Останнiй неандерталець

Майнула думка: чи не можна подолати світловий потік, ніби використати як провідник, миттю пробігти від початку до кінця? Але… триста тисяч кілометрів за секунду — квантова межа. Не можна в світловому промені рухатися швидше світла!

Отже, швидшого за світло руху бути не може? Безвихідь? Діалектика не визнає безвихіддя. Матерія, простір, час — безмежні. Безмежна і швидкість!

Що за квантовою межею? Відповідь одна: нова форма руху. Треба її знайти. Остаточно переконався у правильності своєї думки, коли відкрив Голубнику — двійника нашої Землі. Голуба планета, з рослинністю, океанами, сніговиками на полюсах, навіть в обрисі материків щось схоже! На планеті рабовласницький лад: певно, свій Цезар і свій Брут… За розвитком люди відстають від нас на дві тисячі років. Але ж од планети світло йде стільки ж! І якщо прогрес у них на спільній з нами лінії, то вони переживають ту ж саму добу — становлення соціалізму…

Що за квантовою межею?

Світло має масу — це відома істина. Якщо взяти хвилину випромінювання Сіріуса і сконцентрувати в масу, то можна виліпити ще одну голову Нефертіті… Та чи є квантова межа — грань переходу від одного стану швидкості в інший? Світла — в тяжіння?

Гравітаційне поле за структурою уривчасте. Його частки — кванти тяжіння чи гравітони. Вони в безперервному русі. Чи не це вона, надсвітлова форма руху?

Тоді підходимо до поняття нуль-часу!”

Валентин відчував — найцікавіше попереду. Брайнін писав:

“Чотири роки спостерігав Голубнику. Що таке чотири роки? Течуть річки, хлюпочуть моря. В житті планети — мить, в історії суспільства, можливо, хвилина? Міста за кріпосними стінами, рипіння млинових жорен… А коли ввімкнув генератор нуль-часу, — дві тисячі років ніби впали з плечей.

Те, що відкрилося, не викликало сумнівів: на планеті точиться війна багатих і бідних. Одні, зодягнуті в сіро-зелене, мають армії, флоти; в других — тільки відчайдушність, рішучість.

Не знаю як, але на планеті бачать мене. Може, тінь з космосу, може, моє обличчя або щит? На мене показують пальцями.

Розбираюся у ворожих таборах. Знайшов їхні штаби. Сіро-зелені сильні синіми блискавками: електрична чи атомна зброя — незрозуміло. Де пройшли їхні загони, там спалені селища… Щось на зразок катапульти. Шари, що їх вона викидає, розтікають червоним туманом, отруюючи все довкола.

У мене нестерпне бажання: знищити жахливу катапульту. Я накреслив на білому аркуші план місцевості, де розташовано цю гадину, і показав креслення штабові народних військ.

Коли за два дні (ці й наступні рядки написано іншим почерком, мабуть, писала Ольга Федорівна), подивився на гори: катапульти не було; на її місці велетенська вирва з порізаними краями. Ще не встиг зрозуміти, наблизив зображення — не слід було цього робити! — з щита вирвалася іскра, обпалила скроню і праву частину обличчя… Було вісімнадцяте серпня, планета сховалася за диск зірки, з’явиться через тридцять два дні…”

А зараз ніч на двадцяте вересня, час — без двадцяти дванадцята. Залишається дві з половиною години.

У теці ще папери і газетна вирізка — оповідання письменника Лідіна. Розрахунки, формули і раптом белетристика: “Повернувся з фронту Малахов і одружився на вдові свого вбитого однополчанина Єгора Нескачева. Сталося це просто і природно, як росте трава чи тече вода”. І далі: як воювали люди і як гинули, а ті, що лишилися в живих, любили і жили, як і належить усім живим.

Валентин уявив Брайніна, що схилився над сторінкою. Про що думав старий, що хвилювало його? Правдивість, з якою автор написав оповідання, чи, може, щось своє, пережите?.. І раптом, як блискавка, майнув здогад: так могло статися і в житті Брайніна. І не сталося!..

Валентин квапливо гортав щоденника, знайшов рядок, де Брайнін згадував розмову з його матір’ю. Якою гарною була вона років п’ятнадцять тому!

Валентин не мав права судити матір чи Брайніна. їх розсудило життя, в якому все могло скластися інакше і не склалося. А щастя не було ні в кого з трьох…

Станція спить.

Ні, не спить. Умирає в палаті Брайнін, людина, яка прочинила двері у Всесвіт, прийшла на допомогу людям далекої планети. Вмирає і жде. Кожна мить для нього — нестерпні муки: удар був смертельний.

Дві години.

Десять хвилин на третю. Валентин поклав руку на білий важіль. Важіль посунувся, — ну, до кінця!

Звичне падіння безодні, вибух світлових променів, і — скільки облич, скільки піднятих рук! Здається, чути, як люди вигукують: перемога!

А ось гірський масив. І тут люди. Але чому вони подають якісь застережливі знаки?..

— Валентине Петровичу! — Це за дверима кричить Ольга Федорівна. — Швидше!

Валентин підхоплюється з стільця.

— Вас!.. — Ольга не може стримати сліз.

Валентин вибігає з будиночка. Навколо ніч, і тільки одне вікно світиться вдалині. Це в палаті Брайніна. Валентин біжить через подвір’я, перечеплюється на східцях:

— Євграфе Федоровичу!

Назустріч з білої подушки погляд: що?..

— Перемога! — кричить Валентин. — Вони перемогли!

Хапає худу руку, припадає до неї губами. У Валентина більше ніж радість: рука останнім зусиллям тягнеться до його голови, пестить. І за цю мить Валентин ладен віддати усі прожиті вісімнадцять років.

Кімнату на мить осяває синя блискавка. З рук Ольги падає склянка з водою.

Валентин не вимкнув апарат.

Удвох вони заходять до лабораторії. Бачать щит, котрий повис на дротах, схилені на пульт мертві білі циферблати.

Але тека з кресленнями і формулами у Валентинових руках. І попереду ціле життя. Люди прийдуть до тебе, Голубинко!

ТАНЦЮЮЧІ ЛІНІЇ ВАНДЕРВЕЛЬДЕ

Хроніка про прихідців

Коли я увійшов до кабінету редактора, — видовженої сплющеної дев’ятнадцятьма поверхами кімнати, — то вже знав, що нічого доброго чекати не доведеться. Редактор сам викликав мене по телефону; так він робив із молодими співробітниками, коли досвідченіші були зайняті.

Привітавшись, я тупцював біля дверей і не наважувався спитати, чого мене викликано. Редактор не підводив очей від паперів, вигляд у нього був похмурий. “Зараз вліпить догану”,— подумки вирішив я; чомусь здалося, що гірше догани нічого бути не може. День починався кепсько.

— Ви? — неголосно спитав редактор, про щось розмірковуючи; ім’я моє він, звичайно, знав.

— Так… — відповів я, цілковито переконавшись, що догани не минути. От тільки — за що?

— Напишіть про лінії Вандервельде, — сказав редактор, відірвавшись нарешті від паперів.

— Про лінії? — перепитав я, бо відчув себе кроликом, котрого збираються засмажити.

Історія з лініями щойно відшуміла на Землі і справила враження землетрусу. Астрономи й досі розводять руками: “Хіба можна було таке припустити?” Космонавти присоромлені: вони більше за всіх вірили в братів по розуму. А філософи — на те вони й філософи, щоб узагальнювати все, що робиться в світі, — кажуть глибокодумно і коротко: “Буває…” І от — треба писати про лінії.

— Але… — я вдався до незаперечного доказу. — Про них написано усе!

Про лінії справді було написано все — від вуличних пісеньок до наукових трактатів.

— Знаю! — редактор і бровою не ворухнув на мій рішучий випад. — Однак я не бачив статті, — провадив далі,— яку можна було б беззастережно надрукувати в дитячому журналі. Без знаків оклику і математичних викладок. От і зробіть таку статтю-хроніку.

Це полегшувало завдання. Я відчув, що спливаю на поверхню: уявна догана, ніби грузило, відчепилася від моїх ніг.

— І, будь ласка, без фантастики, — попередив редактор. — Борони вас боже від цього захоплення! Життя, знаєте… — Редактор любив погомоніти про життя: йому виповнилося п’ятдесят два, а кожний вік має схильність до своїх тем. — Словом, життя обходиться без фантастики, — підсумував він. — У цьому нас переконали ті самі лінії.