Сонячний вiтер
Сонячний вiтер читать книгу онлайн
Рассказы и повести, вошедшие в новую книгу писателя, объединены темой морально-этических проблем, с которыми столкнутся люди космического будущего. Совершенствование личности, взаимодействие идеального и реального, мечты и действительности — эти и другие вопросы, актуальные и для наших дней, пытается осветить автор сборника.
Автор моделює суспільство завтрашнього дня, де люди розв’язуватимуть непрості проблеми, пов’язані з поступом цивілізації, освоєнням космічних обріїв.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Але, шановний доне Буатрегано, я майже не знаю тієї епохи і боюся, чи зумію вдало підіграти. Та ще й експромтом…
— Пусте. Я й сам не знаю, хто тоді був в Іспанії за короля, а граю ж якогось там Карла. Головне-підіграти і не вибиватися з “ідеї”. Зараз я вам поясню сьогоднішню мізансцену…
Келія-кабінет Торквемади. Сказати б, що інтер’єр виконано в аскетичному стилі — це нічого не сказати. Два вузеньких вікна-хрести. Власне, від хрестів тут рябіє в очах: хрести на стінах — понамальовувані кіптявою від свічок; хрестами, викладена візерунчаста підлога; меблі теж виконані “під хрест” — приміром, крісло: це хрест — сидіння і хрест — спинка; стіл — так само: дві перехрещені дошки. От на такому кріслі й за таким столом сидить секретар — Гюнтер і щось пише. На ньому чернеча ряса з темного грубого сукна, а на рясі — пришиті, підвішені, пристебнуті дерев’яні й металеві хрестики — є ще й вишиті чи намальовані! — так, що складається враження, ніби на секретаря — Гюнтера накинули сітку. Одне слово, наймізернішому чортеняті тут примоститися ніде. Заходить Торквемада — в схожому строї. Йде повільно, втомлено опускається на стілець.
ТОРКВЕМАДА (після значної паузи, дуже втомлено). Ну, що там новенького?
СЕКРЕТАР. Священна рать, ваше вашество, докладає всіх зусиль… Розіслано циркуляри за вашим підписом про докорінне знищення єресі. Гряде останній час… цього самого… чорного…
ТОРКВЕМАДА. Пишемо-пишемо, палимо-палимо, а де воно?! Доки не втрутишся сам-один — ніхто й пальцем не зрухне во славу господа нашого єдиного…
СЕКРЕТАР. Ваше вашество, ви один уже стільки зробили, що нам, підніжкам, залишається тільки сліди замітати.
ТОРКВЕМАДА. От-от. Це єдине, на що ви здатні, — сліди замітати. А єресь — вона тут, там, скрізь. А я — один! Не те що фізично — духовно не можу стиснути світ у своїх обіймах!
СЕКРЕТАР. Ваше вашенство, але ваша остання булла “Єдиний Святий Нуль”, не залишає сумнівів у тому, що новий світ починається з пречистості. Це майже… та ви у величі своїй…
ТОРКВЕМАДА. Ти-хо! Не мов імені господа нашого всує. Боже, як я втомився від невігластва людського, я всю душу виснажив, допомагаючи вівцям заблуклим. Нехай мої сльози, пролиті за невиправними єретиками, виллються на голову дияволу і нехай він утопиться в них! Я більше не маю сил! Боже, як я втомився…
СЕКРЕТАР. Єдиний Святий Нуль поверне вам спокій і благодать, ваше вашество…
ТОРКВЕМАДА (в задумі закриває очі). Так, це єдина надія і порятунок.
СЕКРЕТАР. Це діяння ваше перевищує подвиг усіх земних героїв усіх земних часів разом узятих…
ТОРКВЕМАДА. Герої… Якби вони були героями, то мені б одному зараз би не довелося розплачуватися за всіх. А я ж тільки людина… Самотня, втомлена людина…
СЕКРЕТАР. Зате опісля Нуля наступлять рай і благодать.
ТОРКВЕМАДА. Так, це єдина моя радість: світ починається з Нуля. Чистий, світлий, безгрішний… І я, старий, хворий, утомлений чоловік, буду мандруючим ченцем ходити дорогами цього світу, дітки дадуть мені склянку води, жінки — кусень хліба, чоловіки ж — якогось дірявого мішка, аби мав чим укритися в негоду. А більше нічого мені не треба! А люди люблять одне одного, кожен добуває хліб у поті чола свого, не крадуть, не вбивають, не обманюють… Аби ж тільки почати з Нуля!..
СЕКРЕТАР. Все готове, ваше вашество! Тільки натяк з вашого боку — і ми всі, як один… під хоругви божі… і все в Нуля! Аби ви лишень відпочили від суєти суєт, а потім таки й побачили, що світ почався з Нуля!..
ТОРКВЕМАДА. Та як уже буде… Не про себе дбаю, мені багато не треба. Прости мене, боже, але не маю вже сил нести великого хреста, відпусти душу на покаяніє. Я зробив, що міг!
СЕКРЕТАР. Ваше вашество! Святі лицарі прибули і чекають на благословіння… До горніх сфер долетить ваше слово!..
ТОРКВЕМАДА. Та клич уже…
Заходять четверо ченців, ряси теж обшиті хрестами, серед них і Феліппе, в руках у нього — глобус. Падають, наче по команді, ниць.
ТОРКВЕМАДА (дуже тихо, ще більш втомлено). Встаньте, сини мої, перед богом усі рівні…
ЧЕНЦІ (разом). Не встанемо, доки не почуємо вашої найвищої волі!
ТОРКВЕМАДА. На все твоя воля, господе, останні сили тобі віддаю… Кажи, Сарпієнтес!
СЕКРЕТАР. Знаєте, на що йдете?
ЧЕНЦІ (разом). Знаємо!
СЕКРЕТАР. Чи вірите в істинність помислів найсвятішого?
ЧЕНЦІ (разом). Віримо!
ТОРКВЕМАДА(скромно, дуже скромно). Якби помисли були не істинні, господь би не вклав їх мені в голову…
ЧЕНЦІ І СЕКРЕТАР (разом). Істинно так!
ТОРКВЕМАДА. Прости, небо, нас, грішних…
СЕКРЕТАР (поспішливо). Отож запалюєте Землю з чотирьох кінців: з півночі і півдня, зі сходу і заходу. І тоді проб’є час Великого Святого Нуля…
ТОРКВЕМАДА (до Феліппе). А підійди-но до мене, сину мій. Забули? (Постукав пальцями по північному й південному полюсах). Тут же льоду стільки!.. Боже, боже, доки сам не простежиш, ніхто не поклопочеться… Випиши, Сарпієнтесе, тим, хто звідси палить буде, атомних бомб — скільки там треба.
СЕКРЕТАР. Яволь, ваше вашество!
— Ну, як тобі наш “театр”, Феліппе?
— Не знаю, доне Буатрегано, як з наукової точки зору, але мені було моторошно.
— Це що! Вже пара випущена, тільки шипіння зосталося. Он ще місяць тому як було. Цей діяч ладен був власними руками мене в кострище кинути! Живцем, уявляєте?
МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ: Досліди типу “театр” в клініці провадяться. Увагу відчуваю. Сьогодні ввечері доктор чекає іменитих гостей.
— Луно, у всьому цьому я майже — та де майже! — нічого не зрозумів. Таке враження, і4о й насправді тільки помандрував за чийсь рахунок, за роботу якусь учепився, та й по тому…
— Що ж тут незрозумілого, братку? Ти зробив навіть більше, ніж ми сподівалися.
— Та де там! У мене тільки-но дещо проклюнулося, ледь окреслилася якась стежина, а тут… Уявляєш, їдемо з Магдою на дискотеку, я сподіваюся, що скажу зв’язківцеві дещо більше, ніж по “семафору фізкультурному”, а навстріч — містер Вільям Шері. Ми навіть не помітили, як він мимо прошмигнув. Та й він лише в останню мить. Розвернувся й наздогнав. Ну й, будь ласка, телеграма на американське посольство на ім’я Вільяма Шері, але для мене: мама хвора, негайно вилітай додому… наче у позаштатному детективі…
— Не забувай, що в твоєї мами вроджена вада серця. Тому й власних дітей не мала…
— Вибач, Луно, я розумію…
— Це ти вибач. Нам довелося — щоправда, як і домовлялися, — діяти згідно конкретної ситуації. Тут свої правила. Сам знаєш, у мами приступи досить часті; за твоєї відсутності вони також траплялися, тому й довелося послатися на них.
— Кажу ж: це я розумію. Ну й Шері забирає мене в свою машину — мотор-бо потужніший, ніж в авто Магди — і прямісінько в аеропорт. У нього-бо вже й квиток на найближчий рейс — транзитний, через Санто-Домінго на моє ім’я в кишені! Навіть з Магдою до ладу не попрощалися, рахунок ішов на хвилини. Не кажу вже про речі й неотриману за останній тиждень заробітну плату!..
— Малий, у тебе манія величі, це в твоєму віці небезпечно. Ти ніби ждеш, щоб я похвалив тебе за здоровий глузд: як не поспішав, та встиг письмово доручити Вільяму Шері переправити те й друге сюди, навіть штемпеля в аеропорту на митниці приліпили на дорученні…
— Так це ж елементарно, в розрізі версії! Для мене найважливішим було, аби з мамою гаразд обійшлося. Даруй, чомусь про інше не думалось в той час, тобто не брав його в голову, те інше, а просто виконував твої настанови.
— Оце і є найбільше наше ї твоє щастя, що ти дотримувався моїх настанов.
— Ну, може, саме тому я зі своєї подорожі нічого й не зрозумів.
— Все просто, братку, дуже просто.
— То просвіти мене, коли це не таємниця.
— Яка таємниця? Тобто таємниця, звичайно, така вже робота, але не від тебе. Ти ось хвилюєшся, що нічого, мов, корисного не зробив… Але ж ніхто й не сподівався, що ти вхопиш Буатрегано за руку чи проникнеш у їхню святая святих. Та й звідки ми знати могли, що саме там, у клініці Буатрегано, займаються подібними речами? Просто приблизно вирахували місце. І тебе запустили туди, як лакмусовий папірець. Ні-ні, це зовсім не образливо! Тут суперагент провалився б обов’язково. Ти ж чітко провів свою линію. Бачиш, операцію було побудовано на психологічних нюансах, оскільки базувалася вона на короткочасності, тільки короткочасності. Вони змушені були приглядатися до тебе, а не кинути одразу тебе, скажімо, в болото до крокодилів. Бо їм неминуче потрібно було визначати, хто ж ти насправді: чужий агент — за цієї умови мусили переконатися, чи витікає інформація і наскільки це небезпечно; просто мандруючий студент: що ж, нехай буде, в таємницю не проникне, а в разі чого засвідчить, що у клініці все чисто; ще чиясь людина — “конкуруючої” фірми, інспектор, посланець ЦРУ чи “нічних ескадронів”: вони ж там усі пов’язані між собою і слідкують одне за одним, наче павуки в банці — тільки ґаву впіймав, тут же й злопають. Отож я був упевнений, що коли ти чітко виконуватимеш мої інструкції, вони тебе не займуть, будуть непомітно “розкручувати”. Тому найважливішим було й вихопити тебе в передостанню мить перед критичним моментом. Що й було зроблено…