ГЧ
ГЧ читать книгу онлайн
Російський радянський письменник Юрій Олександрович Долгушин (народився в 1896 р.) відомий читачам як автор багатьох художніх творів.
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Вдалині, біля воріт, лунають настирливі автомобільні гудки. Обидва оглядаються.
— Приїхали… Ну, тепер прощайте, Ганс!
Вони підводяться, беруться за руки і кілька секунд дивляться один одному в очі… Потім розходяться.
Два великі лімузини зупиняються недалеко від машини. З них виходять шість чоловік: Мюленберг пізнає тих військових інженерів, які були тут минулого разу. Гросса серед них нема. Вейнтрауб знайомить його з Ріксгеймом. Цей чоловік справляє на нього огидне враження слизької, розпухлої жаби.
Знову шум біля воріт… Невелика військова машина підкочує до лімузинів і немовби викидає з себе Гросса.
Мюленберг поспішає до нього, вони обіймаються, відходять трохи вбік. Ніхто не чує про що вони говорять. Хвилин через п’ять вони підходять до групи. Гросс мовчки, наче не помічаючи нікого, піднімається слідом за Мюленбергом на місток і стає за спиною свого друга, який опустився на сидіння перед пультом.
Ще раз на цьому полігоні повторюється та сама сцена. Гуде мотор, люди напружено впиваються в біноклі. Невидимий промінь, вийшовши з машини, засвічує в далині електричні лампочки…
Тільки тепер усе це відбувається на відстані десяти кілометрів. Мюленберг почуває водночас і відразу, і гордість, коли наведений ним промінь одним лише дотиком звалює коня на такій великій відстані.
Коли затихають захоплені компліменти Мюленбергу і стримані — Гроссу, Вейнтрауб пропонує перейти до пояснення нового принципу машини.
Мюленберг повільно піднімає руку, тре лоб.
— Будь ласка, я готовий… — оглядаючись, він бачить, як Ганс нерішуче відходить назад. — Можете йти Ганс, ви мені більше не будете потрібні! — голосно і суворо говорить він. Потім додає тихо Вейнтраубу: — Сподіваюсь, тут нема людей, яким не обов’язково бути присутніми під час пояснення? Я гадаю, не у ваших інтересах особливо популяризувати метод Гросса.
— Ви обережні, — відповідає той. — Але ні, всі ці люди в курсі справи. Це ті, хто разом зі мною працювали над першою машиною і будуть працювати над другою.
«Цінне визнання, — думає Мюленберг, — очевидно, тут усі, хто може бути небезпечним».
— Ну й чудово, — каже він. — Тоді почнемо. Підійдіть ближче панове. Я почну з найголовнішого — іонізатора.
Він повільно відкручує кришку тильної частини «гармати», довго порпається в ній, нарешті виймає концентричні електромагніти. Треба дати час Гансові відійти якомога далі. Гросс схиляється над його плечем.
Шість чоловік, тісно розташувавшись з обох боків містка, на якому сидить Мюленберг, намагаються зблизька роздивитися чудову деталь.
Саме так і уявляв собі цю останню сцену Мюленберг, коли отут же, на полігоні, лежачи на землі із заплющеними очима і ледве живим серцем, він придумав свій план…
Ех, яке страшне хвилювання… Серце починає клекотіти, як лава в жерлі вулкана. А що коли воно не витримає в останню мить? Ні, не треба тягти…
Він швидко оглядається довкола. Ганса вже нема. Велика рука інженера лягає на пульт ліворуч. Пальці намацують важельок вимикача четвертої групи акумуляторів… Ще один маленький, зовсім непомітний рух — і кінець… Мюленберг не наважується повернути важельок. У нього виникає нестерпне бажання спершу сказати їм в лице, що їх чекає… І він говорить здавленим, зривистим голосом:
— Усе це зробив доктор Гросс… зовсім не для того, щоб убивати… Ви вирішили інакше… Але… «Хто взяв меч, від меча загине…»
Очі всіх, опущені до електромагнітів, здивовано злітають до його очей.
— Тепер — розплата… Швидше! — кричить він глухо сам собі…
Швидким рішучим кроком Ганс прямує до воріт полігона. Треба пройти метрів двісті.
Прохідна контора. Він оглядається. Ні, застряти тут не можна. Потім його не випустять. Ось перепустка. Треба встигнути…
Він виходить за огорожу, перетинає дорогу і стежкою, що скорочує дорогу до шосе, заглиблюється в ліс.
Потім швидко звертає праворуч. Він майже біжить краєм лісу вздовж паркана.
Ось, нарешті, зручне дерево. Він вилазить на нього, як білка, намагаючись не ламати сучків, усе вище й вище. Потроху полігон широкою панорамою розгортається між гілками. Ще невеликий рух вгору. Він бачить машину Гросса, людей, що оточили її, чорну постать Мюленберга, яка бовваніє над пультом.
Тепер — не відривати очей. Втече Мюленберг чи ні?
В цю мить картина моментально і беззвучно змінюється; Ганс бачить цей страшний фейерверк в усіх подробицях. Гострі, короткі радіуси яскравого світла, що бризнули з-під машини, окутує каламутний жовтуватий клубок диму і пилюки, який вивертається навиворіт, і з нього злітає в повітря чорний фонтан. Нарешті приходить звук. Оглушливий грім стрясає повітря, панічний шелест хвилею пронизує ліс; Ганс з усієї сили обнімає стовбур, щоб не впасти, але не відриває очей від темних крапок і якихось шматків, що крутяться в повітрі і параболами розлітаються з фонтана…
Весь зіщулившись, стиснувши щелепи в конвульсивному напруженні, Ганс чекає. Каламутний серпанок відходить вбік…
Настає разюча тиша. Все довкола наче завмерло з переляку.
Там, де була машина, нічого нема, тільки темна пляма глибокої воронки. В різних напрямах, на різних відстанях від неї можна побачити те, що лишилося від людей… Що тут належить Мюленбергу, Гроссу — важко сказати.
Кінець…
Ще кілька секунд Ганс, як і все довкола, лишається нерухомим. Потім, немов опритомнівши, він стрибає з дерева і біжить прямо лісом на південь, до шосе.
Вечоріє.
Приміський поїзд з Мюнхена діловито підлітає до однієї з дачних станцій Розенгеймської залізниці — кілометрів за двадцять від міста. Він з ходу зупиняється, випускає на безлюдну в цей час платформу густий натовп пасажирів і негайно рушає далі, одразу набираючи швидкість. Люди з пакунками, з господарськими сумками, мовчки і квапливо йдуть до своїх домівок на короткий нічний відпочинок після трудового дня в місті. Платформа пустіє раніше, ніж поїзд зникає з очей.
Просто дивно, як швидко щезає кудись уся ця маса людей. Уже за одну-дві хвилини тільки на головній вулиці, що йде прямо від станції, можна побачити кілька чоловік; більше ніде нікого нема. Такий темп життя. В усьому відчувається темперамент воєнного часу.
Двоє вийшли з одного вагона і рухаються в одному й тому ж напрямку — по головній вулиці. Один — літній, вусатий, в робітничій кепці, другий — високий, білявий, блідий юнак іде за ним кроків за сорок. Через кілька хвилин передній звертає в провулок ліворуч, потім праворуч. В кінці вулиці він входить у двір і зникає в маленькому будиночку, але в ту ж мить з’являється знову і, відчинивши хвіртку, чекає біля неї. Коли другий, точно повторивши всі його повороти, проходить повз нього, він каже тихо:
— Заходь, Ганс, усе гаразд.
Невеличка світла кімната зустрічає їх готовим до вечері столом і таким ароматом кулінарії, який долинає разом з шкварчанням з кухні, що прибулі, навіть не перезирнувшись, починають якось дивно і, мабуть, безглуздо посміхатися. А втім, усе це не так просто, як може здатися. Сьогодні Ганс прокинувся близько шостої ранку, причому спав він лише три години; відтоді у нього в роті, крім двох склянок зельтерської води, які він випив на вулиці після повернення з полігона, нічого не було. Потім весь день він ледве міг поворухнути язиком — так сухо і терпко було в роті.
— Швидше мийте руки і сідайте до столу, у мене все готове, — каже тітка Марта, зайшовши до кімнати, щоб привітатися. — Е, Ганс, любий, що це з тобою, чи не занедужав?
— Стомився трохи, — посміхається Ганс, — та й голодний, правду кажучи… Ти мені даруй, тьотю Марто, але… ось дивись, — він підносить до її очей годинник, — через десять хвилин я повинен бути там, — він показує очима кудись угору. — Ви сідайте без мене.