Останнiй неандерталець

Зірка лежала на столі і в сутінках намету здавалася безбарвною.

Коли Людмила скінчила, він спитав: “Усе?” — і на ствердний кивок відповів:

— Ви… От що. Ідіть, влаштовуйтесь на ночівлю. І не натякайте зайвого, щоб з вас не кепкували.

Іван Сергійович помовчав.

— Як ви можете не вірити, — обурився Вовка, — коли це стверджують двоє людей?

Але Іван Сергійович підвів очі й сказав:

— Лікаря, якщо треба, надішлю до вас завтра вранці…

Людмила і Володимир пішли, так і не зрозумівши, серйозно чи жартома говорив з ними керівник. Він мав звичку розмовляти в такому дусі: гумор важкуватий, але загалом безневинний.

Коли вони пішли, Іван Сергійович відіслав Євгена в сусідній намет грати в доміно і задумався, що за предмет принесли геологи. Він зважував зірку на руці, підносив до очей, намагався роздивитися щось у кристалі. За багато років йому не доводилося зустрічати нічого такого. Тримав у руках і гірський кришталь, і алмаз, і берили, але такого огранення, такого шліфування йому не траплялося, і жоден кристал не важив стільки, як цей. Нарешті, зсунувши зразки порід до середини столу і поклавши зірку на звільнене місце, він дійшов думки, що оповіді Володимира та Людмили маловірогідні. А що, як вони захворіли в тайзі і все це їм привиділося?

Іван Сергійович умостився на ліжку, але заснути не міг. Нила нога, і перед очима знову ця зірка-птах.

Світло різко посилилося, всю енергію переключили на табір. У сусідньому наметі залунали радісні вигуки і ще пристрасніше застукотіли кісточки. Іван Сергійович потягся за кварцовою лампою, і хоч вона остобісіла йому, та без неї при ревматизмі ніяк не можна, — намет наповнився фіолетовим світлом. Крекчучи, він стяг з ноги валянок, та так раптом і завмер з ним у руці.

Зірка зовсім змінилася у кварцовому промінні, заблищала голубінню, а всередині немов піднялася і застигла здиблена зелена хвиля. Чистота кольорів дивувала гармонією переходу одного тону в інший. Вперше в Івана Сергійовича майнула думка, що зірка не зроблена людськими руками. Од цього здогаду серце обірвалося. Він схопив кристал, підніс до очей.

— Тю, хай йому грець… Що за чудасія? — промимрив, відсахнувшись, і мало не випустив зірку.

Важко було повірити в те, що побачив Іван Сергійович: стіни намету зникли, розтанули, в глибині відкрилося чорне небо, де смолоскипами палахкотіли сім велетенських дивовижних зірок. Одна, напрочуд яскрава, блакитна, летіла просто в очі. Здавалося, що вона обпалить, засліпить. Іван Сергійович труснув головою, і тут, в останню мить, перед ним постало обличчя людини. Воно ніби наблизилося до нього, глянуло очима, сповненими такої енергії й розуму, що, здавалося, вони пронизують наскрізь.

Отямившись, Іван Сергійович побачив біля дверей переляканого Петрова. Ніби продовжуючи розмову, він сказав:

— М-да. Зірочка-то не наша! Міжпланетна зірочка, от що скажу…

Про те, що кристал “показує”, вранці знав увесь табір. Один по одному геологи заходили до намету керівника. Тут уже вівся перехресний допит:

— Ні уламків, ні оплавленого металу?..

— Нічого.

— Цілком певний?

— Як не бути певним, — хвилювався Володимир, — коли ми тупцювали на цьому квадраті все літо!

— І нічого більше?

— Анічогісінько.

— Все одно треба шукати, — підсумував Іван Сергійович. — Але що робити з нею?

Усі дивилися на зірку. Вона лежала на столі, на чистому рушнику.

— Треба повідомити Москву, — запропонував хтось.

— А Свердловськ? — спитав інший. — Через голову?.. Спочатку — філію академії.

— До управління…

— Я не згодний, — заперечив Вовка. — Треба взнати таємницю кристала.

На мить запанувала тиша.

— От що, хлопці, — сказав Іван Сергійович. — Знахідка незвичайна, розумієте? Хапати руками кожному не дозволяю. І взагалі, треба порадитися з управлінням…

— Заберуть зірку — тільки її й бачили, — кинула Люда.

— Треба, щоб ми самі, Іване Сергійовичу!

— Що самі? Вона ж мовчить! — Іван Сергійович розповів, як вони з Євгеном до півночі упадали біля цієї зірки і нічого, крім блідих спалахів, не змогли помітити. Він певен, що і Людмила, і Володимир, і він сам бачили картини випадково, завдяки особливим обставинам. Та яким саме?

— Як примусити її “заговорити”? — спитав він.

Ніхто не відповів. Супилися, морщили лоби, мовчали.

Нарешті Вячеслав Гольдін сказав:

— Вовка дивився на сонці, ви — при світлі кварцової лампи. Тут є щось спільне. З цього треба й починати.

— Дати світло! Уваров, крути двигунець!

— Стривайте! — зупинив усіх Іван Сергійович. — Запросимо Соломіна, керівника управління, нехай зв’яжеться з філією, — Іван Сергійович витяг блокнот, написав кілька рядків. — Отак і передамо!

Петров присунув табуретку до рації. Кожний прагнув зазирнути через його плече. “Знайшли зірку, — відстукував він. — Показує неймовірні речі. Не знаємо, як розшифрувати. Просимо повідомити Уральську філію Академії наук…”

У Свердловську приймав повідомлення Януарій Якович Соломін. Усі знали про його дружбу з Іваном Сергійовичем і не мали сумніву, що відповідь буде доброзичлива. Не було сумніву і в тому, що Іван Сергійович зацікавлений не менше будь-кого розгадати таємницю. А те, що він заборонив торкатися зірки руками, правильно, ображатися тут нічого.

Петров закінчив передавати, перейшов на прийом. З хвилину тривала пауза. Потім у навушниках забилися крапки і тире: “Повторіть, — просив Соломін. — Нічого не розумію”. Петров слово в слово повторив телеграму.

Цього разу пауза тривала довше. Усі затамували подих. Але ось морзянка заспівала в навушниках. Олівець Петрова забігав по аркушу: “Старий, не бреши. Закортіло на пенсію? Займайся своєю роботою. Соломін”.

Усі, хто бачив написане, остовпіли.

— Оце друг! — обурився Іван Сергійович. — На пенсію! Двадцять два роки працювали разом! Хлопці! — Звернувся він до всіх. — Які є пропозиції?

Зірка відмовлялася розкрити свою таємницю. Три дні не відходять од неї Андрій Шумилов, Слава Гольдін. І не тільки вони, вся геологічна партія. “Головне — ультрафіолетове проміння”, — наполягала Ліда Семен-ченко. “Тепло!” — твердив Пилип Жаркін. “Дійте електрикою, магнітним полем…” — надходили записки з далеких ділянок.

Більшість порад згодом виявилися слушними, але поки що зірка була сліпа і німа, як камінь.

— Чого їй ще треба? — питав Андрій. — Кут падіння променів?

Спрямовували пучок світла в центр кристала. На другому кінці столу Вячеслав марно намагався спіймати відбитий промінь.

— Кут падіння дорівнює куту відбиття… — твердив він, мружачи то одне, то друге око. — Кут падіння… Ану, перенеси світло на той край. Кут падіння…

— Перестань шаманити! — розсердився Андрій. — Торочиш одне й те ж: кут падіння, кут падіння…

— Мені здається, — зауважив Гольдін, — що ми на неправильному шляху. Ходимо біля неї, як ідолопоклонники. У чім правий Вовка? Схопив і побачив, Людмила — теж. А ми поклали на стіл і кружляємо, хоровод влаштували… Не чіпати руками — це, звісно, правильно. А чи на всі сто відсотків правильно?

— Ми і так беремо. Переносимо з місця на місце?

Зайшов Іван Сергійович:

— Ну, як, хлопці?

— Нічого… — відповіли безнадійно.

Іван Сергійович тупцював навколо столу, попереджав:

— Дивіться — обережніше. Ніяких потужних впливів. І щоб — ані плямочки!

У розпорядженні Андрія була апаратура для спектрального та хімічного аналізів, але застосовувати звичні методи до кристала не наважувався: надто цінною була знахідка. Електриці, магнетизму зірка не піддавалася, нічого не показувала. Минала четверта доба. Можна було збожеволіти.

— Доки ти нас мучитимеш? — не стримався Андрій, схопив зірку, підніс до лампи. — Стій! — крикнув застережливо. — Славко!

Обережно поклав зірку на стіл, дивлячись у темний закут намету порожнім, наче невидющим, поглядом.

— Побачив, Славко! Ух! — несамовито тер очі. — Побачив!

Вячеслав узяв кристал і собі підніс до кварцової лампи. І теж на мить засліп.