ГЧ
ГЧ читать книгу онлайн
Російський радянський письменник Юрій Олександрович Долгушин (народився в 1896 р.) відомий читачам як автор багатьох художніх творів.
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
…Тиша. Що вони роблять? Може, помітили її крізь просвіти куща і тепер…
Минає п’ять, сім хвилин. Ні звуку за кущами… Невже пішли? Ганна лежить, як і до цього, ніби скам’яніла, відчуваючи, що тіло її заклякло від нерухомості. Несподівано гучний тріск лунає над самою головою, на мить завмирає серце. Це коник, стривожений приходом людей, знову веде свою пісню. Переляк змінюється спалахом вдячності до цього коника: він допомагає їй — очевидно, люди пішли.
Ганна обережно повертає голову, дивиться крізь траву і гілки на той бік. Потім підводиться поволі, на ліктях, бачить дорогу, що веде в ліс, у бік річки. Немає нікого. Вона обережно встає, оглядає весь відкритий простір, хапає кошик і біжить на північ, до табору.
Ні, не треба бігти. Небезпека минула. Тепер ролі змінились: доля Віклінга в її руках. Тільки б не видати себе передчасно. Зараз вона зустрінеться з ним, треба бути, як і завжди, рівною, тактовною, спокійною. Головне, спокійною. Вона розповість про все тільки Миколі, і не відразу, треба вибрати слушний момент.
Вузька смуга лісу біля самого берега рідшає: сонце, схиляючись на захід, виграє яскравими відблисками на річковому плесі.
Приємно пахне димком від табору.
Микола і Віклінг, уже переодягнений, у майці й трусах, тільки що спустили на воду «плавучий будинок». Вони помічають Ганну здалеку й вітають її, високо підносячи руки. Ганна силкується посміхнутись, бути звичайною, але обоє раптом швидко підходять до неї, з тривогою вдивляються в її обличчя.
— Що-небудь трапилось, Ганю?
— Що з вами, Анні?
«Ой, яке безглуздя! Уже помилка…» Ну, звичайно, вона не могла відразу отямитись після пережитого хвилювання, треба було погуляти ще години дві.
— А що? — питає вона, зустрічаючи насторожений, допитливий погляд Віклінга. І знову здіймається хвилювання в грудях. «Невже він підозрює що-небудь?»
— Ви дуже бліді. З вами щось трапилось у лісі?
— Я просто втомилась. Це від спеки. Там було так душно!
— Дивіться, Анні, може, це тепловий удар. Треба освіжитись.
— Авжеж, звичайно, зараз же у воду. Я мрію про це вже давно.
Віклінг раптом рішуче бере ініціативу в свої руки.
— Чудово, Анні! Поставте гриби, беріть рушник і сідайте сюди. — Він кидає в човен великий оберемок сіна, заготовленого на березі, і накриває його ковдрою. — Будь ласка, екіпаж готовий. Зараз я переправлю вас на чудове для купання місце. А тут, біля нашого берега, купатись не можна: дно огидне, мілко, і вода майже стояча.
— Навіщо, Альфред, мені треба лише пірнути, — нерішуче заперечує Ганна.
Лишитись на самоті з ним зараз — надто страшне випробування. Відмовитись категорично… немає аргументів. Цим вона видала б себе і провалила б усю справу. Ні, не можна відмовитись.
«Як би прихопити з собою і Миколу?» — думає вона, болісно шукаючи приводу для цього. Але Віклінг наче вгадує її думки.
— Ні, ні, Анні… Все одно вам треба охолонути перед купанням. Давайте руку. Ось так. Відпочивайте. Можете, до речі, прочитати листа, очевидно, від Костянтина Олександровича. А Микола поки що закінчить готувати обід. Наталя з Федором пішли, а вам зараз же після купання треба буде добре поїсти.
Він поспіхом відпихає човен, сідає па корму і, загрібаючи одним веслом, відчалює од берега.
— Більше нікому не було листів, Альфред?
— Ні, Анні, нікому.
Вона напівлежить обличчям до нього, майже на дні човна, тільки голова її підноситься над середньою банкою. Берег віддаляється. Микола махає їй рукою і прямує до палатки. З кущів виходять Федір з рушницею і Наталя, піднімають над головою трофеї — двох качок — і щось весело кричать Ганні. Але вона їх не чує.
«Листів більше немає», — настирливо свердлить у її мозку одна й та сама фраза. Виходить, повідомлення Ниркіна він вирішив залишити в себе, просто вкрав листа, негідник… Небезпечне становище! Складна боротьба відбувається в душі Ганни. Зненависть до людини, яка сидить перед нею, вдаючи з себе турботливого друга, то шалено вирує, то стихає, заглушена припливом надзвичайного спокою.
Ганна розриває конверт, і з листа батька їй на груди падає невеликий папірець, вкритий цифрами. «Копія радіограми!» — радісно догадується вона й відразу ж перехоплює напружений, колючий погляд Віклінга, звернений на папірець. Їй хочеться посміхнутись йому, прогавили, мовляв, знову «гер Віклінг», цей Рено мав рацію…
У кінці листа приписка Ридана: «Посилаю копію радіограми, одержаної Ниркіним сьогодні (він теж посилає). Це на випадок, коли у вашій глушині який-небудь з листів загубиться».
Віклінг схвильований. Це відчувається з різких поштовхів весла в його руках, з його тривалого мовчання. Якщо він упізнав цифри, він може вчинити зараз що-небудь… Згорнувши листа, Ганна ховає його у свою потайну кишеню і при цьому трохи витягає звідти револьвер, на всякий випадок.
Іноді Ганні здається: все, що тут відбувається, — важкий, моторошний сон. Чи може бути, щоб вона справді брала участь у цих страшних, фантастичних подіях?.. Її рука стискує револьвер. Невже вона може вистрелити в людину? Так, може… Це станеться само собою.
— Анні, — каже, нарешті, Віклінг, явно нерішуче і вже не приховуючи хвилювання, — ви, певно, помітили, що я прагну лишитися з вами на самоті… Ви здогадуєтесь, для чого це…
— Ні, Альфред, не знаю, — відповідає Ганна, почуваючи, що настав вирішальний момент.
— Мені дуже шкода, що ви так відповідаєте, Анні, слухайте… Ці два дні, проведені без вас, були дуже тяжкими для мене. Я сам не уявляв, що так… кохаю вас…
Крок розрахований тонко. Ганна здригається, як від удару батогом. Жар обурення кидається їй в голову і остаточно позбавляє її самовладання.
— Негідник ви! Зрадник! — глухо скрикує вона, забувши про всяку обережність, і рука її немов сама собою блискавично вихоплює револьвер.
Очі Віклінга круглішають, обличчя стає сірим. Кілька секунд триває мовчанка. На мить Ганна усвідомлює, яку небезпечну помилку вона зробила, не витримавши своєї ролі. Але…
— Я нічого не розумію, Анні… Надто неймовірно, щоб моє освідчення… — каже Віклінг, і нова хвиля гніву охоплює дівчину.
«Тепер усе одно», — думає вона.
— Облиште прикидатися, Віклінг! Можете говорити без цього безглуздого акценту. Тепер відповідайте, куди ви поділи лист Ниркіна?
— Який лист Ниркіна? — як і раніше, з акцентом питає той.
— Я стрілятиму, якщо ви не припините цю гру. Ви дуже добре розумієте, що я кажу про лист, який ви розкрили і не передали Миколі. Я знаю більше, ніж досить, щоб не вірити зараз жодному вашому слову. Я знаю, навіщо ви ходили на завод. Знаю, як вам хочеться розшифрувати деякі радіограми… Цього досить?.. А тепер повертайте човен до табору.
Віклінг підводить голову і роздивляється навколо, начебто для того, щоб взяти потрібний напрямок. Тепер він оволодів собою, обличчя його стало спокійним. Це здається Ганні підозрілим, і вона додає:
— Дивіться… один зайвий рух — і я вистрілю. Ви знаєте, як я стріляю…
— Гаразд, Ганно Костянтинівно, — поволі вимовляє Віклінг чистою російською мовою, — я бачу тепер, що моя роль скінчилась. Здаюсь… Сказати правду, я давно втомився від цієї ролі. Але ви не все знаєте. Я міг би розповісти вам дещо цікавіше, ніж моя диверсійна робота. Хочете?
— Чого ви не повертаєте човна?
— Заждіть, Анні. Я хочу урвати ще кілька хвилин до того часу, який мені лишилося жити. Ви тільки що винесли мені вирок. Я маю право сказати останнє слово… Правда, воно мені вже не принесе користі, але вам знадобиться. Хоч як це і парадоксально, я хотів би бути корисним вам хоч чим-небудь.
Очі Віклінга шастають по річковому плесу, раз у раз зупиняються на чомусь, що лежить попереду човна за спиною Ганни. Може, він хоче змусити її обернутись, щоб ударити веслом по голові. Ні, вона не відведе очей од нього…
Тим часом човен виходить на бистрину, мчить вниз і, підхоплений течією, знову відхиляється од берега, на якому розташований табір. А попереду — трохи нижче — якийсь випадковий широкий пліт, причалений до берега товстим канатом. Струмінь течії зникає під ним, дзюркочучи біля передньої лінії зв’язаних колод.