ГЧ

Мюленберг трохи заспокоюється. Він знає твердість Гросса.

Гросс іде в управління. Рівно о п’ятій вони зустрінуться за кухлем пива в «локалі» на розі. Рівно о п’ятій…

Розмова з Вейнтраубом закінчена. Гросс приголомшений її результатами. Скромний список додаткового обладнання, складений ним і Мюленбергом, не тільки прийнятий, але й значно розширений за порадою Вейнтрауба. Сума винагороди, запропонована Гроссу, здається йому астрономічною: вона у вісім разів перевищує їхні орієнтовні припущення!

Це неймовірно…. Гросс проймається ще більшою повагою до свого відкриття, до самого себе. Справді, він явно недооцінював свою роботу. Його власні розмови про майбутній переворот в енергетиці мали абстрактний характер. А все ж це має своє очевидне практичне значення. Вони вірно оцінили його!

Тепер лишається укласти договір. Це поза повноваженнями Вейнтрауба. Вони ідуть до Ріксгейма, начальника управління. Візит уже підготовлений. Вони проходять без черги.

Ріксгейм, червоний, лисий, весь круглий і блискучий, підводиться назустріч і шанобливо вітає вченого.

— Доктор Гросс, я надзвичайно радий познайомитися! Пан Вейнтрауб, очевидно, передав вам моє прохання щодо демонстрації вашого чудового винаходу? От і прекрасно! Я вже почуваю себе, як перед цікавим спектаклем.

Вейнтрауб читає заготовлений текст, — зміст договору полягає в тому, що управління купує не тільки уже зроблену машину, але й майбутній передавач електроенергії на десятикілометрову відстань, якщо Гроссові пощастить такий збудувати. Гросс зобов’язується якнайшвидше закінчити свою роботу на кошти, асигновані управлінням на його вимогу, а потім, якщо випробування виправдають розрахунки Гросса, він повинен буде керувати організацією виробництва передавачів і струмоприймачів для різних цілей.

Загалом цей договір майже ніяких зобов’язань на Гросса не накладає, крім одного — продовжувати роботу, яку він не кинув би й сам, витрачаючи на неї свої жалюгідні кошти. Все це виглядає чудово.

— Якщо у вас немає заперечень або доповнень до тексту, ми можемо підписати договір, — говорить Ріксгейм.

Гросс згадує. Чорт забирай, він мало не забув обіцянки, даної Мюленбергові!

— Ні, дозвольте, я хотів би трохи уточнити одне положення. Бачите, справа в тому, що… — Він губиться: як це сказати, щоб не наштовхнути їх на думку про «проміння смерті»? — справа в тому, що… м-можуть бути… різні застосування цього апарата…

Гросс підвів очі і здригнувся. Він нічого не бачив, крім обличчя Ріксгейма, яке, мов куля, плавало прямо перед ним на темному фоні кабінетних шпалер.

Але це було вже зовсім інше обличчя. Останні слова Гросса раптом магічно змінили його. Щось у ньому зрушилося, зім’ялося, наче тріснула всередині якась пружина, що тримала на ньому вираз коректності та офіційної простодушності. Обличчя огидно, змовницьки посміхнулося Гроссу. Брови трохи звелися вгору, зійшлися в ниточку, з куточків очей вибігли зморшки. За гострими, колючими зіницями спалахнули грайливі і зловісні відблиски.

Гросс із зусиллям перевів погляд на Вейнтрауба.

Те саме… Це була посмішка, страшна посмішка зрадника, який вирішив, що перед ним — спільник, такий самий зрадник, перед яким уже не треба маскуватися:

— Доктор Гросс, — м’яко забулькотіло з червоної кулі, — доктор Гросс… ви прекрасна людина! Але ви дуже поганої думки про нашу догадливість. Невже видумаєте, що ми не маємо на увазі «різні»… саме «різні» застосування?

Попередження Мюленберга раптом надзвичайно яскраво виринуло в пам’яті Гросса. Він зрозумів ці посмішки. Крижані мурашки пробігли по спині. Все загинуло…

— Виходить… — приглушеним голосом почав він.

— Виходить, нічого уточнювати не треба, — солодко перебив Ріксгейм, усе ще не помічаючи своєї помилки. — Ви можете бути зовсім спокійні. Ми прекрасно розуміємо, як треба застосовувати ваш чудовий винахід, якому належить, очевидно, відіграти історичну роль у долі Третьої імперії. Слід вважати, що з тої хвилини, коли перші «передавачі енергії без дротів» (підла усмішка знову пробігла по його обличчю) з’являться в німецькій армії…

Кров ударила в голову Гросса.

— Ні! — вигукнув він, різко встаючи, і вдарив долонею по столу. — Нічого цього не буде! Я не згоден! Я не бажаю брати участь у вашій підлій політиці! Ніяких договорів! Ось…

Він схопив договір, що лежав перед Ріксгеймом, і подер його на шматки. Маски вмить зникли з облич його співрозмовників. Вони ніяк не чекали такого повороту справи.

Ріксгейм поклав руку на ебонітову дощечку, що лежала на столі, і, немов граючись, натиснув одну з кнопок, які вкривали її поверхню.

Гросс високо підвів голову.

— Винаходу доктора Гросса не іс-ну-є! Пам’ятайте це!

Він повернувся і швидко вийшов з кабінету. Довгий коридор видався йому нескінченним. У ньому не було нікого, робочий день в управлінні вже скінчився. Ось, нарешті, вестибюль. Біля самого виходу йому перегородив дорогу якийсь молодик.

— Вам на вулицю? — запитав він.

— Ну, звичайно! — роздратовано відповів Гросс.

— Ці двері уже замкнені. Пройдіть сюди, прошу вас. — Він відчинив двері праворуч.

Нічого не підозріваючи, Гросс кинувся туди.

Розділ четвертий

ЧЕТВЕРТА ГРУПА АКУМУЛЯТОРІВ

Була за десять хвилин п’ята, коли Мюленберг ввійшов у «локаль», де він умовився зустрітися з Гроссом.

Біля вікна виявився вільний столик. Це зручно: звідси він побачить Гросса раніше, ніж той увійде до залу.

Гросс любить точність. Що це за властивість? Мабуть, це своєрідний спорт, який вимагає твердої волі, наполегливості, здатності вимірювати події часом, чесності. Все це у Гросса є. Якщо він сказав: «Рівно о п’ятій», — значить, він уже постарається увійти в зал під час бою годинника.

Лишається чотири хвилини.

Мюленберг замовляє два кухлі пива. Бархатного, найкращого. Ось воно. Товсте скло вкривається легким туманом роси. Трохи коричнювата піна здіймається над кухлем, як шапка гриба.

В барі у цей час порівняно тихо, і перший удар годинника виразно долинає до Мюленберга. Повз вікна рухаються перехожі тільки в один бік: зліва направо. І лише чоловіки. Інших для Мюленберга не існує, бо серед них не може бути Гросса.

Другий удар. Третій. Четвертий.

Мюленберг не відривається од вікна. Якщо Гросс пройшов непоміченим, його голос зараз пролунає за спиною.

П’ятий удар.

Піна в кухлях починає осідати. Шапки грибів робляться плоскими, потім увігнутими.

Все-таки безглуздо так сидіти. Мюленберг не відриваючись випиває півкухля і в цей час починає відчувати серце. Потім він допиває решту і йде до телефону.

— Фрау Ліз, доктор ще не повернувся?

Ні, не повернувся. Серце починає стрибати десь біля самого горла. Мюленберг намагається заспокоїти його другим кухлем пива. П’ятнадцять хвилин наростаючого хвилювання перетворюються на впевненість: сталося…

Він притискає руку до серця: трубка іонізатора тут, у кишені. Треба негайно сховати її або знищити. Так, звичайно, знищити. Як це зробити? Кинути в Ізар?

— Кельнер, візьміть гроші.

Він сідає в автобус і через десять хвилин виходить з нього біля мосту. Пішоходи тягнуться по його тротуарах безперервною стрічкою. Дехто стоїть біля поручнів, милуючись прозорими струменями річки.

Чорт забирай, це не так просто. Якщо кинути трубку, вона попливе, і її можуть одразу ж піймати. Треба її спочатку розкрити. Але й тоді вона стане вертикально і може не потонути. До того ж неодмінно хто-небудь побачить усе це. Ні, тут нічого не можна зробити.

Мюленберг знову сідає в автобус і їде на Вольфратсгаузенське шосе: там, по дорозі до полігона, він бачив підходящі місця. Ось, наприклад. Він проходить назад від зупинки, звертає праворуч і спускається до річки. Нікого нема. Кругом кущі. Тут він виймає трубку, розкриває її. Потім щільно забиває мокрим піском усі проміжки між її дрібними деталями, які він сам придумував, монтував, впаював… Закриває і кидає далеко в Ізар. Невеличкий сплеск, і ідея Гросса йде на дно.