Можливiсть вiдповiдi

— Поглянь, як красиво! — вигукує Сергій, показуючи на велетенське мозаїчне панно, що несподівано спалахнуло на прямовисній скелі.

— Дивись краще під ноги, не впади, — бурмочу я, дивуючись і водночас заздрячи стажерові, могутньому хлопцеві з круглим інфантильним обличчям і шапкою кучерявого волосся на голові.

Я з тривогою думаю про вулканічну активність на цій зеленій планеті, де нам треба спорудити станцію спостереження.

На гірських плато в кількох місцях ми виявили сліди зниклої цивілізації: руїни фортець, залишки брукованих доріг… Цивілізація, мабуть, загинула від природного катаклізму — виверження вулканів і сильного землетрусу, внаслідок якого море атакувало сушу, змиваючи залишки міст.

Одного разу в печері ми знайшли металеві скрині, а в них — сувої з цупкого матеріалу, що заміняв аборигенам папір. Сувої були густо поцяцьковані знаками. Довелося прикласти багато зусиль, поки нам пощастило розшифрувати і прочитати літописи. В них ішлося про історію народів цієї планети: з нескінченними виснажливими війнами і короткими перепочинками. Кілька разів і в різних варіантах переповідалася легенда про прибульців, і всюди згадувався споруджений ними палац, куди аборигени вирушали на поклоніння, як мусульмани в Мекку, а іудеї й християни — в Ієрусалим.

В одній із легенд говорилося, що прибульці збудували палац високо в північних горах, біля входу в печеру. Легенда закінчувалася плачем: “О, горе нам! Лій не виконали ЗАПОВІТУ пришельців! І ось зникають міста, вода зносить греблі, дичавіє худоба. Гинуть чоловіки й жінки, діти й старі, хворі й здорові, багаті й бідні, з усім, що створено: з будівлями високими, з машинами швидкими. Вся наша міць виявилася мізернішою за слабку билинку під поривом урагану… А спасіння було близько. Та проклята гординя засліпила очі наші! Чи не це горе справжнє, неминуче, невблаганне?”

Подібні плачі займали багато місця, проте містили обмаль інформації. В них було більше емоційної оцінки того, що сталося, хоч Сергій запевняв, що вони “наводять на думку”.

— Мій мозок створений за принципом старовинного патефона, як ти одного разу слушно зауважив, — усміхаючись, казав він. — І пружина у нього справді емоційна.

Сергій умів з виключною доброзичливістю зреагувати на який завгодно з моїх жартів і робив це так, що й образитися на нього не можна було. Колеги стверджували, що в нас повна сумісність, і то така, коли іноді шия крутить головою. Ось і тепер я піддався на вмовляння Патефона відвідати палац, хоча й бурмотів, що нема нічого гіршого від легковажного дослідження.

Ми здолали ще один стрімчак і через вузьку ущелину вийшли на невеличке плато. Палац був мов на долоні — кругла будівля без прикрас, із виблискуючим куполом. Дверей ми не помітили, можливо, вони знаходяться з іншого боку.

Сорочка моя геть змокріла, доводилося ворушити лопатками, щоб відклеїти її від спини, і я вичавив:

— Ти обрав невдалий час для мандрів. Сейсмограф неспокійний. Якщо почнеться землетрус…

— Ввімкнеться аварійна програма, — закінчив мою думку Сергій, одразу збагнувши, що мене непокоїть доля роботів, які будують станцію. — З корабля пришлють до нас рятівника. Я періодично посилаю пеленг, і вони тримають нас на прив’язі.

Ну й Сергій! Усе передбачив!

— Я тривожуся не за нас, — суворіше, ніж хотілося, зауважив йому.

— Але ти ж сам казав: аварійна програма зробить усе, що зробили б ми, — знову повторив він мої слова.

— І все ж таки мені хотілося б у небезпечну хвилину бути там, а не тут. Прискоримо нашу мандрівку, щоб встигнути повернутися “до того як…”.

— Згода. Але ти поглянь туди! — не вгавав Сергій. — Хіба не казка?

Вітер на якусь мить розігнав густий туман, і ми побачили зморшкувату, схожу на людське чоло плиту. Бурхливий потік, наче блискучий серп, розтинав її навпіл. Ми там ще побуваємо… Скелі всюди нависали так круто, а ущелина була така вузенька, що на літальні апарати надії мало.

Я мимоволі зіщулився, згадавши про зворотний шлях, і глянув на сейсмограф.

— Поглянь же туди!

Ні, цей Патефон просто-таки невиправний! Я подбав, щоб мій голос був по-наставницькому твердий:

— Даремно марнуємо час…

І осікся. Не варто зайвий раз повторювати мій коронний вислів, що давно вже став приводом до жартів.

Та стажер скористався з моєї необережності й виголосив мою думку до кінця:

— Втрачений час — втрачені можливості. Іноді з них складається все життя…

Я швиденько відвернувся, ніби й не розчув його слів, дістав апарат зв’язку і клацнув тумблером. На екрані з’явилася далека перспектива. Роботи вже закінчували фундамент і добудовували підсобні вежі. Двоє з них мудрували над цоколем основної будівлі. Треба встигнути повернутись! Будь-що встигнути!

Я сховав апарат до сумки і без зайвих слів рвонув з місця вгору. Стажер з радістю прийняв мій темп. Він стрибав, мов гірський козел, через розколини й тріщини, хоч і важив разом із спорядженням не менше ста кілограмів. Та вже через п’ятнадцять хвилин Патефон попросив:

— Пам’ятай про тих, хто поряд.

І трохи згодом:

— Третя заповідь: дбай про слабших…

Довелося уповільнити темп. Я думав, що ж зв’язує нас обох невидимою ниточкою, яка міцніша, ніж канат спелеологів? Що примушує його поважати мене, виконувати мої вказівки? Чи розуміє стажер те, про що я інколи промовчу, чи правильно оцінює й тоді мої вольові рішення, а чи просто довіряє моєму досвіду? Вірить інтуїтивно? Толі чи можна стверджувати, що головне в характері стажера — довір’я? Але в такому разі ми б, мабуть, не подружилися. А може, нас зближує наша несхожість?..

Шлях нам перетнула звивиста розколина. Я легко перескочив би її, але ж Патефон… Доведеться шукати місце, де розколина вужча.

Нарешті ледь помітна стежина між густою травою вивела нас на майданчик перед палацом, встелений різноколірними плитами. Вони окільцьовували палац рівномірними, звуженими до центра квадратами. Сергій ступив на зелену плиту найближчого до палацу сегмента, і раптом частина стіни, яка здавалася нам монолітною, пішла вниз, утворивши широкі двері.

Ми з побоюванням увійшли в перший зал-коридор. Він розходився ліворуч і праворуч і був абсолютно порожній. Ні розписів, ні картин! Лише подекуди темні плями на стінах, де, мабуть, колись висіли картини.

Мороз пішов поза шкірою, коли частина стіни, що служила нам за двері, без шуму опустилася. Пастка? Я глянув на стажера — він зіщулився, ніби став меншим.

Ми розійшлися врізнобіч і переконалися, що коридор — замкнене коло, яке охоплює внутрішні приміщення. Занепокоєння зростало. А тут іще раптом перед нами кудись провалилася частина стіни, і ми потрапили в інший колоподібний зал. Він виявився копією першого. Так само освітлювався вмурованими в стіни світильниками. І знову якийсь час ми не могли знайти дверей.

— Вивчають нас під мікроскопом? — вголос подумав Сергій і почав уважно оглядати стіни, підлогу, стелю, шукаючи замасковані виходи приладів.

Замість відповіді я мовчки дістав радіометр. Прилад показав високий рівень ультрафіолетового випромінювання.

— Нас дезинфікують на шляху до святая святих, — висловив я припущення.

— Отже, нас ведуть туди, де зберігається найцінніше! — з дитячою безпосередністю вигукнув Сергій.

— Не обов’язково… — Я підійшов до стіни і вказав на темну прямокутну пляму. Певно, раніше тут стояла статуя або якийсь прилад. — Ми не знайдемо тут нічого. Досвід єгипетських пірамід тобі щось говорить?

— Гадаєш, жадібність була сильнішою від страху?

— З усього видно, звідси забрали все, що тільки можна було…

Усе нові й нові двері відчинялись і зачинялися за нами.

Мені це не дуже подобалося. Скільки стін лишилося за нами? Скільки років цьому палацу? А якщо автоматика не спрацює і якісь двері не відчиняться? Тоді…

Подібні думки роїлися, очевидно, і в голові мого товариша, бо він раз у раз поглядав на свій радіометр, щоправда, намагався робити це так, щоб я не помітив.