Барва чарiв

Невдовзі Він уже сідлав Свого білого жеребця, якого тримав у стайні, розташованій в задній частині домівки. Худобина дружньо тицьнув носом у Смерть; у нього були багряні очі та лискучі, немов масний шовк, боки. Однак, це був справжнісінький кінь з плоті й крові, і цілком імовірно, що за ним доглядали значно краще, ніж за більшістю інших в’ючних тварин Плаского світу. Смерть не був жорстоким господарем. Він важив не багато, а сакви, які частенько були битком набиті, не важили ані грама.

— Усі ці світи! — мовив Двоквіт. — Вони дивовижні!

Буйвітер щось буркнув собі під ніс і продовжив насторожено переміщатися по вцяткованій зірками кімнаті. Двоквіт підійшов до мудрованої астролябії, у центрі якої розташована вся Великоа’туїнсько-слоново-дискова система, викувана з міді та оздоблена крихітними коштовностями. Довкола неї кружляли зірки та планети на красивих срібних дротиках.

— Дивовижно! — повторив Двоквіт. Стіни прикрашали величезні гобелени зі смоляно-чорного оксамиту, на яких красувалися крихітні фосфоресцентні насіння перлин. Споглядаючи їхнє сяйво, прихожий неначе занурювався у подорож по міжгалактичному лимані. На різноманітних мольбертах стояли велетенські ескізи. Дивлячись із різних сторін Межтину можна помітити, що на них зображено Великого А’Туїна з ретельно окресленими лусками й кратерами. Двоквіт дивився на нього зі замисленим поглядом.

У той же час, Буйвітер глибоко непокоївся. Найбільше його турбували два костюми, що висіли на опорах посеред приміщення. Він стривожено обійшов їх навкруги.

На вигляд вони наче пошиті з тонкої білої шкіри. Крім того, костюми мали ремені, мідні патрубки та інші зовсім невідомі й підозрілі приладдя. Лосини були заправлені у високі чоботи з товстою підошвою, а рукави запхані у великі та гнучкі рукавиці. Найдивогляднішим серед усього були великі мідні шоломи, які, вочевидь, фіксувалися на важких обручах довкола шиї. Вони, мабуть, зовсім не годилися для захисту — найпростіша шпага з легкістю розколола б їх, навіть якщо б не поцілила в ті сміховинні маленькі скляні віконечка попереду. На верхівках шоломів настовбурчувалися гребені білих пір’їнок, які лише псували зовнішній вигляд.

У Буйвітра з’явилися невтішні проблиски підозр стосовно цих костюмів.

Попереду стояв стіл, вкритий небесними мапами і клаптями пергаментів, розписаних цифрами. Буйвітер дійшов висновку, що кому б не належали ці костюми (за винятком безталанних моряків, які могли випадково потрапити сюди; їх не слід враховувати) — вони готові відчайдушно відправитись туди, де ще не ступала нога сміливців. Це викликало не тільки підозри, а й жахливе передчуття.

Він обернувся і побачив Двоквіта, на обличчі якого був такий вираз, немов йому щось спало на думку.

— Ні… — одразу випалив Буйвітер. Двоквіт не звернув уваги.

— Богиня говорила, що двох чоловіків відправлять за Край, — мовив Двоквіт з блиском в очах. — І пам’ятаєш, троль Тетіс казав, що для подорожі за Край потрібен певний захист? Крулійці винайшли його. Ці костюми — космічна броня.

— Як на мене, вони надто тісні, — швидко відказав Буйвітер і вхопив Двоквіта за руку. — Ходімо, нічого нам тут затримуватись…

— Чому ти завжди панікуєш? — обурливо запитав Двоквіт.

— Тому що все моє майбутнє життя щойно промайнуло перед очима, а виявилося не вельми довгим. Якщо у цю ж мить ти не рушиш, мені доведеться піти без тебе, адже будь-якої миті ти запропонуєш нам одягти…

Двері відчинились.

До кімнати увійшли двоє кремезних чоловіків, одягнені лиш у вовняні штанці. Один із них жваво витирався рушником. Чоловіки кивнули головою обом втікачам без жодного подиву.

Найвищий серед них усівся на лавку перед сидіннями, кивнув до Буйвітра і мовив:

— ?Tyo yur atl ho sooten gatrunen?

Буйвітер почувався дуже ніяково. Він вважав себе знавцем більшості західних мов Плаского світу, але цього разу вперше зіткнувся з крулійською мовою і не зрозумів ані слова. Хоча Двоквіт теж ні бельмеса не втямив з усього сказаного, це не спинило його зробити крок уперед і набрати в легені повітря.

Швидкість світла проходить через магічну ауру, яка оточує Плаский світ, доволі повільно, заледве швидше скорості звуку в менш частотних усесвітах. Та все ж таки, немає нічого швидшого за світло, за винятком, хіба що, Буйвітрового розуму в миті, як ось ця.

Він блискавично усвідомив, що турист зараз випробує свій особливий метод комунікації, себто говоритиме повільно та голосно рідною мовою.

Буйвітер вмить штурхнув ліктем назад, вибивши з Двоквіта подих. Коли турист підвів очі, чарівник, піймавши його болісний та здивований погляд, уявно витягнув язика і відрізав уявними ножицями.

Інший черепахонавт, — так найменували тих, хто скоро мав відправитися в подорож до Великої А’Туїн, — відірвав погляд від мап на столі та збентежено споглядав, що відбувається. Його мужнє та об’ємисте чоло зморщилося від спроби вичавити кілька слів.

— ?Hor yu latruin nor u? — промовив він.

Буйвітер усміхнувся, кивнув головою і штовхнув Двоквіта у бік черепахонавта. Помітивши, що великий мідний телескоп на столі привабив увагу туриста, він уявно зітхнув з полегшенням.

— !Sooten u! — звелів черепахонавт на лавці. Чаклун знову всміхнувся, кивнув, дістав з полиці великий мідний шолом і щосили обрушив на голову чоловіка. Той тихо зойкнув і повалився на підлогу.

Інший чоловік, налякано зробивши тільки крок, одразу ж звалився на свого товариша після невпевненого, але успішного удару Двоквіта телескопом.

Чарівник і турист поглянули один на одного поверх того бойовища.

— Ну, гаразд! — гаркнув Буйвітер. Він усвідомлював, що програв певну битву, але не розумів яку. — Можеш притримати свого язика. Хтось очікує, що ці хлопці одягнуть костюми і вийдуть за хвилину. Імовірно, вони гадали, що ми — слуги. Допоможи мені сховати їх за шторами, а потім ми, ми…

— Одягнемо костюми, — доповнив Двоквіт, підіймаючи другий шолом.

— Так, — погодився Буйвітер. — Я знав, лиш поглянувши на них, що у підсумку доведеться таки їх одягнути. Не питай, звідки — просто це найгірше з усього, що могло з нами статися.

— Ти ж сам казав, що нам жодним чином не втекти, — мовив приглушеним голосом Двоквіт, натягуючи костюм через голову. — Це краще, ніж бути принесеним у жертву.

— Тільки-но з’явиться нагода — дамо драпака, — мовив у відповідь Буйвітер. — І не вигадуй дурниць.

Він зі завзяттям запхав руку в костюм і стукнувся головою об шолом. У якусь мить йому здалося, що там, нагорі, хтось наглядає за ним.

— Дуже тобі дякую, — з гіркотою на серці мовив Буйвітер.

На самому краєчку країни та міста Крул містився великий напівкруглий амфітеатр з місцями для кількох десятків тисяч людей. Арена була напівкруглою лиш із тієї елеґантної причини, що стояла понад морем хмар, котре далеко внизу скипало над Закрайспадом. Зараз усі місця були зайняті. У натовпі вже наростав неспокій. Вони прибули подивитись подвійне жертвопринесення і на запуск великого бронзового космічного корабля. Жодна з подій досі не відбулася.

Верховний астроном покликав керівника запуску.

— Ну? — мовив він, наповнюючи дві короткі літери повним лексиконом злості та погрози. Керівник запуску зблід.

— Жодних новин, пане, — повідомив той і додав, ледь усміхаючись, — окрім того, що Вашій Вельможності буде приємно знати, що Ґарартра одужав.

— Це факт, про котрий він може пожалкувати, — мовив верховний астроном.

— Так, пане.

— Скільки ще маємо часу?

Керівник поглянув на сонце, що стрімко сходило.

— Тридцять хвилин, Ваша Вельможносте. Після цього Крул обернеться геть від хвоста Великого А’Туїна і «Мужній мандрівник» буде приречений піти штопором у поміжпанцирне провалля. Я вже налаштував автоматичне керування, тож...

— Добре, добре, — сказав верховний астроном, махаючи, аби той ішов собі. — Запуск повинен відбутися. Звісно ж, продовжуйте пильнувати за причалом. Коли ту кляту парочку впіймають, я особисто матиму величезне задоволення власноручно їх стратити.