питаннях. Візити його завжди були недовгими. Як делікатний гість, він не втомлював господарів своєю присутністю, а навпаки, завжди рішуче зникав «на самому цікавому місці», викликаючи щире бажання господарів бачити його знову в себе.

З появою Віклінга в дім Ридана ввійшло щось нове, своєрідне, до чого ніхто не лишився байдужим. Він був людиною іншої, чужої культури, і це позначалося в усьому — в його манері здоровкатися, слухати співрозмовника, одягатися, навіть, здавалося, і в самому голосі, в дивовижному універсалізмі…

Спокійніше за інших його приймав Ридан: йому немало доводилось зустрічатися з іноземцями. Ганна довго не могла звикнути до Віклінга. Уперше в житті вона відчувала незрозумілу боязкість перед новим знайомим, і її звичайна безпосередність згасала в його присутності. Але разом з тим вона завжди раділа, коли він приходив. Зима трохи зблизила їх. Обоє захоплювалися спортом. Часто вечорами вони ходили на ковзанку або робили у вихідні дні лижні екскурсії за місто. Але кожна нова зустріч наче заставала Ганну зненацька — знову доводилось їй перемагати в собі незвичну скованість.

Різко негативну позицію зайняла Наталя; вона не злюбила Віклінга з перших же його відвідин, може, навіть з першого погляду, так, наче він одразу ж образив її чимось. У гострих, що доходили іноді до сварки, суперечках з Ганною вона називала його «фігуристом», облудником, паном, холодною жабою — усе в ньому її дратувало й викликало відразу, все було чужим. Ридан пояснював цю стихійну неприязнь Наталі «класовим інстинктом». Буржуазним панством, як запевняв він, од Віклінга, справді, дуже тхнуло…

Перша зустріч Тунгусова з Віклінгом — ще на самому початку зими — була випадкова й короткочасна, проте вона справила на Миколу незабутнє враження. Микола йшов до Ридана в справі. Він вибіг по кам’яних сходах під’їзду і вже простягнув руку, щоб подзвонити, як важкі двері парадного входу відчинились і на порозі з’явилася Ганна в короткій білій шубці. Високий чоловік у спортивному костюмі вийшов за нею. Микола відчув деяку ніяковість у голосі Ганни, коли вона знайомила їх.

Немов якийсь тужливий стогін прозвучав у серці Миколи. Повільно піднімався він до Ридана, намагаючись усвідомити незрозуміле почуття, що спалахнуло в ньому.

Так і лишилось це вороже почуття міцно зв’язаним з особою Альфреда Віклінга. Згодом вони зустрічалися ще багато разів, багато й хороше розмовляли, неприязнь пригасла, але не зникла зовсім і спалахувала з новою силою щоразу, коли Микола бачив Ганну з Віклінгом.

Не тільки цим визначалося ставлення Миколи до Віклінга. Було щось інше, воно, мабуть, найкраще передавалося словом «заздрість». Авжеж, Микола бачив у ньому живе втілення свого власного, ним колись створеного і так переконано наслідуваного ідеалу людини. Усе, що він з трепетом, як кожний новий шматочок мозаїки, знаходив і вкладав тоді у свою «життєву систему» (записував у щоденник — «до виконання!»): універсальні знання, іноземні мови, музика, вміння поводитись у товаристві і т. д. і т. п. — усе це звабливо сяяло перед ним в образі Віклінга… Микола навіть ловив себе часом на бажанні наслідували його де в чому, але лякався і стримувався, боячись виказати себе. Микола знав, що все це Віклінг не завоював у жорстокій боротьбі, — як він сам небагато з того, чого встиг набути, — що це впало йому з неба, далося з вихованням, і це згладжувало гостроту його заздрості. До того ж Микола ще не відмовився од завоювань, ще твердо сподівався на майбутнє. Він був молодий і не знав, який короткий і неповторний той відрізок життя, коли людина ще здатна створювати, удосконалювати саму себе…

Нову пропозицію Віклінг сприйняв з неприхованою радістю.

— Мікроверньєр — це добре! Це завдання конкретне, і його легко здійснити. Я його сконструюю швидко. Що ж до генератора мікрохвиль, то, очевидно, це цікаве завдання ще не може бути розв’язане за сучасного стану техніки. Я перевірив кілька методів. Вони практично нездійсненні.

— Ну й чудово! — сказав Ридай, перезирнувшись з Миколою. — Облиште цей генератор. Зараз важливіший верньєр.

Микола докладно пояснив Віклінгу, яким вимогам повинен відповідати цей новий прилад. Абсолютна точність кожної зміни частоти й потужності, що визначається автоматично. Простота управління. Автоматичний контроль часу…