Останнiй сигнал

Це дослід… Дослід… Але ще не згас спогад про розстріл, пам’ять не очистилася цілком для проявлення нового епізоду, ще я бачу нескінченні ями, рови, заповнені трупами повсталих рабів, і запитую: навіщо, заради чого, заради якого досліду тривала вся ця несправедливість, яку можна здолати лише кров’ю і смертю? Знову та ж відповідь — необхідність жорстокості в замкнутому світі, де всього для всіх завжди не вистачає? То нехай вона буде проклята — ця необхідність! У такому разі слід розімкнути світ для розумних, розсунути його, зробити безконечним, а самих розумних — незалежними й від його благ, і від болі, страху й смерті. Ось заради чого варто долати будь-які перешкоди!

Нарешті, здається, я почав проникати у ваші задуми, вчителю… Чи не про це свідчить зараз ваша усмішка? Вона стає дедалі сором’язливішою, коли починають говорити про ваші заслуги, потім змінюється на сором’язливо-прохальну, ви ніби просите припинити непотрібні й зайві компліменти, потім мляво махаєте рукою, стискаєтесь, ніби стаєте меншим і непомітнішим, а коли й це не допомагає, рішуче повертаєтесь до співрозмовника спиною і йдете геть…

…Цифри миготять швидше. Неначе за об’єктивом фотоапарата, падають темні шторки…

…Я тримаю теплу руку жінки, хвилююся, не хочу відпускати.

— Все буде гаразд, не турбуйся, — кажу їй.

Ця жінка, з маленьким ротом, ямочками на щоках і чітким малюнком брів, — Людмила. А неподалік стоїть Михайло Дмитрович і не подає вигляду, що спостерігає нас.

Підходжу до нього, доторкуюсь до плеча:

— Я готовий.

Він повертає до мене видовжене обличчя з високим у зморшках лобом і дивовижно ясними, мов у дитини, очима, в яких завжди світиться цікавість. Його повні добрі губи ворушаться, ніби жують ще не вимовлене слово, куштують його на смак, і я швидше вгадую, аніж чую:

— Пора, синку.

Слідом за ним входжу до лабораторії, де мені знайоме все до найдрібніших деталей, лягаю на довгий пересувний стіл і надіваю на зап’ясток манжети з проводами. Киваю батькові, усміхаючись:

— Приєднуй, сміливіше.

Він мовчки дивиться на мене, теж усміхаючись, але очі у нього благально-винні. Нерішуче підносить руку до верньєра…

Відчуваю вже знайомі поколювання в грудях, у спині.

Той самий дослід — дослід мандрівки в себе… Проходжу перші фази, навіть встигаю подумати: “Добре вірусу бути вірусом, клітині — клітиною, рибі — рибою. Але людина вмістила їх у собі — з усіма їхніми болями, страхами й бажаннями. Не тільки вмістила, а й усвідомила. Отже, вона відповідає і за них, і за весь нескінченний ряд, починаючи з вірусів і амеб і кінчаючи своїми дітьми й тими, хто ще з’явиться в майбутньому…

І раптом усе обривається спалахом блискавки. Останнє, що я бачу, — злякане обличчя батька.

…Довгі колонки цифр шикуються в рівняннях. Це працює невтомний ВВК. Свідомість поступово повертається до мене. Колонки рівняння допомагають точніше осягнути зміст баченого, проникнути в найбільшу таємницю, яку дано пізнати живій істоті, в таємницю власного походження. Так ось що з’єднувало мене з Нею, з Ним! Ось звідки мої неусвідомлені пристрасті й антипатії, невиразні тривоги! Тепер я знаю, що капсула з ДНК є не просто однією з матриць моєї пам’яті, вона служить якимсь направляючим стержнем Програми, головною ланкою мого генотипу.

Навіщо це було потрібно Михайлові Дмитровичу? Яку мету він переслідував?

Мені важко осягнути розумом його наміри: чи це означає, що вони взагалі недоступні для мене? Якби це було так, то в мене не виникло б ні подібних питань, ні подібних бажань. Програма виключила б їх. Отже, щоб спробувати зрозуміти мету Михайла Дмитровича, необхідно повторити його дослід — створити штучний розум з визначеним генотипом.

У мої думки вривається голос Михайла Дмитровича:

— Повертайся!

— Але я ще не виконав усієї Програми.

— Повертайся!

Наказ, якому я не можу не скоритися.

…Замикаю за собою двері лабораторії. За вікнами синіє світанок. Можна було б і не поспішати.

Покидаючи будинок, я аналізую відомості, добуті під час досліду. Поступово доходжу основної думки. Отже, в генах кожної істоти закодовані дані про її походження. В них є інформація про основні фази розвитку, які вона пройшла від початку еволюції — фаза найпростішого організму, фаза мешканця первісного океану… Дозріваючи в материнському лоні, людський плід проходить їх усі послідовно. Чому? Чи випадково природа закріпила ці фази в його спадковій пам’яті? Але ж я вже знаю, що випадковості в ній лише означають закономірність. Чому ж істота мусить зберігати пам’ять про фази? Чи служать вони їй нагадуванням про віхи шляху, стрілкою компаса, що вказує шлях з минулого в майбутнє?

І ще напрошується одна думка: якщо фази зберігаються в спадковій пам’яті, то, виходить, їх можна повторити. Принаймні в природі на це заборони нема. Отже, і час еволюції, і час життя істоти оборотний: з минулого в майбутнє, з майбутнього в минуле дорівнює іксу. А чому дорівнює ікс?

Рівняння вишиковується в нескінченні рядки. їх ланки з протилежними знаками знищуються. І я вже бачу, як замість ікса з’являється початок того ж таки рівняння, яке міститься у формулах живих істот і ураганів, у хвилюванні моря і повідомленні з далекого космосу, переданого невідомою істотою, так схожою на мене. Те ж саме рівняння, яке є ключем до життя і смерті…

Вона дихає рівно й глибоко, трохи сопучи уві сні, і тоді ледь здригаються красиво окреслені ніздрі, а ямочки на щоках поглиблюються.

— Спи спокійно, — кажу я їй. — Прийшов сповістити дещо дуже важливе. Ти почуєш це і запам’ятаєш. Прокинешся з уже готовою думкою, яка полегшить тобі життя і обірве зв’язок з тим, чого не існує. Я не міг сказати тобі цього раніше, тому що сам з’ясував усе тільки недавно. Так ось, послухай і запам’ятай: я — це не він. його нема. Він загинув. А я зовсім інший, не той, кого ти кохала. Я — синтезована людина, сигом.

У відповідь — німе запитання, відчай, глибокий і безутішний, як висохлий колодязь.

Сталося непередбачене: прокинулась її потривожена пам’ять у ділянці, де жив той, хто загинув під час досліду.

— Вибач за біль. Але ти мусиш знати. Без марних сподівань. Я уявляю, як тобі буде тяжко, людська дитино, некровна сестро моя. Довгі ночі й дні у самотині… Тобі захочеться ласки, турботи, просто чиєїсь присутності поряд. Щодня ти будеш дивитися в дзеркало, спостерігати, як пробиваються зморщечки біля очей, біля губ, як вони поступово покривають усе обличчя, мов павутинки тріщин на старовинному полотні. Тільки там вони роблять портрет більш значним, більш цінним, а в дзеркалі лиш посилюватимуть твою тугу. І сивина, ніби паморозь, повільно заносячи снігом зображення жінки, яка колись кохала і була щасливою, довершить злочин, що називається законом природи.

Я дуже хочу допомогти тобі, втішити, захистити від туги. Але я не всемогутній, я навіть не можу стати тим, хто тобі потрібен. Прости мене. Якби я вже знав те, про що мені належить довідатись, якби вже став вище туги й смерті, яким мене хоче бачити мій творець Михайло Дмитрович, я б допоміг тобі — насамперед тобі. Хоча й не знаю чому. Адже кожна самотня жінка так само нещасна, як і ти. Але я тепер відчуваю твій біль. Тому співчуваю й іншим, схожим на тебе. Можливо, так ведеться серед людей, і в цьому — запорука людяності? Раніше я міг це вирахувати, виділити, визначити, але відчув уперше. І вперше такий безпомічний. Можливо, безпомічність — невід’ємна умова співчуття, як смерть — умова неповторності. Поки що я не можу нічого змінити. Тому прощаюся з тобою. Напевне, назавжди…

Я прислухався до реакції на мої слова, і мені стало ніяково. Може, марних надій не буває, і надія — вже сама по собі — рятівний канат, перекинутий через безодню, на дні якої чатують страхіття?

Сонце давно сіло, закотилося вогненною кулею за горизонт, залишивши в повітрі розсіяні хвилі енергії. Мені її, очевидно, малувато для підзарядки. Я лечу вже понад шість годин, і акумулятори майже виснажились. З’явилися неприємні поколювання під грудьми у блоці “с” — людина назвала б їх “голодними болями” в шлунку.