Повернення "Галактики"

БАРАНОВЕ УРОЧИЩЕ

Розпрощався Дем’янко з птахами і помандрував далі. А йдучи, міркував над словами Птиці. Поминув луки, перейшов через ліс, а сказане Чубатою не виходило йому з голови.

За лісом — перелісок, а далі — густий чагарник. Усе навколо заросло терном — важко й продертися. Але Дем’янко все-таки пробирався. Раптом до нього долинули дивні звуки. Дем’янко прислухався. Десь попереду щось хропло, сопіло, неначе ковальський міх.

Дем’янко Дерев’янко пришвидшив крок. Нарешті чагарник розступився, і він побачив сад. Яблуні, груші, вишні, сливи, абрикоси… Найрізноманітніші плодові дерева розбрелися по зеленому видолинку. Деякі повсихали, в багатьох стирчали сухі, вибілені дощами гілки. Поміж деревами розкошував бур’ян. Висока сердита кропива, колюче будяччя заступило стежки, а решту площі захопили свиріпа й молочай. Видно, давно тут не було господаря. Забули про цей сад люди.

Але хто ж ото хропе?

Придивився Дем’янко — а в бур’яні щось темніє. Сказати б якийсь окоренок, так ні, потроху ворушиться. І таких окоренків тут чимало.

“Ану погукаю, — думає Дем’янко, — може, хтось озоветься”.

— Агов! Чи с тут хто живий?

Ніхто не обізвався, тільки якесь зітхання долинуло з бур’янів. Тоді Дем’янко підійшов до окоренка, що лежав найближче. То був сонні їй хлопець. Увесь обснований павутинням, брудний, в старому потертому одязі. Дем’янко штовхнув хлопця в бік.

— Кого це принесло? — промимрив той невдоволено і навіть очей не розплющив.

— Це я, Дем’янко Дерев’янко!

Хлопець розплющив одне око:

— Хі! Що ж ти за один?

— Я електронний хлопчик, шукаю дороги до Палацу науки. Щоб справжньою людиною стати.

— Хі! — пропищав хлопець у бур’яні. — Нащо тобі тюпати кудись? Нема кращої науки, як у нас!

— А що ви робите? — поцікавився Дем’янко.

— Заощаджуємо час.

— Як же ви його заощаджуєте? — вигукнув хлопчик. — Розкажи.

— Гаразд, я розкажу, — погодився незнайомець. Другого ока він так і не розплющив. — Тільки ти ляж біля мене.

Дем’янко ліг поруч, горілиць. Сусід заплющив око і почав неквапно розповідати. Він та інші такі, як він, раніше вчилися у школі, але це їм набридло. Треба було і читати, і писати, і задачі розв’язувати. А це ж так марудно… І от якось забрели вони в цей сад та й розташувалися тут. Хоч дерева й старі, родять не щедро, та їм вистачає. Вилежуйся в траві, бережи години, дні, не витрачай часу ні на яку тобі мотанину. А яблука й груші самі падають у рот, тільки хрумай. Удень пригрівав сонечко, вночі від землі струмує тепло. Качайся собі, а наука йде.

— А яка ж це наука? — поцікавився Дем’янко.

— Ми вчимося розрізняти плоди — які яблука, а які груші, сливи, абрикоси. Я вже зараз можу яблуко від груші відрізнити, он як! Та ще навчаємось…

Раптом здоровенне яблуко — чвок! — нахромилось Дем’янкові на ніс. Електронний хлопчик узяв його і подав своєму новому товаришеві:

— Бери! Бо мені їсти не треба, я живлюся електрикою.

— Давай, — зрадів той і роззявив рота. Схрумавши, заплямкав:

— Смачна груша!

— І зовсім це не груша, — сказав Дем’янко.

— Груша чи яблуко — хіба не все одно? — обізвався хлопець і важко зітхнув: — Ех, якби тут росли вареничні або хоч млинцеві дерева…

— Які дерева? — перепитав Дем’янко.

— Ну, такі, щоб на них росли вареники з сиром, чи млинці, або хоча б пампушки. Ото було б здорово — лежиш собі під таким деревом, а з нього вареники падають, га?

Хлопець аж облизався. І Дем’янко вловив тихе зітхання, що прокотилося по всьому саду — мабуть, усі тут марили про вареничні гаї та млинцеві діброви.

— Я знаю, що хлібне дерево є, — сказав Дем’янко, — а про такі, як ти кажеш, не чув!

Хлопець знову зітхнув:

— Ет, що там те хлібне… Вареників хочеться. У сметані…

— Ну, так подався б куди-небудь — невже не нагодують?

— Не хочеться йти, це раз. І потім скажуть — або вчися, або працюй, це два.

— Ну й що? — здивувався Дем’янко. — Навчишся!

— Ет, не розумієш ти нічого, — сонно бурмотів хлопець. — На все треба витрачати час, а я хочу зберігати його. І ти теж… того… як його…

Співрозмовник засопів, захарчав і нарешті захропів.

Дем’янко лежав горілиць, над ним похитувався бур’ян, а високо на тлі блакитного неба зеленіло яблуневе віття. Було тихо й тепло, спокійно і хороше в усіх його електронних блоках і вузлах. Справді, куди йому тарганитись? Ще впіймають та спровадять назад у Непитайлівку… А тут лежи собі, зберігай час, а наука сама в голову зайде. От тільки не зовсім ясно, яка це наука…

Якось надвечір, коли сонце сховалося за дерева і в саду пролягли довгі тіні, тишу сколихнуло веселе бекання.

— Бе-е-е-е! Бе-е-е!

Дем’янко підвівся й побачив, як з густих заростей вийшов здоровенний Баран. Голова піднята гордовито, роги бубликом, пухка шуба уся в реп’яхах. Гарний Баран, хоч куди! І позирає навсебіч, наче це його сад. Від баранового бекання попрокидалися ледарі, нечупари і замазури, що дрімали в бур’янах.

Дем’янко спитав у свого сусіда, що це за Баран і звідки він тут узявся.

— О, він ще раніше від нас облюбував це урочище. Тому воно й зветься Баранове, хіба ти не знав? — хлопець почухав потилицю і шморгнув носом.

Дем’янко з цікавістю дивився на Барана. Звичайно, електронному хлопчикові не важко було втямити його бекання і мекання, бо, як відомо, вівці мають не такий уже й великий запас звуків.

— Бе-е-ме, — зупинився Баран коло одного з ледацюг, і це означало: вставай, почнемо-о!

Той звівся, став рачки й трусонув своєю кошлатою гривою. Баран вирячив очі і, хитнувшись уперед, як буцне хлопця по лобу! А той Барана. І пішло, і пішло — крешуть лобами, аж гуде! Ледарі лежать навколо, дивляться, гагакають.

Баран буцався з хлопцями і все примовляв:

— Бе-ме — молодці, скоро зовсім збаранієте!..

“Але ж і міцні в них лоби, — думає Дем’янко. — Баран б’є, наче довбнею. А їм хоч би що”.

Та під кінець рогатий баранисько зморився, бекнув щось нерозбірливе і пішов попастись. А хлопці, весело мекаючи, почали стукатись лобами один з одним. Аж гуло!

Отакі “культурні розваги” повторювались щодня. Дем’янко, ясна річ, участі у них не брав. Хлопчик він зовсім невеличкий — нащо йому буцатися з тим Бараниськом? У того ж роги он які — ударить, то й лінзи поб’ються, і транзистори в голові розсипляться…

ЧОГО ЗЛЯКАВСЯ БАРАН

Одного разу Дем’янко лежав горілиць, вистромивши свого носа з бур’яну. Лежав і розмірковував, чи й справді йому хороше живеться і що воно за наука в Барановому урочищі.

Коли це щось зненацька як дзьобне його по носі! Схопився, оглянувся навколо — нікого нема. “Дивина! Що б то могло бути?” — подумав Дем’янко і знову вклався у бур’ян. Почав пригадувати свою Непитайлівку… Коли це знову — бу-бух! — у нього аж в голові задзвеніло, так хтось по лобі тріснув! Аж підскочив Дем’янко, — невже Баранисько? Повів своїми очима навколо — знову нікого! Жодна стеблинка не похитнеться. Але щось наче пурхнуло. Стоїть Дем’янко, роззирається. Раптом почувся тихесенький писк, поглянув угору — на гілці похитується Чубата Птиця, надула воло — мабуть, хотіла втриматися від сміху, та не змогла.

— Нарешті прочумався! — обізвалася вона дзвінко. — Чого се ти барложишся в цьому саду?

— Я тут науки набираюсь, — поважно відповів Дем’янко.

— Науки набираєшся? — похитала чубчиком Птиця. — Тю-тю, дурний! Та навіть горобчики знають, що, байдикуючи, нічого не навчишся. І ніколи людиною не станеш! Гай-гай, який ти нерозважливий… Ви ж тут усі, як баранці, скоро й мекати почнете.

— А Баран заохочує хлопців до спорту…

— Ех, немає на того Бараниська великих ножиць, щоб його остригти! — сказала сміючися Птиця. — А ти мерщій утікай звідси, щоб і тебе не приборкала та огидна потвора…

— Яка потвора? — оглянувся навколо Дем’янко. — Я нічого такого не бачу.

— Поглянь на цих лежнів — то ж лінощі поваляли їх у бур’ян…