Чорнильна смерть

Хлопець бурмотів слова, які Мо зрозумів тільки тоді, коли нахилився над ним:

— Свистун… вони всюди…

Він шепотів щось іще, але Мо не розумів уже нічого. Солдат помер із незбагненними словами і власною кров’ю на вустах.

— А тут є інший вхід, про який ви не розповіли нам? — майже грубо схопив Віоланту за руку Вогнерукий.

— Ні! — пробурмотіла вона. — Ні! — І відтрутила його, неначе це він убив юнака коло її ніг.

Мо схопив її за руку й потяг за собою, в коридор, далі від голосів, що раптом залунали по всьому замку. Але вже на наступному порозі їхня втеча скінчилася. Їм загородили шлях забризкані кров’ю солдати, Віолантиних хлопців уже не було, і Вогнерукий прогнав куницю. Солдати спрямували на них арбалети й повели до зали, де мати Віоланти та її сестри вчилися танців перед десятком дзеркал. Тепер у них відображувався Свистун.

— То що, в’язень без кайданів? Яка легковажність, ваша бридкосте, — бундючився, мов півень, Срібноносий. Але не він приголомшив Мо, а чоловік, що стояв поряд з ним. Орфей. Він не сподівався побачити його тут. Мо забув про нього, тільки-но Вогнерукий розповів, що вкрав у нього книжку, а отже, і всі слова. Мортимере, ти дурень. Обличчя Мо, як не раз траплялося, мабуть, виказало його думки, і Орфей насолоджувався тим, що приголомшив його.

— Як ти добувся до замку? — запитала Віоланта, відштовхнувши солдатів, що тримали її, і підходячи до Свистуна, наче він уже не був непроханим гостем. Його солдати розступилися перед нею, немов забувши, хто їхній пан. Донька Змієголова — впливовий титул, дарма що донька бридка.

Проте на Свистуна він не вплинув.

— Ваш батько знав про затишніший шлях, ніж міст, відкритий усім вітрам, — знуджено відповів він. — Він подумав, що ви його не знаєте, і тому там немає охорони. Цей хід вочевидь був найзаповітнішою таємницею вашого діда, але ваша мати показала його вашому батькові, коли потай утекла разом з ним з цього замку. Романтична історія, правда?

— Ти брешеш! — Віоланта озирнулася, мов зацькована тварина, але побачила тільки власне відображення в дзеркалі поряд зі Свистуновим.

— Невже? Твої люди знають про це краще. Я не всіх їх убив. Такі юнаки, як вони, стають видатними солдатами, бо вважають себе за безсмертних. — Він ступив один крок до Мо. — Сойко, я насилу міг дочекатися миті, коли знову побачу тебе. «Пошліть мене вперед, — просив я Змієголова. — Щоб я зловив вам птаха, що випурхнув у мене. Я підкрадуся до нього, мов кіт, потаємними шляхами, поки він ще виглядатиме вас».

Мо не слухав його. Він читав думки Вогнерукого у своєму серці. «Сойко, тепер!» — шепотіли вони, і коли до ніг солдата праворуч від нього підповзла вогненна змія, він ударом ліктя в груди відкинув його назад. Вогонь поширювався знизу. Вогненні омахи вчепилися за одяг їхньої сторожі. З криком солдати метнулися назад, а тим часом вогненне коло захистило обох в’язнів. Двоє солдатів підняли арбалети, але Свистун схопив їх за руки. Він знав: його пан не простить йому, якщо він доставить йому мертвого Сойку. Його обличчя побіліло з люті. А Орфей сміявся:

— Просто разюче! Ще б пак! — Він підступив до вогню і приглядався до полум’я так докладно, наче хотів з’ясувати, яким словом Вогнерукий викликає його. А потім вилупив очі на самого Вогнерукого. — Ти, може, й міг би сам-один урятувати палітурника, — заговорив Орфей оксамитовим голоском, — але, собі на лихо, ти зробив мене своїм ворогом. Яка помилка! Я не прийшов зі Свистуном, я тепер служу його панові. Він ще чекає ночі, перше ніж засвідчить свою повагу Сойці, і вислав мене наперед, щоб я все приготував для його прибуття. І до цих готувань належить і сумне завдання остаточно послати Смерті Вогнерукого.

Жаль у його голосі видавався майже щирим, і Мо згадав про день у бібліотеці Елінор, коли Орфей із Мортолою торгувався за життя Вогнерукого.

— Годі теревенів! Чотириокий, прибери його з дороги! — нетерпляче гукнув Свистун, тимчасом як його люди й далі зривали з себе охоплений полум’ям одяг. — Я хочу нарешті схопити Сойку!

— Так-так, ти скоро отримаєш його! — роздратовано відповів Орфей. — Але спершу я хочу свою частку!

Він підійшов так близько до вогню, що його відблиски зачервонили йому бліде обличчя.

— Кому ти віддав книжку Феноліо? — запитав він Вогнерукого крізь полум’я. — Йому? — він кивнув у бік Мо.

— Можливо, — відповів Вогнерукий і засміявся.

Орфей закусив собі губи, мов дитина, яка мусить стримувати сльози.

— Так, смійся! — проказав він ображеним голосом. — Глузуй із мене! Але ти скоро покаєшся за те, що заподіяв мені!

— Як? — запитав Вогнерукий так незворушно, наче не було солдатів, що й досі націляли на нього арбалети. — Як ти можеш злякати чоловіка, що одного разу вже помер?

Тепер уже засміявся Орфей, і Мо хотів мати меч, дарма що відчував, що зброя йому не допоможе.

— Свистуне, що тут робить цей чоловік? Відколи він служить моєму ба… — Віоланті відмовив голос, коли Орфеєва тінь заворушилася, мов звір, що прокинувся.

З тієї тіні почала виростати постать, сапаючи, мов великий собака. В чорної постаті, що пульсувала й розмивалася, годі було добачити обличчя, видніли тільки очі, тупі та люті. Мо відчував страх Вогнерукого, і вогонь присів, немов чорна постать забила йому дух.

— Звісно, тобі не треба розповідати, що таке жах, — лунав далі оксамитний Орфеїв голосочок. — Шпільмани кажуть, що це небіжчики, яких білі жінки відсилають, бо не можуть змити з їхніх душ темних плям. Тож і прирікають їх на те, що вони, безтілесні, блукають, гнані власною пітьмою, у світі, що вже не є їхнім, аж поки зрештою розчиняються, пожерті повітрям, яким вони не здатні дихати, спалені сонцем, від якого вже ніяке тіло не захищає їх.

Орфей відступив на крок.

— Схопи його! — наказав він тіні. — Хапай його, мій сміливий пес. Схопи Вогнерукого, бо він розбив мені серце!

Мо підійшов до Вогнерукого, але той відштовхнув його.

— Сойко, геть! — крикнув він. — Це страшніше за смерть! — Вогонь навколо нього вмер, і жах, тяжко дихаючи, переступив коло з сажі. Вогнерукий не ухилився від нього. Він просто стояв, коли безформні руки обхопили його, і згас. Як полум’я.

Мо, коли впав Вогнерукий, почувався так, наче його серце зупинилося. А жах нахилився й нюшив, мов розчарований пес, нерухоме тіло Вогнерукого, і Мо пригадав, що колись розповідав йому Батист: жахи цікавляться тільки живою плоттю і уникають мертвих, бо бояться через них знову опинитися в царстві, з якого визволилися на короткий час.

— Ох, що це? — скрикнув Орфей, мов розчарована дитина. — Як це так швидко сталося? Я хотів трохи довше подивитися на його смерть!

— Схопіть Сойку! — почув Мо наказ Свистуна. — Ну, мерщій!

Проте його солдати прикипіли очима до жаха. Той обернувся і спрямував свої тьмяні очі на Мо.

— Орфею! Гукни його назад! — уривчастим голосом звелів Свистун. — Таж Сойка нам ще потрібний!

Жах застогнав, наче його вуста шукали слів, — якщо він мав вуста. На мить Мо здалося, ніби він упізнав обличчя на чорному тлі. Злоба просочувалася йому крізь шкіру і вкривала серце, мов пліснява. Ноги в Мо підточилися, він відчайдушно намагався вхопити повітря. Так, Вогнерукий мав слушність, це гірше за смерть.

— Назад, собако! — Жах застиг, почувши Орфеїв голос. — Він тобі дістанеться потім.

Мо став навколішки коло нерухомого тіла Вогнерукого. Йому хотілося лягти поряд із товаришем, перестати дихати, як і він, припинити відчувати, але солдати підвели його і зв’язали руки. Мо майже нічого не відчував. Він насилу міг дихати.

Коли Свистун підійшов ближче, Мо бачив його наче в тумані.

— Десь у цьому замку має бути подвір’я з пташиними клітками. Запхайте його в одну з них. — Свистун ударив Мо ліктем у живіт, але він відчував тільки те, що знову може дихати, коли жах злився з Орфеєвою тінню.

— Стій! Сойка й досі мій в’язень! — загородила Віоланта шлях солдатам, коли вони повели з собою Мо.

Але Свистун брутально відтягнув її вбік.