Сонячний вiтер

— Е, ні, — відмахнувся Феліппе, — коли там такі умови, то мене одразу витурять, оголосять неблагонадій” ним.

— Ці можуть! — підморгнув Вільям. — А сюди без перешкод прибув?

— Без. Я прилетів із Санто-Домінго, і Парайя в мене — остання точка канікулярного маршруту. З півгодини почекав на митниці, впечатали візу і сказали: гостинно просимо.

— Аякже! Світові треба показувать, що Парайя — країна вільна. А за ті півгодини вони подивилися, чи тебе немає серед списків ворогів Парайї.

— Гостю не випадає обговорювати місце і порядки…

— Безперечно! А я працюю тут по найму, отож І мені байдуже. Ще кави?

— Дякую. Вже відвик від домашньої, справжньої. Все, знаєте, в дорозі, в аеропортах…

— То ви мандруєте?

— Так, в міру можливостей. Наша родина середнього достатку, закінчив успішно другий курс, і батьки вділили трохи коштів, аби хоч найближчі світи побачив.

— О, — зрадів Вільям, — я, здається, здогадався без зайвих розпитувань. Ви — студент, а мій друг Піко — ваш викладач?

— Десять — нуль на вашу користь, містере Вільям, — напівжартома вигукнув Феліппе, — та, гадаю, для кращого психоневролога Парайї це дрібні горішки, правда? Ви наскрізь, мабуть, бачите людей, чи не так?

— Ви подивіться на нього, — звернувся до уявної аудиторії містер Вільям. — Такий молодий, а вже лестун. Далеко підеш, Феліппе! Та інакше й бути не могло: тільки кращого свого учня міг послати Уго до мене, ще й навчити нашому жартівливому паролеві — і господар вистукав на пластиковому столі: та-та-та-ті-ті-ті-та-та-та… — Рятуйте наші душі… То, виходить, ми з вами колеги?

— Та ні, містере Вільяме, я буду педіатром. Сеньйор Піко тільки спецкурс у нас читав.

— Що діти, що душевнохворі — одна біда, — зітхнув Вільям. — Однако беззахисні. Як там він, наш Уго?

— Гадаю, добре. Збирався у відпустку до Європи. А взагалі — непосидючий і гарячий, весь в науці.

— Таким само він був, коли ми стажувалися в Йельському університеті. Ех, юначе, — підморгнув Вільям, — якби ви знали, скільки ми виручали одне одного у всіляких пікантних ситуаціях! “Carpe diem”, як говорили древні, лови мить, доки повен сил. А тепер… — американець зневажливо махнув рукою.

— Містере Вільям, сеньйор Піко просив передати вам листа. Разом з тисячею побажань і привітань…

— Бути такого не може! Невже матиму автографа новітнього світила? Ану, давай.

— І відбитки деяких своїх праць…

— Все давай!

Листа Вільям читав мовчки, а коментував уголос:

— Ну, добив, добив старий! Бач скрупульозно перераховує, що відкрив і що опублікував. На жаль, сеньйоре Уго, віддарувати вас нічим не можу: я тут нічого не відкрив і не опублікував, я тут гроші заробляю… Ха-ха-ха, дамський приспішник. Але не одружився. Я теж, тут ми рівні… Чого не знаю, того не знаю… О, тут і про вас, мій юний друже! Так-так… Ясно ж, що у приватну, тут тільки три державні богодільні на всю Парайю… Ну, побажання мені передали вже на словах…

— Знаєте, що тут говориться про вас? — Вільям згорнув листа і пильно подивився в очі Феліппе.

— В загальних рисах… — Феліппе ніяково опустив голову.

— Не соромтесь, молодий чоловіче, — американець підвівся й поклав руку юнакові на плече. — Чесно заробляти хліб не соромно.

— Знаєте, я прийомний син, — тихо мовив Феліппе. — Батьки влаштували мені цю подорож, я б хотів їм чимось віддячити. У мене ще півтора місяця канікул, а вдома з роботою, навіть тимчасовою — сутужно…

— Та й тут так само. Візу я вам з допомогою нашого посла продовжу, це раз плюнути. А робота — тут своїх безробітних достобіса. Проте є один варіант, коли пощастить, і якщо ти на нього пристанеш. Та ще й заробіток пристойний. Клаудіо, тягти сюди апарат!

— Я був би вам дуже вдячний…

— Не варто слів, сам тарілки мив у ресторанах, доки вчився. Зараз ми цю справу обладнаємо, — підморгнув змовницьки, накручуючи телефонного диска. — Алло, шановному дону Аугусто доземний уклін. — І, закривши долонею мікрофон, відвів слухавку від вуха. — Цей старенький ще хвилин п’ять буде розсипатися в люб’язностях, — шепнув стиха Феліппе. — Але старий отакий! — показав великого пальця.

— Так, сеньйоре Аугусто, все добре в цьому найкращому зі світів… Хе, звичайно ж… Так-так… Е, то тема окремої бесіди… Хай вони показяться, чи нам клопотів мало? А чому ви не питаєте, чого так рано телефоную? Давно вже робочий день? Хіба? А я й не помітив… Скоро до вас у пацієнти запишуся… А скажіть, шановний доне Аугусто, ви останнім часом нікого зі своїх службовців, санітарів там, молодшого медперсоналу не виганяли? Виганяли й ще будете? Ну й прекрасдо! Взагалі скорочуватиметесь?.. Та знаю вашу клієнтуру… Не бійтеся, світ нині такий, що ми з вами без роботи не будемо. Тож я з того самого приводу, що й ви до мене час од часу звертаєтеся: рекомендувати потрібну людину. От і рекомендую… Та знаю, ви вже казали, але хоча б на місяць. Студент-медик! Ріст? Як я! От бачите… Таких, як ви, треба десять, щоб його збороти… Колего, я ж людей наскрізь бачу! Окрім того, він місцевий… Ну так, мандруючий студент-медик, вони нині всі мандрують… Хоче трішки підробить… Секунду, — Вільям знов закрив долонею мікрофон і простягнув руку: — Давай паспорта… Диктую, дон Аугусто.

— Ну от, — вдоволено посміхнувся Вільям, — і обладнали. Платня хороша, коли втримаєшся. Оцей дон Аугусто Буатрегано — старий дивак. Утримує приватну клініку для душевнохворих. Намагається зцілювати аристократів і багатіїв — це його основна клієнтура, ну й надзвичайні випадки. А це, каже, буду потихеньку згортати клініку. Не той пішов аристократ, а то ще, гляди, якийсь катаклізм, то й платити нікому буде за них… Отаке! Ну, то дрібниці. Щоправда, ніхто з обслуговуючого персоналу в нього довго не затримується: одне-два зауваження — й будь здоров. Вимоги суворі, та, слід визнати, справедливі: акуратність, послух і лагідне поводження з хворими. Тутешні військові дуроломи його лібералом числять, а це в Парайї мало не синонім комуніста. Але ми підтримуємо, та й пацієнти в нього — тобто родичі їхні — неабихто. Ото тільки й біди, що на життя любить скаржитися старий. Згоджуєшся?

— Ще б пак! Дуже вам вдячний… Я перед вами в боргу.

— Облиш. Будеш вдома — передаси вітання Гуго, ото й уся дяка. А зараз програма така: я на службу, ти оглядаєш столицю, коли не втомився з дороги. Обідаємо в ресторані “Макарайбо”, в години сієсти за місцевою традицією спимо, а під вечір я тебе відвезу в клініку дона Аугусто Буатрегано. Це далеченько, кілометрів п’ятдесят за містом, там його асьєнда. Паспорт залишаю в себе — продовжу візу. О’кей?

Ні Вільям, ні тим паче Феліппе Альварес не знали, звичайно, що одразу після дзвінка американця дон Аугусто Буатрегано викликав до себе помічника у справах інформації доктора Гюнтера Коха і, склавши на чорному столі сухенькі старечі руки, роздумливо запитав:

— А чи не біжить звір на мисливця, або навпаки, — мисливець на звіра?

— Щось непередбачене, патроне? — занепокоївся Кох.

— Швидше випадковість, але оригінальна, — мовив дон Аугусто і переповів розмову з Вільямом Шері.

— Гадаєте, вивідувач?

— То твого розуму діло, Гюнтере. От і оціни мою інформацію.

— Вважаю, ви вчинили правильно, згодившись узяти того хлопця…

— Нам Шері поки що потрібний.

— …правильно з будь-якого погляду. За нашими даними, сусіди проковтнули пігулку, не розжувавши й не запивши водою. Коли це їхній хід, то нам просто щастить. Молю бога, щоб той хлопчина був вивідувачем, шпигуном, диверсантом! Ми його тут швиденько розкусимо. Тоді знатимемо достеменно, що й нас там розкусили, а значить, вживемо заходів і вбережемося від несподіванок. Ви вчинили дуже мудро, патроне.

— Та я, хвала Ісусу, так і гадав. За свої шістдесят добре вивчив людське поріддя…

— От-от. Хай іде санітаром…

— …і прибиральником водночас!

— …санітаром і прибиральником водночас на поверсі для буйних. Коли хоче заробити, хай попрацює! Часу в нього мало, отже, спішитиме. А ми з нього очей не спустимо! От на чомусь і попадеться. А ще зв’язок… Асьєнда від міста далеко…