Повернення "Галактики"

— Згода! — вигукнув Лежень.

Дем’янко заперечив:

— А я не згоден. Ніколи мені гостювати, я поспішаю до Палацу науки.

— Гай-гай, Дем’яночку! — похитав головою Лис Микита. — Який-бо ти незгідливий, не хочеш заради свого друга навіть погостювати. Він набере харчів, повернеться, та й підете собі далі.

— Та зайди, — наполягав Лежень, — і почекай, поки я вернусь!

— А я не хочу!

— Ні, підеш.

— Ба ні, не піду.

Отак сперечаючись, вони непомітно дійшли до Микитиного замку — великої, добре замаскованої нори. З неї визирала огрядна Лисиця.

— Та що з ним панькатись? — обурився Лежень. — Хапайте його!

Лис ухопив дерев’яного хлопчика за поперек і поволік до нори. Дем’янко пручався, але вирватись не зміг. Хоч йому й не боліло, та він з жахом відчув, як Лисові зуби вгрузли в його дерев’яне тіло.

У просторій норі Лис випустив Дем’янка і сказав, облизуючись:

— Твоє щастя, що ти дерев’яний…

— Ой, яка гарна лялька! — застрибали малі лисенята — Мицько й Міна. Поважна Л, исиця погордливо дивилася на Дем’янка й нічого не казала.

— Ну, бавтеся тут, я незабаром повернуся, — сказав Микита, по-змовницьки підморгнувши господині, і шаснув мерщій із нори надвір.

Дем’янко побачив через вихід, як Микита привітно махнув хвостом перед Лежнем і повів його на стежку. Незабаром обоє зникли в гущавині.

Сів Дем’янко та й зажурився. Бач, який друг із цього Лежня. Зрадив! Оддав на поталу гостромордому Лисові. Хоча б уже швидше там наївся та й повертався.

Лис Микита причвалав сам — радий та веселий.

— Ну як, Дем’яночку, гарно в нас? О, та ти, я бачу, засумував. Чого б то?

А тим часом господиня питала в чоловіка:

— А де це ти таку гарну ляльку здибав?

— Та йду собі, коли чую — гомонять. Прислухаюся, аж воно оцей Дем’янко і Лежень. Дем’янко, думаю, стане нам у пригоді! Він, я чував, розумний, кмітливий. Та що там казати, отакі, як Дем’янко Дерев’янко, навіть у лісі потрібні. Правда, друже? Та ти не бійся, ну, трохи допоможеш Мицюні й Міні готувати домашні завдання. Вони здібні діти…

— Не те, що дурні вовченята! — докинула своє Лисиця.

— Еге, мудрі голови! — вів далі Лис, погладжуючи лапою своїх лисенят. — Але ми з мамою вже втомилися виконувати за них домашні завдання і бігати сваритися з учителями. Та й задачі пішли якісь дуже складні. А наші дітки — це таки наші дітки, і кожна лісова тварина мусить знати, що вони талановиті!

— Уже ж не такі, як ті бовдури — ведмежата, — знову подала голос Лисиця.

— Нумо, до діла! — гукнув господар. — Ану, Мицюню, де твої зошити?

І став Дем’янко навчати лисенят. Він раніше й сам не знав, що здатний розв’язувати всякі там задачі.

— Ну, от бачиш, — втішався Лис Микита, — хіба в нас гірше, як у якомусь там Палаці науки?

А стара Лисиця звелась на задні лапи, закопилила губу і, недбало поклавши хвоста на ліву передню лапу, поважно подибала до школи. Там вона всім задала перцю — і директорові, і вчителям. “Мої лисенята здібні діти! — репетувала вона. — Я не допущу, щоб їх кривдили!”

Після цього Мицько й Міна стали приносити самі п’ятірки. Всі тішились, невесело було тільки Дем’янкові.

Тим часом у лісі по всіх усюдах линула слава про Лисових дітей. Вони, мовляв, хоч і пустотливі, але такі здібні, такі талановиті, що й годі казати. Учитель — бородатий Цап — аж мекає від задоволення, хвалить не нахвалиться. Усі пророкують лисенятам велике майбутнє. Мицько навіть почав надсилати до “Лісової газети” вірші. Один з них таки видрукували. Назвали його “Привіт курям!”

Любі кури, миле браття!

Як ви поживаєте?

Чом до нас хоч на часину

Ви не завітаєте?

Тато люблять вас і мама.

Хто ж вам на заваді?

Просимо, хутчій приходьте,

Будемо вам раді!

І жодний звір, жодна птиця не знали, що вірша склав Дем’янко Дерев’янко і що його змусив до того Лис Микита. А вірш цей полюбився багатьом звірам. Вовки співали його хором на узліссі. Вони теж хотіли подружитися з курми.

Дні йшли за днями, а Лежень не повертався. Одного разу Дем’янко випадково почув, як Лисиця спитала свого чоловіка:

— А що ми робитимемо, коли той Лежень прийде?..

— Не журися, люба, — заспокоїв її Микита. — Дем’янкові доведеться довго ждати. Знаєш, куди я одвів того Лежня? Він знов у Барановому урочищі!

Обоє захихикали. А Дем’янко ледве на ногах устояв, дізнавшись про таку підступність. Проте нічого не сказав. Він усе грався з лисенятами, а сам думав, як його вирватися з оцього лисячого “замку”.

ЯК ДЕМ’ЯНКО ПЕРЕХИТРИВ ЛИСА

Та як втечеш, коли хитрий Лис не спускає з нього ока, не дозволяє виходити з дому? “А чого ти там не бачив, — казав він, крутячи пухнастим хвостом. — Звірі на тобі одежу пошматують і скалічити можуть… Гуляти в лісі — то небезпечна річ, ой-ой, яка небезпечна! “

Тільки тоді, коли треба було зарядити сонячну батарею, Лис виводив Дем’янка на лісову галявину.

Коли Лиса не було вдома, то Дем’янка стерегла Лисиця. Що його робити?

Думав-думав Дем’янко та й надумав. Він почав Мицька вихваляти:

— От уже здібна дитина! Особливо по арифметиці він добре тямить…

— А так, — озвався вдоволений Микита. — Він у мене на ферму як прибіжить, то так уже курочок лічить, що аж пір’я летить!

— Еге, це в нього виходить, — кивнув Дем’янко. — Але чи зуміє він порахувати всі дерева в лісі?

— Авжеж, зуміє! — обізвалася Лисиця. — Він же не те, що сірі вовченята!

— Я думаю, — поважно сказав Лис, — що коли ти допоможеш, то полічить.

— А навіщо їх лічити? — запхикав Мицько.

— Чи бач, він ще питає! — обурився батько Лис. — Ти знаєш, дурню, яка слава про тебе піде між звірами? Та й те сказати, — якщо всі дерева полічиш, значить, у цьому лісі господарями будемо ми.

— Авжеж, авжеж, — заскавуліла Лисиця. Та жвава така зробилася — писок задерла вгору, хвоста наструнчила. — Тоді поганим вовчиськам зась до нашого лісу!

— Та я й ведмедям не потуратиму, — храбрував Лис. — А то швендяють та тільки кущі ламають. Хай тут привільно живеться тій звірині, яка за це м’ясцем віддячуватиме. От хоча б зайчики…

— Нехай і кролики живуть тут, — додала Лисиця. — Якщо ми від них одцураємось, то хто ж подбає про бідолашних?

— Авжеж, авжеж. Я піду до самого Лева і таки доб’юся, щоб у мене в лісі жили тільки звірі, що пасуться й нагулюють м’ясо.

— Кроликів! Курочок! — затанцювали Мицько й Міна.

Ох, розпалився ж апетит у цього виводка! Дем’янко слухав, слухав та й одвернувся до стіни, щоб не помітили, як його душить сміх.

— Ну, добре, — нарешті отямився Лис, поклав лапу на Дем’янкове плече. — Ніколи, кажуть, не відкладай на завтра того, що можна зробити сьогодні.

— І я такої гадки! — весело сказав Дем’янко, маючи на думці, звичайно, своє.

— Отож ідіть і розпочинайте!

А Дем’янкові цього й треба було. Ось він з Мицьком вибрався з нори в ліс. Мицько задер мордочку, понюхав повітря.

Потім почав нюхати землю.

— Тут пройшла куріпочка. Оце запах!..

Дем’янко відразу змикитив:

— То біжи по сліду, а я тут почекаю.

А сам думає: “Хай тільки побіжить, то бачитиме він мене, як свої вуха”. Мицько сіпнувся бігти, але зупинився.

— Еге, батько наказував, щоб я не залишав тебе самого… Бо тоді й шерсть на мені обскубе.

— Ну, гаразд, розумнику, — сказав Дем’янко. — Тоді давай починати. Лічи!

Молодий Лис заметляв хвостом. Подивився на дерева, забубонів:

— Один, двоє, троє, вісім, дванадцять…

Бачте, Мицько вмів добре рахувати тільки до трьох. Дем’янко зупинив його:

— Еге, так діла не буде. Починай наново.

Та скільки не починав бідолаха, виходило одне й те ж: “Один, два, три, вісім…”

Отак вони рахували, коли це щось зашелестіло, і на стежку виповзла старезна-престарезна Черепаха. Вона ледве переставляла свої криві ноги.

— Ждорові були, хлопчі-молодчі, — прошамкотіла вона. — Штара вже я штала, жбилашя ж дороги…