Пiвнiчна зiрка

— Дивні речі спадають на думку.

Борис зацікавлено ждав.

— Все, що ми… створили там — іншого слова не підберу, — космовокзал, театр, — заговорив Григорій, — було створено думкою. І зруйнувати його можна було тільки думкою…

— Ми до цього не додумалися…

— Не додумались, Борисе.

— Слід було підфутболити камені одразу, як тільки вони з’явилися.

— Авжеж.

— А ми по-дурному ломилися в стіну…

— Глянути збоку — варварство та й годі.

— Таке враження по собі й залишили.

— Погане враження.

Борис мовчав, йому було соромно за випадок з пульсатором. Щоб перемінити розмову, запитав про інше:

— Двійники? Кому вони знадобилися у такій кількості?

— Щоб краще вивчити нас…

Борис не погодився з цим припущенням, однак свого пояснення не мав і тому запитав:

— Вважаєш, що у нас вийшло кепсько?

— Треба ще раз побувати на планеті.

“Без мене…” — хотів було сказати Борис, але спохопився: подумати про це варто…

Григорій підняв голову з подушки, сказав:

— Вимкни світло.

Борис послухався. Коли очі стали звикати до темряви, він побачив на столику, де лежала синя квітка, світляну пляму.

— Що це? — запитав.

— Зачекай трохи, — відповів Григорій.

За хвилину Борис розрізнив віночок квітки і над ним — кулю завбільшки з яблуко середнього розміру, в якому начебто клубочився дим.

— Це я побачив сьогодні, — сказав Григорій. — Досі квітка перебувала у шафі.

Можна було помітити, що куля над квіткою обертається.

— Альбаросса! — сказав Борис.

— Ти говориш про квітку, як про живу.

— Можливо, уся планета жива…

Борис не наважився заперечити: Григорій серйозно ставився до своїх слів.

— Можливо, це кіборг, — вів далі. — Ретранслятор на космічній трасі, яку ми випадково перетинаємо. Двійники, яких він створював, — чи не шлях це до розгадки? Пам’ятаєш, як при трансляції футбольних матчів дублюються гострі моменти гри? Щоб глядач міг як слід усе роздивитися. Те ж саме на Альбароссі. От тільки кому ретранслятор показував нас з тобою безліч разів? Глядачі десь є — господарі. Альбаросса не вся загадка, Борисе. Господарі в іншому місці. Можливо, зустріч з нами була для них несподіванкою, а ми — надто незвичними? Можливо, господарі так далеко, що не змогли увійти з нами в безпосередній контакт? Все тут непросто. Потрібна друга експедиція на Альбароссу.

Куля продовжувала обертатися, мерехтіла над квіткою.

За кілька днів вона зменшилася до розмірів сливи, потім вишні, потім горошини і зникла зовсім.

Водночас померла і квітка — перетворилася на купку сірого попелу.

Григорій зібрав попіл у пакет, сховав до шафи.

— Потрібна друга експедиція на Альбароссу, — повторив він. — Буду наполягати!

Обернувся до Бориса, запитав:

— Полетиш зі мною?..

ІЩЕ ОДНЕ МЕРТВЕ МІСТО

— Іще одне мертве місто… Не збагну нічого.

— Яке за рахунком — десяте? Вся планета у руїнах!

— Старе виїдене яйце…

— Де ж скарби? Чорт забирай, не могли ж вони жити без розкошів! У них такі кралі…

— Слину пускаєш, Гаррі?

— Досить вам! — відгукнувся Томас Веллз. — Майте повагу до давньої цивілізації.

Це був єдиний тверезий голос посеред скигління невдах. Тої ж миті на Томаса насипалися

— Мрійник!..

Хтось, дивлячись на каміняччя та на пустелі планети, зронив:

— Підкласти б цій бабусі пару анігіліток… Всього пару.

Томас не слухав. Він опускав ракету ближче до міста. Зрештою, хлопці мають рацію. Забитися за тридцять парсеків від Спасителя і знайти цей мотлох!.. Яке, власне, йому діло до старої цивілізації? Як усім, йому потрібні золото і діаманти.

Проте скарбів на планеті не було, мовби на зло шукачам. Навіть там, де вони обов’язково мали бути. На зап’ястках статуй замість браслетів — свинцеві обідки, у кліпсах — зерна графіту…. Зате самі статуї, на загальну думку, напрочуд гарні. І картинки з кольорового скла — вітражі — вражали витонченістю фарб. Але ж не стануть вони захаращувати трюм Венерами і склом. Спаситель такий товар не прийме, а добувачів візьмуть на глуми. Неприкаяна планета! Інша річ зустріти таку, де розуміються на металах. Пощастило ж Мартіну Лінку: натрапив на гуманоїдів, що схилялися перед золотими ідолами. Він одразу увійшов до кола Перших, підвали його палацу переповнені золотими статуями. І спритник нікому не повідомив координати планети. А може, знищив її анігілітом. Томас Веллз, як і всі, заздрить Мартіну. Томаса не влаштовує старе дрантя — він опускає ракету на пустирищі побіля міста. Йому, Томасові, не потрібні статуї та настінні розписи, він охоче віддасть перевагу чому-небудь дзвінкому і блискучому.

Трапом сходили неквапно. Остогидли курява й руїни. Усі були роздратовані, не ждали знахідок, нічого незвичайного.

Місто, подібно до інших, починалося з багатоповерхових будівель. Вулиці виходили у поле, якщо можна назвати полем кам’янисту, зорану вітрами рівнину з хирлявими кущиками голубуватої рослинності. Червоне сонце скупо освітлювало стіни будинків, вилитих з кольорового скла. Місто було старе, дуже старе, напевне, воно пережило десятки тисячоліть. Проте воно було гарне, як усе на цій планеті, зроблене людьми, які колись тут жили. Вишукані лінії портиків, гострих веж, мостів тішили б око, якби це око не дивилося на все прищулено, як у друзів Томаса. Вулиці були широкі й рівні, колись посередині росли, певно, квіти, а тепер там і тут стелилися все ті ж голубуваті кущики.

Ракета стояла приблизно за двісті ярдів від початку вулиці.

— Ходімо?.. — сказав Нелл Уоррен, капітан, ватажок добувачів.

Слово прозвучало напівзапитанням-напівнаказом. Хлопці не дуже довіряли капітану. Він усе більше набував репутації невдахи. А невезіння у космосі вимірювалося роками розтриньканого життя. Невдачливим цього не прощали.

Хтось гмукнув у відповідь. Хтось копнув ногою камінь, і той розсипався на порох. Старе — все було старе на планеті.

— Набридло! — сказав один — хто, по голосу визначити було важко, шлемофони спотворювали тембр, голоси людей були схожі.

Всі чомусь барилися, позиркували уздовж вулиці, можливо, прикидали, у який будинок вдертися передусім. Вітер злегенька порошив, присипав скафандри сірим борошном. Безрадісним було все, чужим і холодним.

Раптом Томаса Веллза, котрий стояв пліч-о-пліч з капітаном, мовби хитнуло вітром. Він зробив крок у напрямку до вулиці, потім ще один. З першого погляду впадала в око дивнота у його ході, начебто його одночасно штовхало вперед і назад. Він навіть відхилився тілом, опираючись поштовхам, але його тягнуло вперед, і він усе швидше переставляв ноги, як це буває, коли зістрибнеш з рухомого хідника.

— Веллз! — крикнули йому услід.

Веллз не відповів. Він усе швидше перебирав ногами, рухаючись уже серединою вулиці.

— Веллз! — загорлали кілька чоловік, не розуміючи, що сталося. Декотрі аж в оцю мить обернулися і, спостерігаючи, як дивно біжить їхній товариш, не знали, чим пояснити його біг — дивацтвом чи божевіллям.

— Веллз! Веллз! — кричали тепер уже всі, оглушуючи самих себе у шлемофонах.

Веллз не відповідав і раптом, не припиняючи руху, став грузнути у землю — по коліна, по пояс.

— Веллз! — ревонули йому. — Назад!..

Ще якусь мить над дорогою зблискував шолом. Та ось і він зник, — перед командою тягнулася безлюдна вулиця.

Люди гинуть по-різному: у метеоритному потоці, в лапах чудовиськ, з волі інших людей. Але щоб гинути ось так, без крику щезаючи під землю, — такого не бачив ніхто.

— Сили небесні! — першим опам’ятався Гаррі Смет. — Тікаймо!

Дехто ухопився за поручні трапа.

— А Веллз, капітане, як же Веллз?

Л’юїс Лі кинувся по слідах Веллза.

— Назад! — крикнув капітан. — Не смій!