Барва чарiв

— Ти ба, — мовив Двоквіт і вихилився за Край ще більше. — Там є ще багато світів?

— Достобіса, я б сказав, — відповів на те троль.

— Мабуть, можна було б винайти якийсь... навіть не знаю... щось таке, аби захищало від холоду, — задумано мовив коротун. — Якийсь корабель, у якому можна було би попливти за Край кудись до далеких світів. От цікаво...

— Навіть не думай про це! — простогнав Буйвітер. — Не говори такого. Чув?

— У Крулі всі про це говорять, — втрутився Тетіс. — Хто ще з язиком, звісно, — додав він.

— Ти не спиш?

Двоквіт хропів далі. Буйвітер злісно штурхнув його в ребра.

— Кажу, ти не спиш? — прогарчав він.

— Нхрлн...

— Нам треба вшиватися звідси, доки не прибув той рятівний флот!

Каламутне світанкове світло просочилося крізь єдине вікно хатини, воно вистрибувало гірками виловлених із води ящиків та клунків, що були прив’язані ззовні. Двоквіт знову буркнув і спробував заритися в купу хутра й покривал, котрі їм дав Тетіс.

— Дивись, тут безліч різної зброї та всякої всячини, — сказав Буйвітер. — Він кудись вийшов. Коли повернеться, ми можемо накинутися на нього і… і… ну, там щось придумаємо. Як тобі таке?

— Не схоже на вельми добрий задум, — мовив Двоквіт. — У будь-якому разі це трішки неввічливо, хіба ні?

— Що вдієш, — кинув Буйвітер. — Цей світ жорстокий.

Він перерив купи побіля стін і знайшов важкий ятаган із хвилеподібним лезом, котрий, мабуть, був гордістю й утіхою якогось пірата. Схоже, це була та зброя, яка завдавала пошкоджень не лише завдяки своїй гостроті, а й вазі. Він незграбно здійняв її.

— Хіба він лишив би тут таку річ, якби вона могла йому нашкодити? — уголос подумав Двоквіт.

Буйвітер його проіґнорував і зайняв позицію за дверима. Коли за якихось десять хвилин вони відчинились, він без вагань, махнув клинком у отвір на тій висоті, де, за його уявленням, мала бути голова троля. Воно безперешкодно пролетіло повітрям і вдарило одвірок так, що чарівник втратив рівновагу й упав на підлогу.

Над ним почулося зітхання. Він поглянув угору на обличчя Тетіса, котре сумно похитувалося з боку в бік.

— Воно б мені не нашкодило, — сказав троль, — та проте, мені боляче. Вельми боляче.

Він простягнув руку над чарівником і висмикнув меча з деревини. Без очевидного зусилля зігнув його колом і пожбурив геть. Той пострибав-покотився по скелі, доки не вдарився до каменя і скочив, усе ще обертаючись, у срібну дугу, котра закінчувалась у туманах, що формувалися навколо Закрайспаду.

— Дуже-дуже боляче, — закінчив троль. Він нахилився за двері й кинув Двоквіту лантуха.

— Це туша оленя, саме така, як вам, людям, подобається, а також кілька омарів і морський лосось. Межтин забезпечує, — недбало мовив він.

Уважно подивися на туриста, тоді знову на Буйвітра.

— Чого витріщаєтеся? — спитав.

— Просто… — мовив Двоквіт.

— Як порівняти з учорашнім вечором… — сказав Буйвітер.

— Ти такий малий, — закінчив Двоквіт.

— Розумію, — обережно мовив троль. — Тепер особисті образи.

Він здійнявся на повен ріст, котрий зараз дорівнював ледве трьом ліктям.

— Знаєте, те, що я зроблений з води, не означає, що в мене нема мізків.

— Пробач, — мовив Двоквіт, поспіхом виборсуючись із-під хутер.

— Ви зроблені з бруду, — сказав троль, — та я не кпив над тим, чого не можете змінити, правда? Ні-ні. Ми не можемо змінити те, як Творець нас створив, це моє бачення, та якщо вам цікаво, то ваш місяць тут сильніший за ті, що навколо мого світу.

— Місяць? — сказав Двоквіт. — Я не розу…

— Якщо вже мушу це роз’яснити, — сказав троль роздратовано, — то я страждаю від хронічних припливів.

У пітьмі хатини пролунав дзвін. Тетіс закрокував по скрипучій підлозі до складних пристроїв, що складались із важелів, напнутих мотузок і дзвіночків, котрі були закріплені на найвищому пасмі Межтину, де він проходив крізь хатину.

Дзвін забринів знову, а тоді кілька хвилин бився в дивному рваному ритмі. Троль стояв, притуливши до нього вухо.

Коли дзвін припинився, він повільно повернувся і, схвильовано насупившись, поглянув на них.

— Ви важливіші, ніж я гадав, — сказав він. — Вам не доведеться чекати сміттєвого флоту. Вас забере летун. Так кажуть у Крулі, — троль знизав плечима. — А я ще навіть не повідомив, що ви тут. Хтось знову пив воріхове вино.

Він узяв великого молота, що висів на стовпі біля дзвону та відбив ним короткий передзвін.

— Це буде передано від відрізковика до відрізковика аж у Крул, — мовив. — Неймовірно, правда?

Воно прилетіло з моря, ширяючи понад ним у людський зріст, та все одно лишало по собі пінистий слід, оскільки та сила, що тримала його на льоту, немилосердно періщила об воду. Буйвітер знав, яка то сила його тримала. Він був — сам би перший у цьому зізнався — боягузом, некомпетентним, йому навіть невдахою не вдавалося бути як належить, однак він однаково вважався чарівником, бо знав одне з Восьми Великих Заклять, і коли помре, його забере сам Смерть, а ще він із першого погляду впізнавав добре відточені чари.

Лінза, що неслася до острова, мала, може, двадцять стіп ширини й була зовсім прозорою. Уздовж її окружності сиділо чимало чоловіків у чорних мантіях, кожен із них безпечно прив’язаний до диска шкіряними пасками й кожен витріщався на хвилі із виразом такої муки, такої аґонії, що здавалося, ніби прозорий диск напосіли ґарґулі.

Буйвітер полегшено зітхнув. То був такий незвичний звук, що аж змусив Двоквіта перестати споглядати диск, що наближався, і поглянути на нього.

— Ми важливі, то правда, — пояснив Буйвітер. — Вони б не марнували такі чари задля кількох потенційних рабів. — Він усміхнувся.

— Що це таке? — сказав Двоквіт.

— Ну, сам диск, мабуть, створений Дивовижним концентратором Фреснела, — авторитетно мовив Буйвітер. — Це вимагає багатьох рідкісних і нестійких складників на кшталт подиху демона й таке інше, а для оприявлення потрібно принаймні восьмеро чарівників четвертого рівня на тиждень. Окрім того ще є ті чарівники на ньому, котрі повинні бути обдарованими гідрофобами…

— Маєш на увазі, вони ненавидять воду? — спитав Двоквіт.

— Ні, це б не спрацювало, — мовив Буйвітер. — Ненависть є притягувальною силою, як і кохання. Вона їм просто огидна, сама суть води відштовхує їх. Справді майстерного гідрофоба треба вчити від самого народження на зневодненій воді. Тобто в чарах це обходиться страшенно дорого. Але з них виходять чудові погодні маги. Дощові хмари просто здаються й ідуть геть.

— Звучить жахливо, — озвався водяний троль позаду.

— І всі вони помирають молодими, — сказав Буйвітер, не зважаючи на його слова. — Вони просто не можуть із цим жити.

— Інколи мені здається, що людина може блукати диском усе своє життя й так і не побачити всього, — промовив Двоквіт. — А тепер виходить, є ще й безліч інших світів. Коли я думаю, що можу померти, не побачивши й сотої частини цього всього, то почуваюсь… — він замовк, а тоді додав, — ну, мізерним, гадаю. І дуже злим, звісно.

Летун зупинився за кілька кроків доцентрово від острова, створивши при цьому хвилю бризок. Там він завис, повільно обертаючись. Постать у каптурі, що стояла біля невеликого стовпа в самому центрі лінзи, помахала їм рукою.

— Краще бредіть туди, — мовив троль. — Не варто змушувати їх чекати. Приємно було з вами познайомитися.

Кожен із них отримав по мокрому рукостисканню. Коли троль трохи пройшов із ними, двоє найближчих водогидувальників на лінзі відсахнулись із виразом неймовірної відрази.

Постать у каптурі простягла одну руку вниз і спустила мотузяну драбину. У другій руці вона тримала срібний жезл, котрий випромінював ту незмильну ауру чогось, створеного для вбивства людей. Перше враження Буйвітра підкріпилося, коли постать здійняла палицю й недбало махнула нею в напрямку берега. Частина каменів зникла, залишився тільки невеличкий сірий димок.