ГЧ

— Тому, — усміхнувся Віклінг, — рудий сподівається на те, що Василь розіб’є собі носа об той самий камінь. Ось вам і ударники!

— Смішного тут мало, — насупилася Ганна.

— Не думаю, щоб у нас були підстави запідозрити їх у такому злочині проти товаришів, — вів далі Федір. — Тому нам треба допомогти їм зібрати ліс.

— Правильно! — схвалили дівчата.

Віклінг дивився здивовано. Йому здавалося, що старший плотар — справжній шахрай.

— Це буде чудова гімнастика для ваших м’язів, — весело уколов Микола.

Через кілька хвилин плотарі повернулись, повільно буксуючи за собою першу партію колод. Вони, видно, дуже втомились, були мовчазні й похмурі. Пропозиція Федора трохи підбадьорила їх. Рудий підійшов, хлюпаючи мокрими «поршнями», до «капітана» і сказав:

— За допомогу вам дякуємо! З лісом ми помаленьку впораємось. Є справа далеко важливіша. За нами йдуть чотири плоти, а цього каменя ніхто ще не знає. І місце там таке, що не звернеш, сильно тисне до берега. Треба завчасно зійти з течії ліворуч. Так от: якщо у вас є час і охота, піднімайтесь угору від каменя на півкілометра і там перехопіть перший пліт. Плотареві, дядькові Василю, про все й розкажіть. А то розіб’ються всі, вони майже один за одним ідуть.

Друзі не гаючись зайняли свої місця в човні.

— Ось вам ударники, — сказала Наталя, пильно дивлячись у вічі зніяковілому Віклінгу.

До полудня наслідки аварії були ліквідовані. Попереджені туристами, плотарі причалили свої плоти вище від небезпечного місця, обстежили річище на човниках, спустились до потерпілих і допомогли їм налагодити пліт. Вони зрозуміли, що завдяки рудому та його товаришеві зберегли цілими свої плоти, а може, і власне життя.

Плотарі, що зазнали аварії, вирушили в дорогу, як і до цього, на чолі флотилії з колод. Вони тепло попрощалися з туристами, а ті налягли на весла і через кілька хвилин випустили з поля зору нових друзів.

Час минав, позаду набиралася вже друга сотня кілометрів пройденого шляху. Річка ставала повноводнішою, небезпечні стрімкі перекати траплялись усе рідше.

Погода сприяла мандрівникам. Щедро сяяло сонце. Нечасті й короткі грозові дощі нічого, крім задоволення, не приносили. Туристи швидко натягали свою «покрівлю» і пливли далі.

Іноді здіймався свіжий попутний вітер. Над «плавучим будинком» вмить звивалося просте чотирикутне вітрило, щогла згиналась, вода за кормою починала клекотіти й дзюрчати. Стрімкий рух бадьорив, п’янив, змушував широко й вільно вдихати живлюще річкове повітря.

Раз у раз плавання переривалося екскурсіями на берег. Таємничі печери, лункі й прохолодні, сповнені шелесту води, що краплями спадала згори, і сполоханих кажанів, надовго заводили друзів у мокрі надра скель.

Зарості дикої малини, смородини, які примічала здалеку гострозора Наталя, давали приємне доповнення до звичайного раціону туристів. Завзята любителька збирати гриби Ганна уміла вгадувати грибні місця і так благально дивилась на «капітана», що він негайно спрямовував човен до берега. Грибів було мало в це засушливе літо, але тим більше захоплення викликав кожний знайдений червоноголовець чи боровик, що причаївся під сухим листям. Шукання грибів перетворювались у змагання, в якому Ганна незмінно виходила на перше місце.

Микола захоплювався рибальством і тому майже щодня вставав до світанку. На перший сніданок він уже звичайно приносив улов — десятка півтора окунів або головнів. Федір полював і частенько постачав кухні крижнів та чирок. Так визначались основні заняття кожного з мандрівників.

Ніхто не знає, як і чого виникає кохання. Коли-небудь люди розберуться в цьому краще… Іноді воно захоплює людину, як гроза в полі, і вражає її бурею, блискавкою, громом. Іноді скрадається тихо, непомітно, то тішить, то завдає суму своїми легесенькими дотиками.

Легенькі його дотики Микола відчував уже давно, ще з того часу; коли він працював над створенням «сушарки» на заводі. Але про кохання Тунгусов не думав. Він схилявся перед розумом, тактом, безпосередністю, хистом до музики, витонченістю та багатьма іншими якостями Ганни. Тепер його захоплювали нові — її розуміння природи, вміння плавати якось незвичайно легко, вільно, по-риб’ячому віддаючись воді, її влучна стрільба з подарованого їй батьком дрібнокаліберного пістолета «монте-крісто», який вона завжди носила з собою. І як було не захоплюватись, коли на змаганнях, що їх вони іноді влаштовували де-небудь на пустинному березі, меткий стрілець Федір влучав у яблуко на відстані десяти метрів двома кульками з п’яти, а Ганна незмінно клала чотири, а то і всі п’ять. Це викликало у Наталі велику радість, і вона душила Ганну в обіймах. Альфред тиснув їй руки і, грубувато жартуючи, висловлював жаль, що не може наслідувати приклад Наталі. А Микола тихо посміхався до неї, і серце його сповнювалось гордістю й повагою. Може, це й було кохання?..

Він не робив ніяких кроків до зближення з Ганною ще й тому, що помічав, як ці кроки настирливо робив Віклінг і як Ганна щоразу майже непомітно, але рішучо відкидала всі його наміри. Миколі здавалось, що він згорів би від сорому, коли б це сталося з ним, і ще впертіше тамував пориви ніжності.

А Ганна так порівну розподіляла свою увагу між друзями, що навіть найдосвідченіший психолог не догадався б, як напружено чекає вона Мнколиного кохання, які болісно-щасливі видіння бентежать її часом і як, засинаючи, боїться вона промовити у сні його ім’я. Ганна відчувала: найменша перевага кому-небудь з її боку могла порушити дружні стосунки, і тоді чудова мандрівка втратила б усю принадність.

Дуже рідко траплялось їм лишатися наодинці. Ой, як дивно створені люди. В такі хвилини, коли доля підштовхувала їх до самої межі щасливих, відвертих розмов, вони ніби лякались одне одного та й самих себе. Микола замикався в собі, втрачав дар слова. Ганна, навпаки, брала ініціативу в розмові, не допускала мовчання, вміло обираючи теми, досить інтимні для таких побачень, але… але… такі далекі від їхніх потаємних думок і почуттів. Вони обговорювали листи Ридана й Ниркіна, одержані в заздалегідь визначених пунктах на річці, робили здогади про долю невідомого німецького друга, який знову зник з ефіру, говорили про значення праць професора, про свої «культурні» плани після повернення додому.

Під час одного з таких випадкових побачень Ганна розповіла Миколі, як перед самим їхнім від’їздом з Москви Ридан увечері покликав її в лабораторію, посадив у крісло, надів їй на голову якусь круглу металеву сітку з проводами і довго порався біля «ГЧ», записуючи щось у свій зошит. При цьому він примушував Ганну розв’язувати в голові арифметичні приклади, читати вибрані ним уривки з різних книжок, розглядати креслення. Вона так і не встигла розпитати батька, що все це означає.

— Професор просив мене пристосувати «ГЧ» так, щоб він міг бути не тільки генератором, але й приймачем випромінювань мозку, — пояснив Микола. — От він, мабуть, і скористався з експериментів над вами, щоб подивитись, як змінюється картина мозкових імпульсів залежно від різних видів напруження думки, вражень.

— Навіщо це?

— Не знаю, Ганю. Я знаю деякі деталі, окремі ланки роботи професора. Ідеї його дуже глибокі й нові. Мені бракує знань, щоб осягнути все…

…Не так було у Федора з Наталею. Їхнє кохання перестало бути таємницею далеко раніше, ніж самі вони освідчилися в ньому одне одному. Всі щиро милувалися щасливою парою і ласкавими жартами та прозорими натяками дружньо узаконили те, що довго ще могло краяти сумнівами закохані серця.

Нарешті мандрівники досягли пункту, ще в Москві поміченого на карті хрестиком. Тут Віклінг повинен був залишити друзів днів на два-три, щоб за дорученням головкому відвідати новий завод, де він мав прийняти нещодавно встановлене електрообладнання. Завод, за даними Віклінга, знаходився кілометрів за п’ять від річки. Друзі вирішили отаборитися на березі й використати цю зупинку, щоб поблукати в околицях і відремонтувати «плавучий будинок.», який почав десь у «трюмі» протікати.