Людина, що знайшла своє обличчя

Вона швидко відійшла од мене і сказала:

— Тепер усе буде добре. Мені треба піти вниз, до озера рідкого повітря. Батько послав мене туди, — виразно додала вона, — і містер Бейлі. Ходімо зі мною.

— Нора! Нора! А що ж сказав батько? І що все це означає? Чому ви такі бліді?

Все, що я хотів сказати Норі, вилетіло в мене з голови. Поведінка дівчини була така незвичайна, і вона говорила так владно, що я пішов за нею, як автомат. Вона йшла дуже швидко. Кілька разів я окликав її і намагався зав’язати розмову, але дівчина тільки прискорювала ходу.

Ми ввійшли в кімнату, де зберігався одяг для подорожі в печерах абсолютного холоду.

— Допоможіть мені швидше одягтися, — сказала Нора, — і не запитуйте ні про що. Ви незабаром про все довідаєтеся.

Я змушений був підкоритися. Швидко надівши «водолазні» костюми, ми спустилися ліфтом, мовчки минули ряд дверей і ввійшли в підземну печеру. Голубе озеро рідкого повітря ледь парувало. Холодне світло ламп яскраво освітлювало дорогу.

Ми йшли берегом озера. Нора почала уповільнювати ходу і кілька разів спіткнулася, неначе ноги не тримали її. Я взяв її під руку, але вона вивільнила свою руку і сказала мені:

— Ідіть уперед.

— Навіщо?

— Так треба.

Я покірно пройшов кілька кроків уперед і раптом почув слабий крик. Я швидко оглянувся і здригнувся від жаху.

— Що ви робите?! — закричав я.

Але було вже пізно.

Нора розстебнула свій ізоляційний костюм, розкривши голову й груди…

Холод у двісті сімдесят три градуси нижче нуля мав убити її моментально. Я підбіг до дівчини і тремтячими руками намагався натягнути їй на голову скафандр і закрити одежу на грудях. Тіло Нори вмить покрилося пушистим інеєм і затверділо, як сталь… Навіть її очі, що залишилися розплющеними, вкрилися серпанком інею, а з губ, відкритих усмішкою, впала льодяна грудочка — останній подих Нори. Частина інею відокремилася од її тіла і лапатим снігом осипалася на підлогу.

— Нора! Нора… Що ти наробила!.. — кричав я в нестямі.

Я стояв перед сніговою статуєю дівчини, не знаючи, що робити. І раптом я помітив біля її ніг чотирикутний, запушений інеєм предмет. Я підняв його, стер іній і побачив, що це лист.

Поглянувши ще раз на Нору, я побачив, що іній спустився нижче, запушивши всю її фігуру. Я вирішив перенести її в «пантеон» і поставити на п’єдестал, приготовлений містером Бейлі для мене. Мені здавалося, що це буде найкращий спосіб похорон бідної дівчини. Я обняв її замерзлий стан і спробував підняти труп. Але ноги дівчини не відривалися, припаяні льодом, що утворився від випаруваної внутрішньої теплоти її тіла. Я напружився і раптом відчув, що тіло Нори тріснуло і розломилося на кілька шматків. Здригнувшись, я відпустив руку, і верхня половина тіла впала на бік, стримувана тільки одягом. Кілька шматків замороженого тіла, мов осколки розбитої статуї, випали з одягу, що розгорнувся Нора, жива гаряча Нора вмить перетворилася на крихку, ніжнішу за фарфор статую!..

Я глибоко був засмучений і вражений цим перетворенням. Відірвавши, нарешті, ноги дівчини од землі, я взяв на плечі фарфорові останки, одніс їх в «пантеон» і поклав на п’єдестал. На жаль, я зміг встановити там тільки бюстовий пам’ятник Норі… Обережно очистивши її обличчя від інею і глянувши востаннє на губи, які так недавно цілували мене, я вийшов з похмурої печери, піднявся, поспішив у свою кімнату, обережно зігрів і просушив лист і почав читати його.

Нора писала:

«Любий друже!

Пробачте, що я примусила вас пережити неприємні хвилини. Але я боялася, що без вас не зроблю те, що треба було зробити. Ваша присутність підтримувала мене.

Я говорила з батьком. Я заставила його признатись у всьому. І тепер я знаю, що примушувало його працювати з містером Бейлі.

Містер Бейлі обдурив батька. Він заманив батька в це містечко, обіцяючи відпустити через рік. Але коли рік минув, Бейлі заявив батькові, що не відпустить його. А якщо батько не послухається Бейлі, то ми не вийдемо живими звідси — ні він, ні я. Батько дуже любить мене. Він не хотів рискувати моїм життям і залишився в містера Бейлі. Але батькові важко було признатися, що він перебуває в полоні. І тому він запевняв мене, що його затримує робота.

Таким чином я зв’язувала батька. І через мене батько змушений був брати участь у цій жахливій справі.

Колись ви докорили мені, що я не схожа на мого предка-революціонера рудокопа Енгельбректа. Так, я мушу признатись, що не маю його сили волі і його невгамовної енергії. Віки і покоління потомків, очевидно, розпорошили його залізний характер. Я не наважилася вбити містера Бейлі. І довго не могла наважитись поставити батькові фатальне запитання про його співучасть у злочині. Та все ж я хочу вмерти, як достойна правнучка рудокопа Енгельбректа. Це все, що я можу зробити. Тепер батько вільний. Мені важко писати йому. Але передайте йому мої слова: «Батьку, твої руки більше не зв’язані. Зроби так, як зробив би на твоєму місці рудокоп Енгельбрект».

Прощайте. Нора».

Я кілька разів прочитав лист. Бідна Нора! Вона квапилась. Коли б я встиг сказати їй про те, що узнав від Люка, то, може, вона була б жива… І… вона любила мене. Але тепер із всім цим покінчено. Проте не все в листі Нори було для мене ясне. Можливо, її батько пояснить мені.

Був уже ранок. Я пішов до професора Енгельбректа.

Він сидів у кабінеті, поринувши у формули. Побачивши мене, професор підвів голову од паперів і спокійно запитав:

— Ви не бачили моєї дочки?

— З вашою дочкою… з міс Елеонорою трапилося велике нещастя, — сказав я.

Енгельбрект зблід.

— Що таке? Кажіть!

Я мовчки поклав на стіл листа Нори. Руки професора помітно тремтіли, але він намагався оволодіти собою. Прочитавши лист, він подивився на мене і глухо спитав:

— Що з нею?

Я розповів про те, що сталося в печері абсолютного холоду. Я вже був майже спокійний.

Енгельбрект опустив голову і закрив обличчя руками. Так він просидів кілька хвилин. Я не порушував мовчанки. Коли він одвів руки і підняв голову, я не впізнав його обличчя — так воно змінилося і постаріло.

Енгельбрект насилу підвівся, похитнувся і знову сів.

— Я вбив її…

Потім він раптом з усієї сили вдарив по столу кулаком, і очі його заблищали гнівом.

— Бейлі вбив її!

Здавалося, в Енгельбректа пробуджувалася душа його предка.

— Ходімо зі мною до цього бандита! — крикнув він.

— Одне запитання, професоре, — сказав я.

— Говоріть, але швидше…

— Міс Елеонора пише, що, з ваших слів, Бейлі погрожував убити вас і її, якщо ви наважитесь поїхати від нього. Тимчасом міс Елеонора казала, що він не затримував її.

— Це була гра містера Бейлі, гра на психології. Він знав, що Нора не поїде без мене. А я змушений був підтримувати в моїй дочці ілюзію того, що вона може поїхати, коли захоче. Якби вона узнала про свою неволю, то становище всіх нас ускладнилося б ще дужче. Вона відчула б себе нещасною.

— Ну, а коли б вона все-таки наважилася поїхати?

— Містер Бейлі не випустив би її.

— Але чому ж ви… не вбили Бейлі?

— Я не раз думав про це. Але вбивство містера Бейлі не змінило б становища. Містер Бейлі тільки одна з ланок злочинного ланцюга. Ви знаєте, з кого складається все населення містечка, за винятком кількох якутів-чорноробів? Це сини банкірів і тузів! І вони не випустили б мене, коли б я вбив Бейлі. Вони вбили б мене і Нору. Вони могли б убити мене, а її лишити живою… Що було б з нею? Бідна дівчинка, вона мала рацію: вона зв’язувала мені руки. Але коли б я знав, що Нора так зробить… А втім, тепер про це пізно говорити. Так, містер Бейлі жартувати не любить. Зі мною вчинили б точнісінько так, як з моїми колегами-професорами, що загинули в Арктиці. їх убили за те, що вони не хотіли підкоритися містеру Бейлі.

Професор почав шарити в ящику письмового стола.

— Хай йому чорт, куди дівся мій револьвер?