Останнiй сигнал

Хоч як дивно, Нік цілком щиро турбувався про мене. Половинки розсіченої брови танцювали — кожна сама по собі.

— Послухайте мене, док, ідіть звідси. Коли приїде Кеп, буде пізно. Він зробить вас “матеріалом для дослідів”… Ну, якщо не хочете йти один, я допоможу вам зв’язатися з імпунами. Підете з ними, так?

— Чому ви хочете врятувати мене?

— Це моя справа, док. Вважайте, що ви мені когось нагадали…

Я побачив, як змінився танець імпульсів на сірій речовині його мозку, вони замиготіли частіше у відділах зору, на мить там з’явилося й згасло зображення обличчя, схоже на обличчя Ніка, тільки значно молодше.

Коли б він знав, бідолашний, наскільки ми з ним не схожі! А втім, не більше, ніж з іншими… А коли б довідався? Чи хвилювався б і переживав за мене?

— Зважуйтесь, док.

— Уже зважився, друже.

Він здивовано глянув на мене, озирнувся, швидко засунув руку у кишеню і подав мені пістолет:

— Візьміть хоч це, док.

— Не треба.

— Це треба всім. Так, так, док, на жаль. У такому світі ми живемо. Це потрібніше, ніж хліб і вода, бо з його допомогою можна забрати або захистити і хліб, і воду. Я багато роздумую над цим, але виходу не бачу. Ви дуже добра людина, але ви нікому не допоможете без цього…

Він гірко усміхнувся і додав:

— Проте і з цим не допоможете. Та, можливо, хоч захистите себе або дорожче продасте своє життя. Словом, беріть.

Він мало не силою тицьнув мені в руку пістолет і, сказавши: “Я посторожую тут”, лишився в коридорі.

В лабораторії я дістав із стінної шафи-термостата кілька запаяних ампул з різними бактеріальними культурами. Перевірив їх своєю портативною ІСЕУ, записав показники в загальне рівняння. Ні, я не здивувався, коли побачив уже знайомий початок… Я святкував перемогу свого інтелекту, своєї інтуїції. Та чи не рано? Треба уточнити дані ще на багатьох рівняннях. Ці результати дуже важливі й для мене, і для Михайла Дмитровича, і для Ніка, і для імпунів — для всіх людей, яким захочеться знати правду про себе, про свій світ.

Я роздивлявся пістолет і обмірковував слова Ніка. Чи й справді оцей блискучий металевий предмет має таку владу над людьми? Зброя, винайдена й створена, щоб давати відсіч ворогам, стає фетишем і бумерангом? А втім, скільки людських творень спіткала схожа доля. Так бумеранг став одним із символів людської цивілізації — її задумів і звершень.

Як стверджує Нік, зброя — опора влади, тому вона — сама по собі — здобула особливу владу над тими, кому служить. Вона — окатий, байдужий убивця — вселяє страх перед смертю, що таїться в ній. А цей страх — один з найвагоміших важелів еволюції, який людина навчилася використовувати в боротьбі проти собі подібного.

Я повернув пістолет, і чорна зіниця зловісно глянула на мене. Виникло якесь складне почуття. Я проаналізував його. Суміш огиди, осудження, цікавості… Страху не було. Чому? Я не міг зразу відповісти на це запитання, і цікавість виступила на перший план. Став аналізувати далі, обчислювати, порівнювати. Десь у далеких куточках підсвідомості жила певність, що пістолет мені не страшний. Вона була настільки сильною, що я визначив її як абсолютну. Як вона потрапила туди? Разом з Програмою? Щось на зразок моделі вродженого інстинкту? Це ви заклали її, вчителю?

Ясно бачу, як ваші губи гидливо кривляться при вигляді пістолета. Вам довелося б його боятись. Він може обірвати ваше життя. Та, знаючи вас, не можу уявити собі, щоб це чорне вічко примусило вас чинити так, як хочеться тому, хто його спрямовує. В будь-якій ситуації ви вчинили б так, ніби його й зовсім немає — звичайна сором’язлива усмішка блукала б по вашому обличчю, неквапливі й трохи незграбні були б ваші рухи. Хіба що раз-другий здивовано знизали б плечима… Може, страх смерті для того й існує, щоб, переступаючи через нього, розумні істоти навчилися добувати найбільшу свободу з усіх мислимих?..

Я пересмикнув ствол, послав патрон з магазина в патронник, витягнув ліву руку і прицілився в неї. Вказівний палець правої руки ліг на спусковий гачок, плавно натиснув.

Гримнув постріл — і в двері затарабанив Нік.

Я відчинив йому.

— Ви живі, док?

— Мертвий не відчинив би.

Він підступив до мене:

— У вас в очах відчай, док. Боже, який страшний відчай. Що сталося?

— Нічого особливого, друже. Ставив дослід.

— У кого ви стріляли?

Він помітив розбитий екран осцилографа, перевів подих. Бідолашний, він так злякався за мене. Я відчув щемливе, добре почуття до цієї людини, змушеної всупереч волі творити зло.

— Забули поставити на запобіжник? Запам’ятайте, док, зі зброєю жартувати не варто.

— Не варто, — підтвердив я і лагідно поклав руку йому на плече, даючи порцію додаткової енергії. — Але за мене можете не турбуватись…

Він уважно подивився мені в очі. Захотілося розповісти йому про своє відкриття. Та робити цього було не слід. Все, що я міг дозволити собі, це додати до сказаного:

— …не турбуватися принаймні у цьому відношенні.

Він дивився на мене, нічого не розуміючи.

— Не буду заперечувати очевидного, — сказав професор. — Так, ми проводили досліди з людським матеріалом. Але хіба є інший шлях? Мільйони людей гинуть від хвороб. Щоб навчитися виліковувати, необхідні досліди й матеріал для них. У деяких випадках — тільки людський. Нічого не вдієш, дорогенький. Як казали римляни, третього не дано. Досліди на тваринах тут не годяться. Тож хіба не гуманно загубити кількох, щоб врятувати тисячі?..

— Або сотні, щоб врятувати мільйони?

— А хоча б і так! — підтвердив він у запалі. — До того ж імпуни — дикуни, їхнє життя нічого не варте. Суспільству воно не дає майже ніякої користі.

— Хто може це визначити? Ви?

— Взяв би на себе таку сміливість.

— Згадайте про відкриття стародавніх мудреців. Адже вони, по-вашому, теж дикуни. Вони не знали навіть телефона…

— Ви червоний?

Я знизав плечима. На цьому можна було припинити розмову, але цікавість не давала мені спокою: невже цей учений не може зрозуміти простих речей?

— Хто б я не був, мова фактів.

Я запрошував його до дискусії, але він не прийняв мого виклику.

— Ви червоний, — сказав він упевнено і таким тоном, наче це визначення було сильніше фактів.

— Ну що ж, поставимо крапку. Мені час іти до імпунів. Ваш вербувальник обдурив їх. Обіцяв великі заробітки й легку роботу. А обдурювати не годиться. Чи ви й це піддаєте сумніву?

Він уважно подивився на мене, відвів погляд і буркнув:

— Дивно… Червоні не такі наївні…

— Мені пора, — нагадав я, злегка відсторонюючи його, бо він загородив двері.

Він ішов за мною коридором, продовжуючи говорити, умовляти. Він, як жорстоко запрограмована система, не хотів рахуватися ні з фактами, ні з логікою. Очевидно, він вірив у те, в чому намагався переконати мене, насамперед — у свою незаперечну перевагу над імпунами і в право розпоряджатися їхньою долею. Я дивувався, чому він не кличе охоронців і не вживає заходів, щоб затримати мене. Виявилось, що я недооцінюю його…

Неможливо передати словами радість імпунів, коли вони побачили мене. Спочатку вони впали ниць на підлогу, бурмочучи вдячні молитви, шанобливо торкаючись мого взуття, одягу. Вони сміялися й плакали, обіймали Тагіра, якого я врятував.

— Збирайтеся, підемо звідси, — сказав я їм.

Вони навіть не питали, яким чином я виведу їх, не думали про товсті стіни, про замкнені двері, про охоронців, — їхня віра в мене була сильнішою за будь-які сумніви.

Дуже скоро вони зібрали свої немудрі пожитки. В цей час у коридорі, де були Ховрах і двоє охоронців, що постійно чергували біля кімнати імпунів, почувся гамір, вигуки. На дверях з’явився Коротун. За ним стояли Кеп, Нік, численні охоронці. Бряжчала зброя.

— Хелло, док! — сказав Кеп. — Радий бачити вас живим і бадьорим. Я не помилився: ви — щасливчик!

Я згадав зловісний зміст цього слова в його вустах.