Пiвнiчна зiрка

Художник Ірина Кожем’якіна

Переклад з російської Станіслав Павловський

Рецензент Олександр Тесленко

До збірки ввійшли кращі науково-фантастичні оповідання російського радянського письменника Михайла Грєшнова.

В сборник вошли лучшие научно-фантастические рассказы русского советского писателя Михаила Грешнова.

Перекладено за виданнями:

Грешнов Михаил. Волшебный колодец. — М. Молодая гвардия, 1974; Грешнов Михаил. Сны над Байкалом. — М.: Молодая гвардия, 1983

КВІТИ АЛЬБАРОССИ

Дива розпочалися одразу, як тільки ракета опустилася на луг. Григорій приземлив її на повітряній подушці: вже сто років інструкція вимагає за достатньої щільності атмосфери користуватися компресорами. Але за будь-якого, навіть надобережного спуску повітряний стовп зриває верхній шар грунту, корабель сідає у хмарі пилюки. Тут ракета сіла, не піднявши з поверхні жодної пилинки. Під кожною з феролітових лап шасі схилялися живі квіти.

Борис і Григорій дивилися на них крізь скло ілюмінаторів.

— Тиск повітряного струменя — чотири тонни на сантиметр, — сказав Григорій, — можна було б розчавити слона…

Квіти залишались неушкодженими, ніжними, з напівпрозорими пелюстками.

Датчики показували наявність кисню, двадцять два градуси тепла за Цельсієм та відсутність у повітрі біогенних носіїв.

— Просто-таки кортить торкнутися квітів руками, — відповів Борис. — Виходимо!..

— Зачекай, — Григорій увімкнув приймач.

— Навіщо? — Борис підвів здивовані очі. — За вісім годин обльоту хоча б хто-небудь відгукнувся на наші виклики…

— А що ми втрачаємо? — сказав Григорій, спостерігаючи, як наливається зеленню індикатор. Борис невдоволено сопів у нього над вухом, йому не терпілося ступити на грунт планети — одвічно пекуче бажання відкривачів.

Верньєр повільно, не рахуючись ні з чиїм бажанням, рухався по шкалі УКХ. В діапазоні чотирьох метрів він наштовхнувся на дзвеніння.

— Чуєш? — запитав Григорій, зупиняючи планку і обертаючись до Бориса.

— Це щось нове!.. — вигукнув Борис.

— Нове, — погодився Григорій.

— Співає планета?..

З решітчастого кружальця динаміка струменіло безперервне, настирливе дзвеніння. Здавалося, що дзвенить рій збуджених ос. Або мільйон срібних дзвіночків…

Планету відкрили близько тридцяти років тому — у перерахунку на земні, звичайні роки. Світлові ракети зібгали звичайний час, зробили його ізольованим часом кожного корабля. Вони ж засвідчили повну непридатність велетенських космічних лайнерів, якими захопилося людство на початку двадцять першого століття. Краще пристосувалися до Простору невеликі ракети, з екіпажем у два-три чоловіки. Коли споряджалася комплексна експедиція, об’єднувалося близько двадцяти кораблів. Попереду ставилися керамітові ракети заслону, які розтинали хмари пилу, прокладали тунель для тих, що в шнур ішли позаду.

Навіть у двадцять другому столітті людство усе ще приглядалося до Простору. Польоти були важкими, як плавання на каравелах, що вирушали колись шляхами Колумба і Магеллана. Космос не давав людині ані затишного світла кают-компаній, ані широких екранів. Кожний політ вимагав від космонавтів важкої праці, витривалості, неймовірної сміливості та фізичної сили.

Сьому комплексну експедицію направили до Рігеля Оріона у 2111 році. Там, біля невеликої білої зірки, у чотирнадцяти парсеках від Сонця, експедиція відкрила голубу планету з напрочуд сталим фоном: у атмосфері не було хмар, поверхня планети здавалася гладенькою, мов більярдна куля. Про відкриття повідомили на Землю, попросили назвати планету Зорею. Сподобався колір: планета, схоже, була вкрита водою або синім туманом. З’ясувалося, що Зоря є вже в Кассіопеї, а друга Зоря — у Павліні. У Космографічному Центрі спробували перекласти назву латиною, близькими до неї мовами і у давньому провансальському відшукали заміну: Альба — світанок. Але й тут відкривачам не пощастило: Альб виявилося шість… Вихід усе ж знайшли: планеті дали назву Альбаросса.

Це Сьому зоряну задовольнило. Проте дослідити планету тоді не вдалося — надто далеким був шлях до Рігеля. Дослідження доручили Дев’ятій комплексній, яку також послали до Оріона. Флотилія уповільнила хід, окрім ракети Григорія Ломма; йому на дослідження дали сорок годин. А потому він мав наздоганяти експедицію протягом двох тижнів. Так навігатор Ломм і механік Борис Рожков опинилися на Альбароссі.

Планета справді була синьою, як весняне небо. Але не океан і не серпанок надавали їй синяви: від екватора до полюсів планета була вкрита квітами.

— До нестями хочеться потримати їх у руках… — говорив Борис, налягаючи на важіль гідросистеми, що відкривала вихідний люк.

— Зараз, зараз… — стримував Григорій нетерпіння друга.

Підйомник опустив їх на килим із квітів. Кабіна відкривалась автоматично. Борис і Григорій вийшли, не закриваючи, проте, за собою дверей…

Ні перший, ні другий не знали, що чекає на них.

Борис відразу присів навпочіпки. Квіти були звичайні — сині дзвоники. Ні, не звичайні: їх неможливо було зірвати — не вдавалося переломити стеблину.

— Дротом прикручені?..

Борис розглядав червону смужку на пальцях. За звичкою він потягнув стеблину до себе, квітка нахилилася, Борис відчув на руці вологість її пелюсток. Але зірвати квітку не вдалося: стеблина, мов струна, різала пальці. Зараз Борис дув на смужку, що повільно блідла.

— Спробуй! — кивнув Григорію.

Той нічого не відповів, вважав, що Борис пустує: світле прозоре повітря, що п’янило надміром кисню, сонце, синя далина, схожа на спокійне море, — все породжувало хлоп’яче бажання кинутися з Борисом наввипередки, впасти у дзвоники й, задерши сорочку, підставити спину теплому сонцю.

Борис повторив:

— Спробуй!..

Вибравши з-поміж квіток найбільшу, Григорій потягнув стеблину до себе. Тонка прохолодна нитка врізалася в пальці.

— Так-так… — мовив, відпустивши стеблину і ворушачи пальцями у повітрі.

— Що ти на це скажеш? — запитав Борис.

— Те ж саме, мабуть, що й ти…

— Здоровезні хлопці, — розвинув його думку Борис, — підкорювачі космосу, не спроможні зірвати квіточку з клумби. Що скажуть дівчата?

— Без іронії, Борисе. Це особливі квіти.

— За двісті років ніхто не зустрічав квіточок на дротинах… — не вгавав Борис.

Григорій зайшов у кабіну, загримкотів у ящику інструментами. Виніс звичайні, випробувані на Землі й на космічних трасах гострозубці. Через силу, орудуючи в дві руки, друзі змогли перекусити стеблину квітки.

— Одна… — сказав Борис, тримаючи квітку на долоні. — А їх мільярди.

Дзвіночок був тендітний, майже невагомий, злегенька холодив долоню. На зрізові стеблини блищала крапелька соку. Друзі роздивлялися на нього, як на живе диво, не одразу вчувши дзвенячий звук, що тремтів над лугом. Звук був настирливий, безперервний — такий самий, як і з приймача на кораблі.

Вони одійшли від ракети кілометра на півтора. Планета була менша від Землі.

— Далі йти не варто, — сказав Григорій, — повсюди такі ж самі квіти.

Космонавти зупинилися. Схоже на стогін дзвеніння бриніло над лугом.

— Їх хтось вирощує, — говорив Борис про квіти. — Така планета не може бути незаселена: сонце, повітря, тепло. Де ж господарі?..

Борис хвилювався. Григорій мовчав: ті ж запитання поставали й перед ним, а відповідей не було. Зате дивовижного було скільки завгодно.