Миколаiвське небо
Миколаiвське небо читать книгу онлайн
У міста є душа. Її присутність відчуваєш у нічних вулицях, затоплених світлом ліхтарів, у геометрії скверів і монолітах багатоповерхівок, вона дихає бризом у благоговійні лиця закоханих, що прогулюються бетонним пірсом, і утробно завиває в мороці арок, застерігаючи від прихованого в тіні зловмисника.
У розповідях цієї збірки — душа Миколаєва. Така, як її відчули кращі фантасти міста. Знайома й парадоксальна, кумедна й до щему тужлива.
Завжди різна. Завжди — фантастична.
Розгорнувши книжку, ви відкриєте для себе новий, паралельний Миколаїв. Місто, де давно облаштувалися схожі на нас інопланетяни. Де відбулася перша антирекламна революція. Де минуле й сьогодення вступили в сутичку за право володіння світом, а сталкери влаштовують пікнік на узбіччі Намиву.
Готові до подорожі, яку запам’ятаєте надовго?
Тоді — перегортайте!
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Ну…
— І жодного разу не попадали в проводку?
— Ні. Я завжди уявляв собі, де які проводи проходять і намагався вдаряти молотком туди, де їх гарантовано немає, — він усміхнувся. — Я все-таки будівельник…
— Я теж так роблю. А тепер уявіть, що звичайні люди, забиваючи цвях, ніколи не замислюються над тим, що, коли вони заб’ють його не туди або якраз туди, — по цьому маленькому металевому провідникові потече струм і гарненько полоскоче їм нерви, а вся проводка у квартирі — згорить. Вони ж не знають, де проходить проводки. І нехай такі випадки поодинокі, але якщо мешканець почне із завзятістю, такою характерною для сучасної цивілізації, вкривати стіну їжачком із цвяхів, рано чи пізно він нарветься на вкритий тонким шаром замазки потік струму, що здасться йому справжнісінькою аномалією.
— Дуже переконлива метафора. Але це метафора. Доказів немає як і раніше.
— Секунду…
Геннадій завовтузився зі своїми підвісними приладами. Натиснув кілька кнопок. Щось заторохтіло, зашуміло. Потім він витяг два щупи, від яких тяглися до вольтметра червоний й чорний проводи.
Глибоко зітхнувши, Костянтин відвернувся. І подивився навкруги.
Більш-менш вирівняний скреперами пустир, сумнівно білого кольору мокрого вапна, з трьох боків обступали людські будівлі. На півночі височіла гряда блідо-тілесного кольору з рідким рум’янцем багатоповерхівок. На сході, за Курною Гіркою, блищав бляхою конвеєрів відбудований завод. На півдні ковзали в ранковому тумані стріли підйомних кранів річкового порту, глухо гримаючи тугими суглобами й вантажами. Людина оточила цей район, взяла в облогу. І тільки на заході тихо хлюпалася холодними водами річка, що відступила під його натиском.
— Слухайте, — сказав Геннадій. — Це аудіозапис нашої з вами бесіди. Я ставлю не з початку, тому що на плівці до цього ще не було… нічого стороннього.
— … Із дна річки пісок і намили його на берег, — пролунав глухий чоловічий голос із динаміка. Геннадій впізнав — це говорив він. Для багатьох людей — почути свій голос на записі, значить, отримати шок. Нехай багато хто каже зніяковілі фрази типу «як твій магнітофон спотворює», але саме так їхній голос звучить у реальності. Так само пискляво або глухо й огидно, аж морщитися хочеться! Але інженер уже не раз чув свій голос. Тому був підготований.
— … Виходить, цього району раніше не було? — запитав Геннадій.
— … Виходить…
— Навіщо ви поставили запис? — запитав Костянтин.
Геннадій шикнув:
— Слухайте!
— … А якщо в річці щось було приховано, то воно опин…
Голос перервався на півслові. Засичало. І з динаміка пролунав зовсім чужий, незнайомий голос. Жіночий.
— … Галочко, як же ти все це додому віднесеш? Тут не… ш-ш-ш…
Усередині Костянтина похолоділо.
— … Ви напевно чули про аномалії? Про курську магнітну, наприклад? — знову пролунав голос Геннадія.
— … Ш-ш-ш!… Потрібно було зробити щось, щоб перекрити дорогу сміттю, раз…
— … Ви хочете сказати, що тут, на території двох Намивів, — така ж аномалія?
— … Ні.
— … Щ-щ-щеня! — різкий викрик ударив по нашорошених вухах. — Поплюєте в мене потім, щ-щ-щеня! — і вдаривши знову, розбився в статичне шипіння.
— … Це інша аномалія. Сильніша. Її навіть річкою, як тином, відгородили, щоб людство не потрапило на її територію. Там ховалося те, що людина ніколи не повинна була бачити. Заводний механізм вс…
Знову шипіння. І солодкий дівочий голосок:
— … на такому морозі лежати з одним драпуваннячком… П-ш-ш!
Костянтин не розумів, що відбувалося; Але він чув голоси людей, яких тут не було. Ніколи.
— … як і в будь-якім машинному відділенні шикарного лайнера, тут панує нестерпний шум, пахне мастилом і концентрація простору-часу досягає немислимих показників. Якщо ви прийдете у відділення й поставите там шезлонг, струмінь гарячої пари, що вирветься з навіженого клапана або удар струму….
— Припиніть! — наказав Костянтин.
— … від погано ізольованого проводу швиденько вас звідтіля зженуть. Як вони зігнали нас. І вже почали підбиратися до вас.
— Досить! — крикнув він. — Вимкніть!
Дзвінко клацнула виштовхнута простим механізмом пластикова кнопка. Диктофон вимкнувся, немов світло в раптом стихлій вітальні, з якої вигнали всіх галасливих гостей.
— Що це?
— Запис нашої розмови.
— А ці голоси? Вони ж уже були на плівці?
— Ні, я, як і ви, вперше їх чую.
— Так я й повірив! Ви підробили плівку! Записали голоси різних людей, а потім зверху — наші. Зробили мікс.
— Так уже виходить, — сказав Геннадій, — що творці Всесвіту з метою економії об’єднали машинне відділення з рубкою керування, у якій стоять тисячі комутаторів, що передають голоси з нашого й паралельного світів. Коли ми проходимо стороною, деякі голоси записуються на плівку.
— Дуже добре, — Костянтин відчув, як пальці на ногах починають зігріватися. Після абсурдного пояснення Геннадія нахлинув спокій. — Але навіть я, без вашої хитрої амуніції, зміг би зробити такий різноголосий запис.
— Можете. Якщо візьмете диктофон, — він простягнув пристрій.
— Не треба!
— Ну, тоді хоч лампочку візьміть. Може, вона, так би мовити, проллє світло на навколишню реальність.
Костянтин так і не встиг відкрутитися. У його руках опинився тендітний пухир скла. Геннадій, пальці якого були грубими й холодними, поклав одну руку інженера на цоколь, а палець другої притулив до торця. І швидко відійшов.
— Чекайте.
— Мені ніколи, вже робочий день хвилин п’ять як… — почав обурюватися Костянтин.
— Ще секунду!
Секунда пройшла. Пройшла друга. І третя.
І четверта.
Зараз бахнути його, Геннадія, цією лампою…
І тільки на п’ятій секунді у вакуумі лампочки загорілася іскорка. Несмілива, вона стала розтікатися жовтою карамеллю по тонкій спіралі, розгораючись усе сильніше. Костянтин бачив, що лампочка ні до чого не приєднана. Ні до чого, крім його рук. Він ніби сам був батарейкою, а його пальці мали різні потенціали, здатні живити стоватну. Це, в принципі, неможливо, але в його руках розгоралася лампочка. Світло її ставало яскравішим, воно вже майже сліпило очі. Її стало неможливо тримати — скло й цоколь розжарилися, стали нестерпно гарячими…
Костянтин випустив рукотворне джерело світла. Лампа втратила контакт із його руками, крутнулася, немов вивільняючись із невидимого патрону, і розбилася, тільки-но торкнулася піску. Лише кісточка цоколя, темна пляма в очах і обпечені пальці нагадували про факт її існування.
Інженер ошелешено подивився на Геннадія.
Той знизав плечима.
— Доказів тут багато, — сказав він. — Учора просто вітер був, ми б замерзли…
Того далекого ранку Костянтин навіть не уявляв, що доказів аномалії, яка існувала тут, так багато. Для більшої впевненості він зателефонував Сергію Герасимову, що знав усе про будівництво в Миколаєві, і той підтвердив сумне алібі Стрілецького.
З тих пір він часто втікав з роботи й складав Геннадієві компанію, гуляючи по не зачепленій будівництвом території біля річки. Вони продовжували робити записи й слухали їх, намагаючись за уривками розмов зрозуміти, про що говорять люди. Костянтин сам піймав SMS від неіснуючого оператора 8078 з текстом: «Олеже! Акумулятор поставив. Можеш забирати свій телефон!» Зателефонувати за вказаним номером не вдавалося.
А одного разу Геннадій привів інженера на край території, щоб показати трубу, що стирчала з землі.
— Це пневмоканал, — сказав Геннадій. — П’ятдесят у перерізі труби, що проржавіли трохи не до дір. Як велетенські гільзи, відстріляні Рембо з пропорціями Гулівера. По них і наганяли пісок із дна річки Південного Бугу. Потім якось непомітно вони щезли.
— Їх забрали Піски? — заворожено запитав Костянтин.
— Ні, що ви, — Геннадій дивно посміхнувся. — Їх забрали заповзятливі люди, щоб здати на брухт.
Геннадій постукав кісткою пальця по трубі, яка лунко «заспівала».
— Я спочатку подумав, що це уламок тої труби. Потім зрозумів, що це не так, — він дістав з кишені на поясі кілька білих картонок і ручку. — Напишіть щось.