Урiзька готика

Кінь тягнув сани з труною по болоті. Дивний звичай. Може думають, що так менше буде трясти, може, звичай ще з тих часів, коли люди не знали навіть колеса. Але труна закрита, цвяхи вбиті у віко, і котрась з жінок кидає слідом жменьку маку, і сплакнувши, вертається до хати прятати, замітати. Із Нагуєвич приїхав вуйко Митро з жінкою, привезли меду, сметани й сиру Оркові, бо геть змарніла [88] дитина. І тепер обоє йшли за саньми, одразу за Орком і Петром, аби люди виділи, що мають порядну родину в Нагуєвичах. Потім Митрова жінка, Текля, взяла хлопця під руку, бо почав вслабати. І намагалась щось випитати в нього: на що вмерла Орися, і чому сама вмерла у хаті. Ліпше би їх тут не було.

Тато мусив далі вести Гривка, бо той чувся несвойо, харапудився від голосу отця Антонія. Ще його дивували сани замість воза, бо ж не було снігу й по фосах [89] зеленіла трава. Після церкви Петро відітхнув вільніше. Усе було як у людей. Єгомость сказав гарне прощальне слово про бідну Орисю, котра буде на небі плести віночки вкупі з ангеликами, а її мама — тішитися, дивлячись на неї. За пацям, що продав, аби заплатити за похорон, Петро не шкодував: не любив, коли на очах ріжуть безневинних тварин. Добре, мав що продати, і не чувся посліднім жебраком. Для Орисі зробили трохи більший хрест, бо вже не така мала дитина. Знав, що люди все одно обмовлять похорон, хоч би й не було за що.

Дорога на цвинтар була далека. Перше ховали на Границі, в долішньому кінці, а тепер — у горішньому, під Ласками. До Границі було ближче. На середині дороги почався дощ і всі пішли швидше. Трохи людей пішло додому, а кілька приєдналось до процесії. Дяк ніс парасолю єгомостя, але не мав як відкрити, бо могла би зачепити за хоругву.

До горішньої церкви труну вже не заносили, відразу зайшли через бічні ворота на цвинтар. «Там уже не буде місця для Петра», - думали люди, дивлячись на яму, що ледве примостилася поміж могилами жінки й мами. Утім, Безуб’яку здавалось завжди, що він не буде лежати на цьому цвинтарі, такому непривітному й тісному. Він уже віддав йому жінку й доньку, хоча міг би порятувати. Праця висушує в чоловікові душу, як вітер з півдня.

Орко відвернувся, коли на біле віко труни впала грудка глини, більше схожа на болото. Цьотка з Нагуєвич голосно схлипувала, і це його розізлило. Чого вона плаче, як ніколи не бачила Орисі живою? Хлопця відтрутили люди, і він відступив поміж почорнілі хрести, наткнувшись на чоловіка в чорному плащі, що ходив по цвинтарі, читаючи написи на кам’яних надгробках, під якими була похована родина священика. Хлопець упізнав у ньому одного з тих двох, що бачив у день смерті Орисі.

Чоловік не виявляв жодної цікавості до похорону, проходжався собі по цвинтарі. Може, чекав на когось. Потім люди почали розходитись, а далі втікати від настирливого дощу. Орко з Петром повели додому коня, за яким волочились мокрі заболочені сани. Той чоловік, якого Орко пізнав по одежі, а не по лиці, сховався під дашок церкви, терпеливо чекаючи, коли перейде дощ.

ІІ. З н у д ж е н н я [90]

Отець Антоній, закоцюблий і промоклий, пішов до ризниці перечекати, доки не засиплють яму, щоб запечатати гріб. Мусив шпортати ключем у замку сам, бо паламар поніс хорогви до долішньої церкви.

— Слава Ісусу Христу! — сказав йому раптом хтось просто у вухо, якраз коли він повертав ключ. Священик аж відскочив, бо голос був цілком чужий. Він обернувся і побачив незнайомця у чорному довгому плащі й капелюсі з дуже великими крисами. Одразу згадав, що дяк говорив про двох прибулих, які чомусь оселились у корчмаря Лейби. Якби вартували більшого, то пішли би до війта, або навіть до пана дідича, хоч той не приймав гостей. Так зауважив дяк. Очевидно, се був один з тих добродіїв.

Священик відповів, як відповідав кожному, поважно й урочисто:

— Навіки слава!

Завше легше мати справу з християнином, а не юдеєм, хоч урізькі жиди були людьми чесними й порядними, принаймні, дбали про своїх діточок незмірно більше, ніж його парафіяни. Звісно, єгомость нікому сього не говорив, і дотримувався певного дистансу з іновірцями.

На вугластому, трохи поморщеному від холоду, лиці незнайомця відобразилася подоба посмішки, досить приємної:

— Дозвольте відрекомендуватись — Юліан Стеблинський, фотограф і мандрівець. Милуюся вашою церковцею. Вона давніша за ту, що в долині, якщо не помиляюсь…

— Кажуть, що у сімнадцятому віці тут була похідна церква під час війни з турками. На тім місці поставили потім сю скромну церковцю.

Тут отець Антоній спохватився, що по крисах капелюха пана Юліана цебенить дощ, і той стоїть до нього майже впритул. Двері під натиском священика самі відчинились досередини.

— Дуже приємно, — згадав він світські манери, — Я — тутешній парох [91], отець Антоній.

Він опинився перед вибором: запросити до ризниці чужу людину, а чи, перепросивши, піти туди самому. Але ніхто за ними не спостерігав, усі розійшлися з цвинтаря, крім двох хлопів, що насипали під дощем горбок.

— Може, зайдете на хвилю, бо дощ геть вас намочить? Я мушу тут побути, щоб запечатати гріб ще до заходу сонця.

І подумав: «Може, то якийсь злодій? Чи вбивця, що мордує [92] священиків? «Чув про такі випадки. Християнське вітання може бути на устах і фарисеїв, і митників, і блудниць. Від того небо не впаде і земля не розколеться.

— Дякую за запросини! — погодився прибулець. — Я таки добре змок.

У ризниці було тісно й темно, і ще багато місця займав стіл, на який клалися різні святі речі.

— То звідки ви до нас прибули? — спитав священик, видихуючи надмір вологого повітря. Ніс йому заклало, й він не чув звичного запаху ризниці: пилу, старого дерева, ладану й воску.

— Просте питання, на яке легко як сказати правду, так і приховати дещо, аби вас не втомлювати. Найближча станція — Самбір, відтак Львів, Краків, Відень, Прага, Рим, Венеція… Народився я на кораблі, тож не маю Батьківщини у звичному розумінні.

— Пан єсть космополіта?

— Скорше, отче, світовий волоцюга. Пристав я до одного подорожнього, що має у вашому селі нагальну справу і тепер гадаю, що й для мене тут знайдеться діло.

— А що за справа, можна взнати? — трохи збентежено спитав єгомость, витираючи руки не зовсім чистим рушником.

— Мій товариш — корабельний агент [93]. Він теж хотів би з вами, отче, зазнайомитись…

— Пощо [94]?

Отцеві Антонію здалось, що його гість скорчив кумедну гримасу:

— Ну, як офіційна особа до офіційної особи…

— Корабельні агенти для мене не є офіційними особами, — трохи остро відреагував святий отець.

— Тоді як християнин до християнина, — знайшовся пан Юліан.

— Вечірня буде за дві години.

— Я йому передам. Власне, той мій товариш не схожий на інших корабельних агентів. Мені так здається.

— Каже пан, що родився на кораблі? А мати й отець звідки родом?

— Як мило [95] се мені чути! Той час, коли цікавились родовим корінням, уже відійшов навіки. А жаль! Мати моя вмерла на кораблі, що плив до Америки. Була вдовою по шляхтичу. Мене взяла під опіку з притулку в Гамбурзі одна порядна німецька родина. Обоє моїх прийомних батьків не жиють. По їх смерті я знайшов деяких своїх родичів у Кракові, але вони мені не сподобались, і я їм так само. Але прізвище у мене родове. Мене мати ще встигла охрестити на кораблі.

— Чим же пан заробляє собі на життя?

— Ет, то сим, то тим. Я ще хіба священиком не був.

Отця Антонія зачепили ті слова, і всю його легку приязнь наче вітром здуло. Хотів сказати щось остре, але хто знає, може, по тому чоловіку давно кримінал [96] плаче, то ж ліпше не зачинатись.