Людина, що знайшла своє обличчя

Загриміло залізо, — це Енгельбрект вибирав кирку.

— Хіба так довбають скелі? — почув я голос професора вже поблизу себе. — Станьте вбік. Ось як це робив старий рудокоп Енгельбрект.

І я почув могутні рівні удари.

Ми працювали кілька годин. Я зовсім знемігся і кинув свою кирку, а удари «старого рудокопа Енгельбректа» ще довго чути було у великій печері. Гучно відлунювалися ці удари.

— На сьогодні досить, — сказав, нарешті, Енгельбрект.

Він кинув кирку. Але перш ніж лягти спати, ми відтягли до дверей вагонетки і поставили їх на рейки вряд через усю печеру, так що перша вагонетка упиралася в двері, а остання — в протилежну стіну.

— Так! Якщо тепер ще накидати у вагонетки інструмент і насипати каміння, то сам дідько не відчинить дверей.

Нарешті, зовсім стомлені, ми лягли і міцно заснули.

Я прокинувся від холоду. Хотілося їсти. З темряви почулося протяжне позіхання Енгельбректа.

— Проснулися? — запитав я.

— Давно не сплю. Їсти хочеться, але нічого не вдієш, доведеться приступити до роботи, не поснідавши.

І він взявся за кирку. Спочатку удари були невпевнені і нерівномірні. Потім Енгельбрект втягнувся в роботу і працював так же енергійно, як і вчора. Я теж взявся за кирку.

Голод дуже відчувався, обезсилював нас. Перерви для відпочинку ми робили дедалі частіше. Час ледь-ледь посувався вперед. Здавалося, скелі сьогодні стали міцніші, ніж були вчора.

Нарешті, я кинув кирку в безсилому відчаї і, як мішок, повалився на купу каміння. Енгельбрект працював ще деякий час, потім не стало чути його ударів.

— Погані справи, — сказав він похмуро. — Так ми довго не протягнемо, а заглибилися ледве на одну третину. Ми працювали неекономно. Треба довбати шахту трохи меншою і бити по черзі.

Так минув ще один день, якщо тільки ми не помилялися в часі. Ми знову намагалися заснути, лежачи в одній вагонетці, щоб зігрівати один одного. Холод ставав дедалі сильніший і нестерпніший. Мені не спалося. Шлунок стискався в голодних спазмах. Ноги замерзали, голова горіла, все тіло нило. Похмурі думки, хоч як я відганяв їх, не давали спокою. Я втрачав надію вибратися звідси. Мені хотілося поговорити з Енгельбректом, але він лежав тихо і, мабуть, спав. Мені шкода було будити його…

Втративши всяку надію заснути, я встав, добрався в темряві до дірки, яку ми пробивали в стіні, і почав вимірювати пройдену нами відстань. Каміння покотилося з-під ніг і загуркотіло.

— Хто там? — почув я голос Енгельбректа.

— Це я. Ви не спите?

— Ні, — відповів професор. — Думи прокляті обсідають… і холодно… Давайте погріємося.

Енгельбрект підвівся і взяв кирку.

— Хай йому грець, важка яка стала! — вилаявся він.

Залунали удари киркою, потім раптом усе затихло, і я почув важке зітхання.

— Не можу, — сказав Енгельбрект. — Руки не тримають кирку… Але я примушу їх тримати! — І він раптом почав довбати з величезною силою, так що з-під кирки посипалися іскри.

Це був останній спалах енергії. Кирка відлетіла вбік, і Енгельбрект упав на купу каміння.

— Відпочиньте, я заміню вас, — сказав я, приступаючи до роботи.

Але в мене справа пішла ще гірше. Мені здавалося, що я розмахувався щосили, а кирка тільки дряпала скелю, відбиваючи дрібні осколки. При такому темпі роботи ми й за десять днів не проб’ємо скелю! Смерть від голоду настане значно швидше…

Мені здається, що я заснув чи впав у забуття з киркою в руці. Я не знаю, як довго це тривало. Може, так пролежав я цілу добу, а може всього кілька хвилин. І я не можу з певністю сказати, уві сні чи наяву я приступав кілька разів до роботи, довбав з жорстоким відчаєм і знову падав на землю.

Час від часу я відчував нестерпні приступи голоду. Але поступово це відчуття притуплялося. Я починав ціпеніти. Час зупинився, і я не знав, скільки днів минуло відтоді, як ми замкнули себе в цій мишоловці. Я дедалі дужче поринав у темну безодню забуття. Іноді зринала думка про смерть, але й вона вже не хвилювала мене.

Тупа байдужість засмоктувала мене, як баговиння. Але критичне відчуття ще не зовсім зникло. Пам’ятаю, що я з деякою цікавістю спостерігав і процеси вмирання, які відбувалися в мені. В цьому «вмиранні» був певний ритм. Періоди коматозного [10] стану змінювалися деякими проясненнями почуттів і свідомості, немов останні запаси життєвих сил збирали рештки «пального», щоб ще і ще раз освітити свідомість… Бо тільки свідомість могла знайти вихід і врятувати вмираючий організм. І організм віддавав останні соки, останній трепет клітинок моєму мозку — останній надії на врятування…

В один з таких світлих проміжків я почув дуже слабкі, віддалені удари кирки.

«Мабуть, знову працює Енгельбрект. Невже в умираючих від голоду так слабне слух? — подумав я. — Чи це марення?»

— Це ви стукаєте, професоре? — запитав я Енгельбректа.

— Я про це ж саме хотів запитати вас, — відповів він кволим голосом, який, проте, я чув цілком виразко і ясно.

— Я не глухну, і це не галюцинація, — розмірковував я вголос. — Що ж означають ці удари? Хто їх робить? Звідки вони?

— Я вже кілька хвилин чи годин думаю про це, — відповів Енгельбрект. — Мені здавалося, що це ви працюєте, але я почав глухнути. Звуки долинають з пробитого нами отвору, я лежу біля нього. — Помовчавши трохи, він провадив далі: — Очевидно, містеру Бейлі не терпиться покінчити з нами, і він дав наказ пробити стіну. Він великий законник і, мабуть, хоче судити нас по всій формі, щоб потім заморозити і поставити в «пантеон».

Ми замовкли, прислухаючись. А звуки що далі, то дужчали, наближалися. Потім несподівано затихли. їх змінив новий звук — скрегіт обертового свердла.

— Буравити почали, — спокійно сказав Енгельбрект. — Так вони швидко доберуться до нас…

Нова небезпека ніби повернула нам сили. Не скажу, що я боявся смерті, я вже стояв біля її дверей, але ці нові звуки порушили одноманітність нашого життя і ритм нашого поступового вмирання. Свідомість остаточно повернулася до нас.

— Що ж ми робитимемо? — спитав я.

— Зустрінемо ворога і вмремо в боротьбі, як належить мужчинам, — відповів Енгельбрект.

Я іронічно посміхнувся, не боячись того, що Енгельбрект побачить мою усмішку.

— Ви маєте сили підняти руку? — спитав я.

— Мені вистачить сил, щоб опустити камінь на голову першого, хто просуне її сюди, — сказав він. — Підповзайте до мене.

Ми підповзли до краю пробитої нами маленької шахти і лягли по обидва її боки, поклавши біля себе каміння з гострими краями. Одноманітний скрегіт бурава усипляв мене, але я як тільки міг боровся з сонливістю.

А коли звуки почулися зовсім близько від нас, минув і сон. Я насторожився, мов кіт, готовий спіймати мишу.

— Ще кілька хвилин, і вони будуть тут, — прошепотів Енгельбрект.

І в цей час я зрозумів, що надавало нам нових сил: ненависть до наших ворогів.

Бурав завищав, стіна затріщала, дрібне каміння посипалося в наш бік. Вищання і скрегіт змінилися дзижчанням. Дірка і ще дірка в тонкій стіні, що відділяла нас од ворогів… Удари кирки. Дірка побільшала настільки, що в неї могла пролізти людина. Так я вирішив, бо свердла І кирки більше не працювали і в темряві почулося шарудіння, яке могла робити людина, що пролазить в отвір. Напружуючи ослаблі м’язи, ми з професором підняли камені. Я прислухався до кожного шурхоту. Ближче, ближче… Зовсім близько…

«Можна!» подумав я і розмахнувся. Але камінь раптом випав з моїх рук, коли я несподівано почув знайомий шепіт…

XXI. «Лопнув купець»

— Сильно темно…

— Нікола! — закричав я.

— О! Товарне Клименко! — відповів він.

І я відчув, як волохата рукавиця стискує ту руку, яка ледве не розбила йому голову.

— Як ти потрапив сюди?

— Сильно крисис! — сказав Нікола і, обернувшись назад, звернувся до тих, що стояли за отвором: —Влазьте, товарисі. Тут свої. А ми, — говорив він далі, звертаючись до професора, — присли тебе рятувать, купця Белі убивать.