Миколаiвське небо

— Ні, — Сеня похитав головою. — Ампутація робить людину інвалідом. А якщо ми пристрілимо кількох покидьків, бандитів і вбивць, суспільству буде тільки ліпше. Ми не збираємося оздоровлювати все ваше суспільство — тут у вас такий смітник, що, боюся, вже пізно. Але тим, кого ці вже не пограбують, не вб’ють, не принизять — їм буде ліпше.

— Круто, — констатувала Ольша. — Всесвітні судді. Але вас сюди ніхто не кликав, між іншим, на наш смітник.

Сеня поморщився:

— Тільки не кажи, що ми не маємо права, і так далі.. Маємо. Знищувати тих, хто будує своє благополуччя за рахунок інших, вважається обов’язком. Це закон усього космосу. Тому ми й надалі будемо їх знищувати.

У голосі Сені не було злості, і це Ольша вважала головним. У чомусь він навіть мав рацію.

— А решта? Якщо у вас на шляху випадково стане зовсім стороння людина? Як мої друзі годину тому?

Сеня знизав плечима:

— Сьогодні ти вже могла наочно переконатися у нашій реакції на таку ситуацію. Пристрашимо… У крайньому разі, — він потряс паралізатором, — це. Малоприємно, звичайно, зате ніякої шкоди. Гарантія.

Тепер задумалася Ольша. Ловко це у вас виходить, панове хірурги! Та з іншого боку, ця погань, ці молодчики з тупими поглядами, але з тугими м’язами отримують саме те, на що заслуговують. Діалог ведеться їхньою мовою, і нехай, чорт забирай, вони хоч раз, хоч перед смертю дізнаються, як доводиться їхнім жертвам.

Якщо тільки Сеня не бреше.

Та Ольші здавалося, що він каже правду.

— Скажи, — понизивши голос запитала вона. — А чому Паха не їсть і не розмовляє?

Позаду делікатно захихотів €нот, шелестячи газетою. Сеня теж усміхнувся:

— Розмовляти він не може, тому що він не людина. Ну, а харчується він по-своєму.

— Не людина? — запитала Ольша зі здивуванням. — Невже робот?

— Ні. Колонія кристалічних мікроорганізмів, які дружні з нами. Точніше, крихітна частина колонії. Вони утримують форму, подібну до людини, зберігають видимість одягу, стріляють зі «снайдера», але насправді все це, аж до кулі, що вилітає зі стволу, плоть. Вони можуть прийняти вигляд чого завгодно — хоч куща, хоч автомобіля. Коли прийде час, ця частина зіллється з головною колонією. Тут Паха всього лише посол. Як і Хасан, до речі.

Ось вони, відповіді, розгадка безглуздя й багатьох таємниць. Невразливість для куль, перевдягання в рекордний строк, вінчестер, що невідомо звідки виникає… Чи як його там — снайдер…

Сеня обігнав колону румунських вантажівок і знову повернувся до Ольші, в очах якої застигло цілком закономірне запитання.

— Ну, а ми з Єнотом — звичайні люди. Правда, різних рас. І для нас, як і для тебе, вогнепальна зброя смертельна.

— Люди? Із сузір’я Змієносця?

— Я — так, Єнот — із зірки, що має поки тільки номер у ваших астрономічних каталогах. Із Землі її не видно. Це в сузір’ї Риб.

— Із зірки?

— З однієї із планет, звичайно, — фиркнув Сеня. — Так кажуть тільки, що із зірки. Адже коли ти кажеш, що ти з України, це не значить, що ти живеш і в Києві, і в Львові, і в Донецьку?

Ольша зітхнула. Чомусь вона сприймала це як належне — ніби друзі-іноземці розповідають про свою далеку Америку. Адже все одно дурне дівчисько там ніколи не було й не буде, і не відрізнить правду від посередніх байок.

— Що ж вас сюди привело?

— На Землю? Чи в Коблеве?

— На Землю.

Сеня знизав плечима:

— За всіма населеними планетами ведеться спостереження. Ви не виняток.

— І скрізь ви займаєтеся такою… хірургією?

Сеня з повагою глянув на неї — зовсім не зрозуміло чому, немов вона сама дійшла до якоїсь прихованої істини.

— Ні. Тільки там, де доводиться втручатися.

— Хіба в нас щось не так? — поцікавилася Ольша з ревнощами в голосі.

— Та все у вас не так! — роздратовано стукнув по баранці Сеня. — Ви стали небезпечними. Природу нищите, себе не щадите… А зброї скільки нагромадили — це ж з глузду з’їхати можна! І це притому, що третина населення голодує, а ще третина ледь зводить кінці з кінцями.

Ольша жадібно слухала. Напевно, вона була першою із землян, хто слухав думку про себе з боку.

— І разом з тим дивно здібна раса! За якихось шість тисяч років піднятися з бруду, з дикості в космос. Але в той же час багато в чому так і залишитися в бруді. Ваші вчені навпомацки, інтуїтивно збагнули те, до чого нам довелося доходити сторіччями, набиваючи без ліку ґуль на лобі. Ми вже втомилися дивуватися. Ви начисто вбили в собі екстрасенсорику — середні віки, інквізиція — проте раз у раз заганяєте наших фахівців у глухий кут.

Сеня замовк. Та Ольші було мало.

— Що ж змусило вас утрутитися?

Сеня, не відриваючись, дивився на дорогу. Минули Половинки — до Миколаєва залишалося хвилин десять їзди.

— Загинуло два наших агенти. У Коблевому. Дванадцять днів тому. Якраз коли «сторож» перебував у тіні вашого метеосупутника протягом двох хвилин.

— Завгородній?

— Не особисто, звичайно. Але, схоже, він за цим стоїть.

— А хто він? Теж ваш? Із сузір’я?

Сеня знову глянув на неї з повагою.

— Здогадалася? Молодець. Ні, він не має стосунку до нашої служби. Земля, безумовно, зацікавить будь-яку високорозвинену цивілізацію. Схоже, ми зіштовхнулися з конкурентами, про яких дотепер не підозрювали. Причому, хлопцям пальця в рот не клади. І поступитися ми не можемо просто так, і на рожен не полізеш… Піди взнай, хто вони? А нам оголосили війну, поки тиху: «сторожа» зчесали, Артура намагалися усунути. Коротше — незавидне становище.

— Виходить, Завгородній не землянин?

— Напевно. Хоча, може й землянин. Його могли завербувати.

— А чому ви вирішили, що він має стосунок до смерті ваших агентів?

Сеня покосився на Єнота.

— В одного з них спрацював аварійний прилад для фіксації зображень. На кшталт фотоапарата, тільки мініатюрний. На останньому знімку Завгородній і один з його громил. За секунду до смерті.

Сеня важко зітхнув.

— Він був співвітчизником Єнота. Вони готувалися в одному центрі…

Якийсь час чувся тільки шелест покришок по асфальту, сильно приправленому гудроном. «Чому вони мені все це розповідають? — подумала Ольша й сама ж собі відповіла: — А чого їм боятися? Мені ж бо й стукнути нікуди. Альо, це служба безпеки? Тринадцятий відділ по боротьбі з нечистою силою? У мене тут інопланетяни-розвідники. Люди — дві штуки й колонія кристалічних мікроорганізмів — одна штука… Заїкнешся лиш — у психушку запроторять. Мені навіть Ритка, краща подруга — і та не повірить. Батько — не повірить. Не тягти ж із собою Паху з вінчестером як доказ?»

Перериваючи її думки, замиготів тривожний червоний вогник на пульті. Сама собою вискочила коротка трубочка антени й зазвучала незнайома мова. Сеня відповів тією ж мовою. Напевно, це була його-рідна мова. Ольша ніколи не чула нічого подібного.

Уже за хвилину Сеня, не припиняючи слухати, звернув з траси й поїхав курним путівцем уздовж куцої смужки чи то високого чагарника, чи то дерев-недоростків.

Голос не вгавав ні на секунду; було в ньому щось від скоромовки темпераментного футбольного коментатора-італійця. Неодмінно італійця — ніхто так не захлинається, не ковтає закінчень і не тараторить, намагаючись спресувати інформацію, як гарячі жителі Апеннінського чобота.

Трохи згодом Сеня зупинив машину. Антена втяглася в приладову дошку, голос затих. Єнот відчинив дверцята, вибрався й негайно поліз у багажник. Паха допомагав йому діставати вміст — кілька невеликих валізок, два ящики вина та Ольшину сумку. Сеня спустошував бардачок.

— Що трапилось? — запитала Ольша про всяк випадок.

Сеня вигріб стос тисячегривневих банкнот товщиною з цеглу, в кишеню навіть не лізла. Ще два таких же він віддав Єнотові.

— Шукають нас, — просвітив він. — Поліція, відділ по боротьбі з тероризмом. Машину розпізнали, треба змінити.

«Ага, — догадалася Ольша. — Цю кинуть, а на шосе кого-небудь загальмують. Убити не вб’ють, напевно, але залишать посеред дороги з роззявленими ротами, це точно».