ГЧ

— Пробачте, я розумію… Завтра ж ми зустрінемося, обговоримо умови і підпишемо угоду. Ми дамо все, що вам потрібно. А доки патентна процедура не закінчена, ви, звичайно, розумієте, що вся ця справа повинна лишатися в найсуворішій таємниці. Ніякої інформації в пресі, ніяких переговорів з будь-ким, крім нас. Відкриття поки що не існує. Це у ваших же інтересах… Тепер ще одне питання, доктор. Начальник нашого управління, який уповноважив мене вести цю справу, надзвичайно зацікавився вашим відкриттям. Оскільки випробування закінчилося успішно, передаю вам його прохання завтра ж продемонструвати йому дію передавача. Я вважаю, що це зробить вирішальний вилив на просування нашої спільної справи.

— Звичайно, звичайно, і з задоволенням, — погодився Гросс.

— От і чудово. А в такому разі нема потреби зараз вивозити машину звідси. Я сподіваюсь, що пан Флаухер зуміє забезпечити її цілість і недоторканість для будь-яких сторонніх поглядів або рук?

— Можете бути спокійні, — з усмішкою відповів начальник полігона. — Все на цій території охороняється на підставі військових законів.

Він наказав принести брезент.

— Деякі деталі не слід лишати в машині, — зауважив Мюленберг. — Вночі може бути вогко.

— Ви маєте на увазі… — почав Гросс.

— Тоді вийміть ці деталі, знайдемо для них місце в складі.

— Я маю на увазі адаптер іонізатора, який треба зберігати в особливих умовах, — твердо вимовив Мюленберг, стискаючи в темряві руку Гросса. — Його доведеться взяти з собою.

Він рішуче піднявся на місток і, швидко вийнявши з тильної частини іонізатора невеличку трубку, загорнув її в папір і сховав у бокову кишеню. Машину вкрили брезентом.

— Ну, от і чудово, — спокійно сказав Вейнтрауб. — Можна їхати.

Мюленберг останнім сів у автомобіль Вейнтрауба. Важке відчуття тривоги, відповідальності за результат усієї справи, зв’язаної з відкриттям Гросса, не залишало його, незважаючи на те, що в поведінці Вейнтрауба він не помітив нічого, що могло б збільшити його побоювання.

Гросс і Мюленберг домовились на другий день зустрітися приблизно опівдні в лабораторії, щоб наодинці обговорити деякі деталі майбутнього договору з муніципальним управлінням. О другій у Гросса побачення з Вейнтраубом в управлінні, і Ганс не потрібний, робота поки що перервана; він прийде о п’ятій, щоб знову вирушити на полігон.

Мюленберг прийшов значно раніше. Він щільно зачинив за собою двері, попросив фрау Ліз не турбувати його і почав повільно ходити з кутка в куток, великий, насуплений, як грозова хмара, зчепивши руки за спиною під розстебнутим піджаком.

Так, настали дні важких випробувань. Як дико! Адже, власне, нічого особливого не сталося — навпаки, все вийшло так, як повинно було вийти. Десять років він із захопленням працював над здійсненням ідеї Гросса. Це був якийсь гіпноз технічної проблеми. І ось вона розв’язана. Гіпноз закінчився. Стало раптом очевидно, що розв’язання — це пекельна машина, котру вони підготували як подарунок ворогам культурного світу, машина, яку треба негайно знищити, бо приховати її вже неможливо.

Один кілометр чи двадцять кілометрів — однаково: ідея розв’язана. Великі відкриття, як відомо, завжди «носяться в повітрі». Їм особливо легко носитися навколо вже зробленого відкриття. Машину Гросса бачили. Бачили її в дії. Тепер ідеї не тільки носитимуться, а й визріватимуть.

Ех, як по-дурному, як по-дурному все виходить!

А втім… Чи так уже просто повторити це відкриття? Як-не-як, а їм потрібно було десять років дружної, захоплюючої роботи, щоб знайти принцип іонізуючого променя і втілити його… в оцю маленьку деталь великої машини — адаптер іонізатора. Ось воно, серце всієї проблеми, загорнуте в той самий шматок газети… В цій трубці, завбільшки з футляр для зубної щітки, міститься все. Решта — дурниця, доступна кожному грамотному електротехнікові. В нй — ідея Гросса і безмежна конструкторська винахідливість Мюленберга. В ній — таємниця. Все в ній!

Мюленберг відчуває, що в цій трубці зосереджено зараз його життя, всі його думки, вся увага. Це соломинка, володіння якою здається йому рятівним. Він обережно ховає трубку в бокову кишеню. Нікому він її не віддасть, краще загубить, упустить з кишені, перегнувшись з машини, — якщо це буде потрібно…

А може, й справді нічого страшного нема, і всі його побоювання — результат нездорових нервів? Гросс щиро вірить у закон, справедливість, мораль, честь… Ні! Нічого цього зараз нема в Німеччині. Гросса треба переконати, напоумити.

Гросс приходить задоволений, гордий і жвавий, більше навіть ніж звичайно. Мюленберг угадує в його настрої сліди недавніх сімейних розмов про майбутні блага, про власний автомобіль, про затишну віллу на березі Ізара або Боденського озера.

— Мюленберг, дорогий мій, ви все ще похмурий, я бачу. Невже вчорашній день вас не заспокоїв? — говорить Гросс, по-дружньому стискаючи товсту волосату руку.

— Я погано спав, — відповідає Мюленберг, намагаючись посміхатися якомога безтурботніше. — Серце пустує…

— Вилікуємо серце! Тепер вилікуємо. Потерпіть ще трошки, і ми займемося капітальним ремонтом власного організму. Найкращі лікарі, курорти… Я думаю, у нас вистачить тепер коштів… — Гросс задоволено сміється.

Вони сідають до столу і складають список нового обладнання лабораторії для останнього етапу роботи.

Потім підраховують власні затрати на всю роботу протягом цих десяти років. Винагорода, звичайно, повинна значно перевищувати суму цих затрат. Але про всяк випадок, для орієнтації, це потрібно.

Нарешті, всі ділові питання закінчені. В розпорядженні Гросса ще півгодини.

— Подаруйте їх мені, — просить Мюленберг.

— Ну, звичайно, дорогий мій. — Гросс трохи здивовано підводить очі і чекає.

Мюленберг встає і починає ходити по діагоналі.

— Слухайте, Гросс, — каже він, — зараз ви підете в це саме управління і продасте нашу десятилітню працю. Ви пробачте мені, дорогий друже, якщо я трохи торкнуся політики… Без цього я, на жаль, не можу. Тільки не обурюйтеся, Гросс, поговоримо спокійно і люб’язно. Скажіть, невже ви думаєте, що вони і не мріють про те, щоб ваш винахід служив засобом винищення?

— Засобом винищення… — розгублено повторює Гросс.

— Так, «проміння смерті» їм зараз дорожче за будь-який промисловий або технічний переворот.

— «Проміння смерті»… Дозвольте, Мюленберг, але ж я — автор цього винаходу; він буде запатентований, це моя власність, і лише я можу нею розпоряджатися на власний розсуд. Я укладаю договір з муніципальним управлінням на використання мого винаходу з певною промисловою метою. Якщо хочете, я обумовлю в нашій угоді цю обставину спеціально. Зрештою, я маю справу не з військовим відомством, а з муніципальним. До чого тут «засоби винищення»?!

— Але, Гросс, ви ж знаєте, що у нас зараз нема такої установи, якою б не керували націсти. Вони — скрізь. І в муніципалітеті — теж. І вони ведуть війну. Зрозумійте, якому б відомству чи установі ви не запропонували вашу машину, вона негайно потрапить до рук військових. І тоді… Мені страшно подумати, Гросс, що буде тоді. Ця машина стане найбільшим злом сучасного світу… Подумати тільки, що ви… ми — автори цього зла!

Гросс на хвилинку замислюється над цими словами, сказаними таким незвичайним тоном, і його раптом проймає гостре почуття страху: а що коли Мюленберг має рацію?!

— Що ж ви пропонуєте? — завагавшись, питає він.

— Ми зайшли так далеко, що виплутатися буде важко. Так чи інакше треба завтра ж повернути машину в лабораторію і… знищити її. Підписання договору з ними треба відкласти аж до остаточної перевірки розрахунків. Перевірка покаже, що ми помилилися, що збільшити дальність ми поки що не можемо.

— Так… Виходить — поховати наше власне відкриття! Обдурити людей, що, може, так само, як і ми, мріють про технічний прогрес… і більш ні про що. Ні, Мюленберг! Доки я не пересвідчився, що нас хочуть обдурити, я не піду на це. Я знаю, що вами керують найкращі почуття, але… Ось вам моя рука. Повірте, я ніколи не допущу, щоб наше велике технічне завоювання перетворилося на знаряддя винищення людей. Навіть якщо для цього доведеться знищити наш довголітній труд.