Останнiй сигнал

На екрані індикатора виник складний промінь — сірий з багатьма жовтими і сірими відтінками. Однак сумнівів не лишилося — це не був промінь живого організму.

На складі, куди Ховрах дозволив мені заходити після того, як я відремонтував зіпсований апарат, припадало пилом чимало деталей. Вони згодилися мені для нового мініатюрного ІСЕУ. В його конструкцію я вніс зміни, і тепер міг ділянку за ділянкою обстежити весь свій організм. Так я взнав багато цікавого про себе і збагнув зміст і значення уривків фраз і навіть недомовок, що супроводили мене від дня появи на світ, або — як кажуть у людей — від дня народження.

Водночас я складав математичні описи вірусної часточки. Для цього довелося провести додаткові досліди. Я склав три формули часточки: повну — в білковій оболонці; часткову — для невидимої фази вірусу, коли він існує в клітині тільки як креслення; змінену — для кристалізованої часточки. Я виявив дивну закономірність: у всіх трьох формулах збігались одні й ті самі співвідношення частин, хоча в першому випадку, як стверджував промінь ІСЕУ, вірус був живим, у третьому — неживим. Деякі частини формул повторювалися цілком. Ці закономірності я відобразив у рівнянні. Деякі частини його були мені добре знайомі з тих рівнянь, які я складав раніше. І хоча тоді я ще не міг знати, яке значення в моїх пошуках матиме це рівняння, мене чомусь опанував стан напруженого чекання. Це було проявом дивовижної інтуїції.

Я кілька разів звертався до професора з проханням відвідати імпунів. Щоразу він переносив візит на завтра.

Одного разу, проходячи коридором лабораторного корпусу, я почув за дверима знайомий голос. Миттю проаналізувавши сигнали, я визначив, що голос належить Тагіру.

Я спробував відчинити двері звичайним способом, піднісши руку до індикаторної щілини і проказавши слова пароля, однак нічого не добився. Двері були підсилені спеціальною прокладкою, і тому побачити щось крізь них не вдалося Силуети людей і обриси предметів розпливались. Я постукав у двері. Тієї ж миті у їх верхній частині засвітився квадратик — це ввімкнулася телекамера. Тепер мене бачили зсередини на телеекрані. Відчинилося заґратоване віконце для переговорів, і я почув голос професора:

— Що ви хотіли, док?

— У вас Тагір. Хочу побачитися з ним. Ви обіцяли, — нагадав я.

— Немає тут ніякого Тагіра, дорогенький. Ви щось наплутали, голубчику.

“Він може не знати імені”,подумав я і уточнив:

Імпун Тагір.

— Ніякого імпуна, — наполягав він на своєму. — Якби я не був таким зайнятим, то дозволив би вам самому, дорогенький, пересвідчитися. Потерпіть трохи, я звільнюся, і ми відвідаємо ваших імпунів.

— Відпустіть! — почувся благальний голос-стогін за дверима. Безперечно, це був голос Тагіра.

Я дужче постукав у двері.

— Док, не заважайте дослідові.

Я вже встиг помітити, що трохи нижче переговорних ґраток, там, де прокладки не було, біліло прозоре для мого погляду віконце. Я зазирнув у нього і побачив Ховраха і ще якогось незнайомого мені чоловіка. Вони стояли біля операційного столу під рефлекторами. Незнайомець подавав Ховраху скальпель. А на столі, прив’язаний до нього ременями, лежав Тагір.

— Ви обдурили мене! — закричав я. — Це — Тагір! Що ви робите з ним?

— Я вже сказав вам, дорогенький, що ви помилилися, — відповів Ховрах, не підозрюючи, що я бачу його крізь двері.

Двері затріщали під моїм натиском, і професор зі своїм помічником злякано здригнулися.

— Гаразд, — сказав професор, знімаючи рукавичку. Він підійшов до дверей і підніс руку до опізнавального пристрою.

Двері увійшли в стіну.

Я поспішив до Тагіра.

— Тільки не торкайтесь до нього, — попередив професор.

— Що з ним?

— Захворів. Необхідна негайна операція.

Голос у нього був лагідний, він намагався приховати свої справжні почуття. Але я сприйняв суміш люті, страху, глуму. Особливо мене здивував прихований глум. Що він означає?

— Великий Дог, забери мене звідси, — простогнав Тагір.

— Йому необхідна негайна операція, — нагадав Ховрах.

Я глянув на прилади. Працювали вони далеко не всі.

— Без наркозу?

— Під місцевим.

— Яка причина операції?

— Пухлина в правій легені, дорогенький.

— У нього немає пухлини в правій легені.

— Можна подумати, голубчику, що у вас є рентгенівський апарат.

— У нього немає пухлини. Ви кажете неправду, — сказав я, розстібаючи ремні, що утримували Тагіра на столі.

Ховрах і його помічник намагалися перешкодити мені. Довелося легенько відштовхнути їх. Професор відлетів з один бік, його помічник — у другий. Ховрах, певно, вдарився, бо в його голосі додалося злості:

— Я вам усе поясню.

— Спочатку я вислухаю імпуна. Говори, Тагіре.

— Не вір їм, великий Дог. Обіцяли багато платити. Нічого не платили. Годували добре. Але нам було тісно, нічим дихати. Хижа маленька, а нас багато. Кололи Наруї товстою голкою — він захворів. Понесли його геть, сказали — вилікують. Він не повернувся. Потім кололи Суена. Теж захворів. Забрали — він зник. Потім Усаїна. Не повернувся. Тепер — мене. Недобрі, лихі боги…

— Не слухайте цього дикуна, — зневажливо кинув професор. — Серед них починалась епідемія. Довелося негайно лікувати.

— Природний матеріал для чистих дослідів? Так ви це називаєте? — нагадав я.

Спираючись на мою руку, Тагір насилу підвівся зі столу.

— Ходімо до твоїх братів. Підемо звідси разом з ними, — запропонував я.

— Двері! — вигукнув Тагір.

Я обернувся. Двері нечутно ковзнули на своє місце, а за ними зникли Ховрах і його помічник. Тагір з жахом дивився на зачинені двері.

— Не хвилюйся, Тагіре, двері — не завада, — сказав я і подумав: завада зовсім не там, бідолашний мій друже, зовсім не там, де ти її бачиш. Завада — в моїх установках, у Програмі, створеній Михайлом Дмитровичем. Він давав мені читати багато книг. Але про це в них нічого не було. Він давав мені читати лише ті книги, які відповідали програмі навчання. Чому? Це знав тільки він. Викликати його по думкопроводу до Імпульсу-Виклику він заборонив.

— Ходімо! — сказав я Тагірові, першим підійшов до дверей і натис на них.

Двері вигнулись, затріщали. Десь пролунали дзвінки, завила сирена. Я збільшив зусилля — і виламав двері. В коридорі вже метушилися кілька охоронців з автоматами в руках, професор, Нік.

— Облиште, док, — благально сказав Нік. Він мав вигляд не такий, як завжди. Не лишилося навіть натяку на впевненість і спокій. Автомат ходором ходив у його руках. Він не хотів стріляти в мене.

— Я вам усе поясню, дорогенький, і ви зрозумієте, бо ви — справжній вчений, — забелькотів Ховрах.

— Уже чув: епідемія, ви хотіли їх врятувати, — відрізав я, не приховуючи іронії.

— Ні, вам я скажу правду, голубчику…

Я подивився в неспокійні очі-намистинки, заглянув у мозок. Важко було проаналізувати світні струмочки імпульсів. Ховрах гарячково шукав вихід із скрутного становища, витрачаючи на це всю енергію своїх “акумуляторів”.

— Негайно відведіть Тагіра до інших імпунів.

Тагір зіщулився, і я повернувся до нього:

— Вони не наважаться зробити тобі погано. Скоро побачимось.

Нік став так, щоб прикрити мене від охоронців.

— Я сам простежу, дорогенький, щоб Тагіра відвели до його родичів, не турбуйтеся. А потім прийду до вас, і ми поговоримо відверто…

Ховрах широким жестом, як люб’язний господар, запросив Тагіра пройти до другого корпусу.

— Я проведу вас, док, — запропонував Нік.

Ми пішли разом. Охоронці проводжали нас сторожкими поглядами. Я дуже добре пам’ятав про справу, яку треба завершити, перш ніж залишити лабораторії.

— Обставини можуть зламати будь-кого, док, — промовив Нік.

— Мені треба в лабораторію, — сказав я.

Він знизав плечима, ніби кажучи цим: робіть як знаєте. І швидко, розуміючи, що часу в нас обмаль, спробував напоумити мене:

— Даремно ви втручаєтеся в цю справу, док. Нікому нічим не зарадите, а собі зробите лихо. Вони вже викликали Кепа. Це найстрашніша людина, яку я зустрічав, хоча… також нещасний. Колись він поринув у науку. Про нього казали: рідкісний талант. Пророкували велике майбутнє. Таланту ж не виявилось. Ні крихти. А він уже звик до надій, які на нього покладали. Його почали цькувати — за все, в чому помилилися, чому заздрили. Скінчилося тим, що він озлобився на весь світ, а особливо на тих, кому, як він вважає, незаслужено пощастило народитися з іскрою божою. Ну а ненависть у нього, скажу я вам, док, — він мимоволі зіщулився, — холодна, обміркована. Він уміє чекати свого часу, як змія в схованці. Вас він вважає талановитим щасливчиком. Тому моя вам порада, док: зникніть з його шляху. Найкраще — негайно.