ГЧ
ГЧ читать книгу онлайн
Російський радянський письменник Юрій Олександрович Долгушин (народився в 1896 р.) відомий читачам як автор багатьох художніх творів.
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Микола говорив спокійно, у своїй звичайній оригінальній манері вимовляти кожне слово до кінця, не поспішаючи, нічого в ньому не ковтаючи, не підвищуючи голосу, — немов розмовляв з друзями за чаєм.
І як він сам, стежачи за думкою Полікарпова, не стримався і з місця заявив «не допоможе», так тепер Ганна, яка давно уявила собі найпростіший на її думку шлях, невимушено сказала:
— А чому б нам…
Микола не закінчив своєї думки, але, почувши Ганну, замовк, подивився на неї, кивнув підбадьорливо, немов запрошуючи її доказати за нього те, що їм обом уже ясно. Ганна відчула цю довіру і трохи зніяковіла — а що як помилиться!
— Ніхто начебто не сумнівається, — сказала вона, — що наш проект важливий для багатьох галузей промисловості. Виходить, треба звернутися до наркома, зустрітися з ним, поговорити, розповісти про наші труднощі з лампами, про Вітковського…
— Ну, от і добре, — схвально кивнувши в її бік, сказав Микола і сів одночасно з нею.
— Правильно! Звичайно, до наркома! — загули голоси.
«Музиканти» за директорським столом перезирнулися.
— Як, подужаємо, Тимофію Павловичу? — спитав Вольський, підморгуючи директорові. Він уже відчував спортивний інтерес до цього плану. Головним артистом високого мистецтва брати, обходити всякі адміністративні бастіони і застави був, звичайно, Храпов. Це був психолог. Найстійкіших секретарок-церберів він приручав, перетворював на однодумців дуже просто. План кампанії почав визрівати у нього вже через кілька секунд після пропозиції Ганни. Він уже бачив себе у великому шкіряному кріслі в кабінеті наркома…
— А що ж… — посміхаючись, відповів він Вольському. Так і вирішили.
Делегація до наркома складалася з трьох чоловік: директора, головного інженера і Тунгусова.
Невідомо, якими хитромудрими шляхами вони добилися свого, але вже на четвертий день після технічної наради було призначено прийом. Успіхові цьому дивувалися самі секретарі: зустрічі з діячами свого ж відомства ледве втискувалися в тісно упаковані на два тижні вперед робочі дні наркома, а тут «музиканти», і — нате вам! Правда, були всі ознаки того, що нарком зацікавився проблемою, викладеною в листі, де мотивувалося прохання про прийом. Але ж у кожного, хто йде до наркома, — проблема. Треба вміти написати листа. Треба вміти добитися, щоб його прочитали негайно…
О третій годині вони сиділи в приймальні.
Велика група відвідувачів вийшла з кабінету і мовчки пішла. Секретар зник за дверима, одразу вийшов і сказав:
— Будь ласка, товариші.
Микола хвилювався. Це було своєрідне хвилювання, якого він ще не знав. Ось зараз він, Микола Тунгусов, зустрінеться з цією великою людиною, старим революціонером, визначним організатором, творцем, а тепер керівником радянської промисловості, в руках якого була доля багатьох справ, подій, людей. До нього приходять люди з своїми різноманітними «питаннями». Приходять по рішення, бо самі не можуть його знайти, сперечаються між собою, борються… Хтось неправий. Хто цей неправий? Хто може наважитися принести сюди свою неправду — особисту чи відомчу, неуцьку чи корисливу?..
Тепер Микола усвідомив свій трепет, як відповідальність за правду перед державою. Він вмить оглянув у думці, немов з великої висоти, свій проект, свої лампи. Ні… все гаразд. Усе — чисто.
Ще крок, і… Микола в думці уже бачив монументальну постать наркома, що зійшла з святкових плакатів — статичних, немов створених раз і назавжди, — домальовану уявою: високий зріст, суворі холодні риси, суворий тон високого начальника…
Він увійшов останнім.
З-за великого письмового столу підвівся невеликий літній чоловік, привітно потиснув руки гостям. Храпов відрекомендувався сам і віл рекомендував своїх супутників.
— Сідайте, друзі.
«Он він який!» — думав Микола, спостерігаючи, як уважно нарком розпитує, слухає директора. Одразу зникло хвилювання, зробилося легко. Перед ним був простий і дбайливий господар, якому дороге все, що може принести користь його величезній, складній справі.
Храпов і Вольський коротко ввели наркома в курс подій. Тунгусов виклав суть своєї пропозиції. Нарком довго розглядав, зважував на руках невеликі брусочки сирого і висушеного дерева, розкладені на столі Миколою, розпитав його про принцип високочастотного сушіння, про конструкцію генератора… Потім, глянувши на Тунгусова, просто сказав:
— Ну, що ж, товариші, я вважаю, що ідея чудова. Дійте! Що, власне, вам перешкоджає?
Коли йому розповіли історію з Вітковським, з лампами для професора Флерова, він невдоволено ворухнув своїми сивіючими вусами, потім усміхнувся.
— Так, у Вітковського були недавно якісь справи з винаходами, які змушують його тепер бути обережним. Гаразд, я з ним поговорю, лампи будуть. Подавайте ваші заявки. Все?
Тунгусова нарком попросив затриматися «на кілька хвилин». Коли вони лишилися вдвох, він знову уважно подивився на виахідника.
— Я бачу, що ви добре обізнані з питанням, над яким працюєте, — сказав він. — Я вам вірю. Вірю, що ваш лабораторний апарат справді дає такі результати. Але скажіть, ви самі твердо впевнені, що те саме дасть і велика промислова установка? Адже тут, наскільки я розумію, справа не тільки в тому, щоб просто збільшити масштаб, тут розміри пов’язані з новою якістю.
— Звичайно, ви цілком праві, — відповів Тунгусов. — Але я маю це на увазі. Промислова установка значно відрізнятиметься своєю конструкцією від мого маленького генератора. Як вам сказати… Певний елемент риску, звичайно, є. Висока частота дуже примхлива річ. Можливо, і виникнуть які-небудь труднощі. Але я певен, що подолаю їх, бо основні, принципові питання уже розв’язані і перевірені.
— Мене цікавить зараз ось що, — сказав нарком. — Останнім часом у деяких науково-дослідних інститутах були одержані дуже ефективні результати застосування ультракоротких хвиль, наприклад, для знищення зернових шкідників, для підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Я сам бачив кілька таких дослідів, вони прямо дивовижні. І в мене нема підстав підозрювати авторів цих дослідів у, недобросовісності. Чому ж, скажіть, досі жоден з цих способів не здобув остаточного визнання і не ввійшов у практику нашого господарства?
Микола знову відчув усю відповідальність свого становища. Він повинен ознайомити наркома з цією складною і важливою справою, в яку він вірить, якій присвятив життя!.. Так, нарком задав найістотніше запитання, треба бути гранично правдивим, об’єктивним в оцінці становища.
Нічого не вийшло з об’єктивністю. Всією силою свого гніву Микола напав на косність деяких учених авторитетів, на те, що вони замкнулись у рамках власної науки, що в багатьох господарників немає необхідних наукових даних, що деякі вчені бояться відповідальності і риску, що в них бракує розмаху. З властивою йому обізнаністю Микола для ілюстрації розповів до найменших подробиць, як ганебно була погублена дуже цінна робота в Зерновому інституті, де люди вже створили напіввиробничу установку для дезинсекції зерна. Лишалося тільки налагодити і пустити її в хід. Коли автор проекту, двічі зустрівши несподівані труднощі в процесі налагоджування, не дотримався ним же встановлених строків, його зовсім безпідставно звинуватили в шахрайстві, припинили роботу і розібрали установку. Микола сів на свого коника. Захопившись, він бив i трощив своїх ворогів направо і наліво, і чим безпосередніше лютувало його обурення, тим більше подобався він наркомові своєю прямотою, щирістю і обгрунтованістю суджень.
— Справа в тому, — зробив висновок Микола, — що, незважаючи на всі досліди, ми ще не пояснили до кінця механізму дії променевої електроенергії. Чому підвищується врожай від опроміненого насіння? Чому гинуть бактерії в полі високої частоти? Цього ми ще не знаємо. Але хіба не означає, що треба відмовитися від спроб практично використати могутню дію променевої енергії? Звичайно, ні! Саме розв’язуючи практичні завдання, ми й знайдемо ті ланки теорії, яких ще не вистачає. І якщо лабораторні досліди дають такі чудові результати — хай навіть не завжди, — цього вже досить, щоб приступити до практики.