Миколаiвське небо

— Чесно кажучи, я мужньо борюся з бажанням подзвонити у відповідну інстанцію, — проговорив Костянтин.

Геннадій зрозуміло посміхнувся.

— Найпереконливіше — у нас палі в пісок ішли, — сказав він. — Причому, плавнів там не було. Це на глибині п’ять метрів вище рівня ґрунтових вод! Заб’ємо палю, вранці приходимо — нема палі. Порожнє місце. Протремо очі, побігаємо по будмайданчику. Так і не знайшли тоді палю. Забили нову. Перевірили — рівень дотриманий, не хитається. Вранці приходимо — нема її на місці. Стали бити третю, а вона ввійшла наполовину й відмовилася йти глибше. Перевіряємо — а там верхівка вчорашньої палі, на двометровій глибині. Через кілька днів всі палі, як пластинки ксилофона, стирчали — кожна різної висоти. Ми повисмикували бешкетниць краном. Забили по новій. До речі, біля підстанції є котлован, що давно сповз, із залізобетонними штирями, нестрункими, як індикатори частот на еквалайзері гарного китайського магнітофона. Це він — так і недобудований будинок. Ну й креслення пропадали, кілька разів техніка розчинялася в тумані й з’являлася тільки після чергового туману. Добре, що тут тумани часто. Все це гарненько тиснуло на психіку. Протягом двох років ми не побудували жодного будинку! Отримали чимало штрафів, а потім будівництво згорнули. Багато хто подумав, що це гроші в будівельників вичерпалися. А все починалося, як у вас, з дивної головоломки з проводами.

Геннадій доказав і вичікувально подивився на Костянтина.

Той так само спокійно сидів на стільці. Але цей стілець повільно сповзав кудись униз, немов провалювався. Інженер обережно глянув під дерев’яні ніжки й нічого не побачив, окрім непорушного, але добре подертого лінолеуму. Чомусь йому стало страшно. Нахлинув той дивний абсурдний страх, від якого німіють всі члени. І від якого змусити себе перестати боятися, як завжди — зусиллям волі, практично неможливо.

— Я вам не вірю, — сказав він.

— Можна не вірити в існування автомобілів і продовжувати ліпити пасочки на розділовій смузі швидкісної траси.

— Навіть такими гучними фразами ви мене не переконаєте. Можете зайвий раз не намагатися. Припускаю, що наступного разу ви прочитаєте віршик: «Паска-паска, удавайся! Як не вдашся, я тебе вб’ю…» Такі віршики полюбляє вживати Стівен Кінг для нагнітання саспенсу. Тож знайте! Він не подіє. Тому що я прочитав чимало фантастики й зумів для ясності розуму розмежувати реальність і божевілля.

— Я можу довести, що ви не праві.

— Давайте. Хоч зараз. Тільки навряд чи у вас щось вийде.

— Зараз холодно. Вітер. Давайте завтра.

Ну ж! Відмовся! Вижени втришия, — підказував Костянтинові здоровий глузд.

— Завтра, — кивок. — О котрій годині погода Намиву-2 дозволить вам?

— О сьомій ранку буде вже світло. Давайте біля котловану зі стовпами-еквалайзерами.

— Там і зустрінемося, — кивнув інженер. — Заразом і подивлюся, що вас так налякало, — усміхнувся. — А зараз ідіть. Мені треба працювати. Розберуся з проводами, які довели мене до стану, в якому я погодився на вашу компанію.

Геннадій підвівся зі стільця й, розуміючи марність естетичних турбот, розгладив витягнуті коліна на джинсах. Від його долонь на кошлатій матерії залишилися темні сліди, як від щітки на вичесаному проти ворсу перському килимі, який часто тягали на пікніки й рідко віддавали в хімчистку.

— Відміряючи довжину, виходьте з того, що найкоротша відстань між деякими точками тут — не пряма, — сказав гість. — Походіть з мотузкою й виберіть нове місце для стовпів. Або просто замовте провід у два рази довший. Має вистачити. І ще… Дякую вам за чай.

Гострі й обламані на кінцях, немов ребра велетенської тварини, що давно згинула й мимоволі передала свій висушений пустелею й обгризений вітром скелет мисливцям на скам’янілості, бетонні стовпи стирчали з неглибокої вибоїни, краї якої давно згладила ерозія, зсуви, і підошви дитячих кросівок. Костянтин, намагаючись не розхлюпати з розм’яклої пластикової склянки трав’яний м’ятний чай, що по-ранковому бадьорив і додавав думкам ясності, спустився на дно западини. Туфлі грузли в податливому піску, збиваючи його дрібнозернисту крупу й глибоко вминаючи її в холодне вологе тісто кварцу, начиненого черепашками. Костянтин підійшов до однієї з низеньких паль, що діставала йому до грудей. З її обгризеної верхівки заточеним пазуром стирчав іржавий сталевий прут. Костянтин простяг руку й торкнувся його шорсткої поверхні.

— Раніше тут стояв кран, — пролунав голос. — П’ять років стояв, погризений корозією, завалював ґрунт опалим листям облупленої фарби. Чорною й жовтою зверху й криваво-бурою знизу. З ним картина запустіння виглядала довершеною. Він наочно й дуже переконливо демонстрував, якими неспроможними виявилися ми, творці досконалої техніки, проти сили природи. Невідомої нам природи й невідомої її сили.

Костянтин підняв голову, й глянув поверх обламаних обелісків на чоловіка, який стояв на укосі котлована. У ранковому повітрі кожен пристрій на ременях Геннадія було видно чітко й ясно, аж до маркування на провідках і цифр на кнопочках. Карабіни блищали, відбиваючи біле осіннє небо. Екранчики двох чи трьох пристроїв світилися чужими для пісків кольорами. Щось тихо пищало й потріскувало. Може, лічильник Гейгера.

— Доброго ранку! — привітався Геннадій. — Дякую, що прийшли.

— Здрастуйте, — відповів інженер.

— Ви любите пити на повітрі?

— Останнім часом принадився.

— Я, здається, здогадуюся, чому…

— Здогадки мене не цікавлять, — похитав головою Костянтин. І відштовхнувшись рукою від бетонного обеліску, перестрибнув котлован у напрямку Геннадія. — Ви збиралися мені щось показати. Поки я бачу лише старий фундамент. Невагомий доказ.

— Це останній форпост людини в цій зоні. Далі починається те, що вона ніколи не повинна була бачити. Дещицю, що я зміг відшукати, — вам і покажу.

Костянтин багатозначно викинув спорожнілу склянку і піднявся нагору.

Вони попрямували у бік річки.

— Ви знаєте, чому цей район назвали Намив? — запитав Геннадій.

— Наприкінці вісімдесятих у рамках всюдисущої і всепроникної Перебудови ландшафтні будівельники підводними насосами підняли з дна річки пісок і намили його на берег.

— Виходить, цього району раніше не було?

— Виходить.

— А якщо в річці щось було приховано, то воно опинилося на поверхні? Або, у крайньому випадку, під нею.

— Скарб? Поховання?

— Я раніше теж так думав. Але потім зрозумів, що виявився неправим. Ні те ні інше, — Геннадій зітхнув. — Ви, напевно, чули про аномалії? Про курську магнітну, наприклад?

— Начебто погодилися, що магнітометри збивали родовища магнітних руд…

— Якби це були вони, аномалію назвали б рудним басейном.

— Ви хочете сказати, що тут, на території двох Намивів, — така ж аномалія?

— Ні.

— Тобто?

— Це інша аномалія. Сильніша. Її навіть річкою, як тином, відгородили, щоб людство не потрапило на її територію. Там ховалося те, чого людина ніколи не повинна була бачити. Заводний механізм всесвіту. Машинне відділення, у якому підтримуються усі фізичні закони й регулюється швидкість перебігу часу. Але, як і в будь-якому машинному відділенні шикарного лайнера, тут панує нестерпний шум, пахне мастилом і концентрація простору-часу досягає немислимих показників. Якщо ви прийдете у відділення й поставите там шезлонг, струмінь гарячої пари, що виривається з навіженого клапана або удар струму від погано ізольованого проводу швиденько вас звідтіля виженуть. Як вони зігнали нас. І вже почали підбиратися до вас.

— Це смішно, — Костянтин зробив незрозумілий жест. — Людина забудувала всю Землю, а тут, у Миколаєві, у якому населення — п’ятсот тисяч, — потрапила в аномалію. Якби такі аномалії дійсно існували, ми б про них знали.

— 1 знаємо.

— Ви про Бермудський трикутник і гори Непалу? Здається, це фантастика.

— Ви колись забивали цвях у стіну? — запитав Геннадій.

— Що-що?

— Але ж забивали?